Найвищу нагороду Каннського кінофоруму, "Золоту пальмову гілку", отримала кінострічка "Фіорд" від румунського кінорежисера Крістіана Мунджіу, яка досліджує соціальну кризу, зіткнення різних культур і відсутність свободи.
Румунський режисер Крістіан Мунджіу, лауреат “Золотої пальмової гілки” 2007 року за кінодраму "4 місяці, 3 тижні і 2 дні", знову відвідав Канни з новою складною, але дуже значущою картиною — "Фіорд". Це розповідь про еміграцію, ворожість і культурні протиріччя, що відбуваються у віддалених куточках Норвегії. У фільмі знялися номінанти на “Оскар” Ренате Рейнсве і Себастіан Стен. Стрічка постала багатогранною, витонченою та суперечливою — безперечно, це один із найкращих фільмів цьогорічного Каннського кінофестивалю.
В епіцентрі сюжету — родина Георгіу: румун Міхай (Себастіан Стен), його дружина-норвежка Лісбет (Ренате Рейнсве) та їхні п’ятеро дітей. Після смерті матері Міхая родина переїжджає з Румунії до Норвегії, щоб бути поблизу родини Лісбет. Спочатку все виглядає майже ідилічно: сусіди привітні, діти пристосовуються до школи, а нове життя сприймається тихим і безпечним. Завдяки чітким і майже казковим кадрам гір, озер і будиночків ніби з відкриток Мунджіу та його надзвичайно обдарований оператор Тудор Владімір Пандуру творять атмосферу справжньої казки.
Проте прихована напруга швидко зростає. Лісбет працює медичною сестрою і є глибоко віруючою християнкою. Її релігійність викликає збентеження у колег, а Міхай – мовчазний, суворий чоловік, який здається людям підозрілим. Міхай, авіаційний інженер, котрий через переїзд змушений працювати в ІТ-сфері, грає на фортепіано церковні гімни, викликаючи подив у колег-атеїстів. Їхні діти моляться і виховуються в суворій дисципліні, хоча нова подруга й однокласниця Ноора (Генрікке Лунд Олсен) починає будити бунтарські почуття у двох старших дітей – Елії (Ванесса Чебан) та Еммануеля (Джонатан Кіпріан Бреазу). І чим більше норвежці дізнаються про сім’ю Георгіу, тим більше їх турбують “чужі” звичаї та спосіб життя.
Одного разу Елія приходить до школи з червоним синцем на обличчі. Знаючи про її батьків, вчителі одразу роблять висновок, що це вони її вдарили. Коли дівчинку запитують, чи застосовують батьки тілесні покарання, вона відповідає, що так – іноді вони можуть ляснути її по сідницях, якщо вона погано себе веде.
Не зволікаючи та в атмосфері моторошного спокою відповідальні особи вирішують залучити службу захисту дітей. Поліцейський приходить поговорити з Міхаєм про те, як саме він карає своїх дітей. А в одній із найбільш болісних, шокуючих і водночас дивно стриманих сцен фільму Лісбет повідомляють, що її дітей забирають заради їхньої безпеки – не лише Елію, а всіх п’ятьох, включно з немовлям, яке вона ще годує грудьми. Вираз обличчя Рейнсве змінюється від нерозуміння до заціпенілого жаху, тоді як за вікном видніється норвезький прапор. Їй нагадують: саме так діє закон про безпеку дітей у її рідній країні.
Сцена, у якій її розлучають із немовлям, — ще один акторський витвір мистецтва. Міхай спостерігає крізь вікно, яке чітко відображає момент, коли Лісбет саджає дитину в машину і безпорадно відступає назад, поки авто віддаляється. Ми не бачимо облич Стена чи Рейнсве, але кожен рух їхніх тіл передає відчуття абсолютно розбитого серця. Саме тоді фільм перетворюється на емоційно знесилюючу драму про межі терпимості, культурні розбіжності та право батьків виховувати дітей згідно з власними переконаннями.
Батьки розпочинають боротьбу. Лісбет відвідує курси для батьків, Міхай проходить терапію з контролю гніву, а дітей, яких розмістили в різних прийомних родинах регіону, вони можуть лише відвідувати. Діти також хочуть повернутися додому, але перед цим мають відбутися повне розслідування та судовий процес. Коли Лісбет запитує, чи можна передавати її грудне молоко немовляті, їй відповідають, що це потрібно узгодити з “матір’ю” — маючи на увазі нову прийомну матір дитини.
Вражає і те, наскільки тонко працює Мунджіу. Ми ніколи не бачимо ймовірного насильства в родині й змушені самі вирішувати, чи було воно взагалі і наскільки серйозним. Коли під час суду згадуються минулі випадки, зокрема й ті, які ми бачили на власні очі, нам так само важко чітко пригадати кожну деталь, слово чи жест — так само, як і самій сім’ї Георгіу. І батьків теж не зображують ідеальними: ми часто бачимо темнішу сторону Міхая — він схильний до різких спалахів гніву, відповідає на запитання замість дружини й має холодну, загрозливу манеру. Але чи означає це автоматично, що він жорстокий?
Мунджіу не надає простих відповідей. Фільм постійно ставить глядача перед моральними дилемами: де проходить границя між релігійним вихованням і фанатизмом? Чи може іммігрант зберігати свою культуру в новій країні, якщо вона суперечить місцевим цінностям? І чому однакову поведінку різних людей суспільство оцінює по-різному?
Себастіан Стен тут майже непізнаваний: лисіюча голова, борода, окуляри, виразний акцент і стримана манера гри створюють образ людини, яку важко зрозуміти до кінця. Помітно, що діти його бояться, і в його поведінці є проблиски нестабільності, які змушують повірити, що він здатен на те, у чому його звинувачують. Але водночас очевидно, що він щиро любить свою родину і піклується про неї. Актор майстерно поєднує всі ці суперечності в образі виснаженого, замкнутого й абсолютно правдоподібного чоловіка, за якого хочеться переживати, навіть постійно сумніваючись у його методах і мотивах. Водночас Ренате Рейнсве демонструє надзвичайно переконливу й тиху акторську гру — її героїня поступово опиняється на межі психологічного виснаження.
Є рідкісний момент надмірної відвертості під час суду, коли адвокат подружжя надто прямолінійно озвучує ці теми, але загалом усі ці питання порушуються без нав’язування оцінок чи моралізаторства. Одна з нових прийомних матерів дітей свідчить, що їм не дозволяли слухати сучасну музику, танцювати, дивитися YouTube, грати у відеоігри чи мати власні телефони. Це жорстокість чи просто вибір батьків? І що робити з норвезькими батьками, яких ми бачимо поруч із Георгіу, — вони теж зляться на своїх дітей і зриваються на них, але не стикаються з жодними наслідками?
Попри дещо неквапливий початок, після зав’язки фільм тримає в напрузі до самого завершення. "Фіорд" — це стрічка, яка не залишає байдужим ще довго після перегляду і змушує по-новому оцінювати побачене.