12 травня святкується 90-річний ювілей знаменитого художника Івана Марчука – заслуженого митця України, удостоєного Шевченківської премії, фундатора техніки пльонтанізму, знаного в усьому світі.
В унікальному інтерв’ю vogue.ua Іван Марчук ділиться розповідями про власне життя: вплив рідного батька, навчання у Львові, досвід еміграції та джерело натхнення, що дозволяє йому бути продуктивним та енергійним у літньому віці.
Іван Марчук з’явився на світ 12 травня 1936 року у селі Москалівка, що на Тернопільщині. “Моя туга за минулим – село, моє коріння – Москалівка, спокійна, традиційна. У минулому там було близько трьохсот дворів. Село було дивовижно гарне. Занурене в садах: яблуні, сливи, горіхи, черешні вкривали все довкола, не було жодної будівлі без черешневих дерев. Коли вони розцвітали – хат не було видно”, – настільки емоційно згадує рідне село творець.
Батько Івана Марчука був шанованим на всю околицю ткачем. Окрім Івана, в родині було ще троє дочок. Малювати почав у ранньому віці. У 1956 році завершив навчання у відділенні декоративного малювання Львівського училища ужиткового мистецтва імені Івана Труша – цей етап творець називає перетворюючим. Вже в 60-х Марчук активно знаходив себе, проводив експерименти з відтінками та напрямами, заявивши про себе як про самобутнього, надзвичайно вільного художника, який іде своїм шляхом. У часи Радянського Союзу його звинувачували у відході від соціалістичного реалізму, крім того, його підозрювали в українських націоналістичних настроях, оскільки він походив зі Львова, розмовляв українською мовою, відображав українських діячів.
Живописець винайшов унікальну техніку передачі зображення – пльонтанізм (від слова “пльонтати” – переплітати, з’єднувати). Характерною рисою цього творчого стилю є нанесення фарби дрібними кольоровими лініями, їхнє переплетення під різними кутами, завдяки чому досягається ефект об’ємності та сяйва. Техніка написання Івана Марчука, балансуючи між ручним та технологічним, через складність детального виконання та велику кількість затраченого часу, майже не піддається відтворенню. Вперше художник застосував її у пейзажі в 1972 році. На сьогоднішній день роботи Марчука зберігаються в колекціях по всьому світу.
У 2007 році Іван Марчук увійшов до переліку “100 геніїв сучасності” (72-ге місце), складеного британським виданням The Daily Telegraph. 8 червня 2024 року полотно Івана Марчука “Зійшов місяць над Дніпром” на київському аукціоні Goldens було продано за 250 тисяч доларів – найвищу ціну за роботу сучасного українського художника.
Іван Марчук проживав в Австралії, Канаді, США. З 2001 по 2022 рік перебував у Києві, проте війна змусила художника знову виїхати – тепер до Австрії, у Відень. Його найбільша на сьогоднішній день виставка відбулася у лютому 2024 року у Відні та містила близько 250 мистецьких робіт. У лютому 2025 року 60 його полотен було представлено на індивідуальній виставці у Ватикані.
Про батьків та дитинство
Іван Марчук: Насамперед, батько навчив мене бути людиною, а це дуже важливо. Все моє життя проходило під керівництвом батька. Я завжди згадував батька як приклад етики, краси в усьому. Він був неймовірно здібним математиком, мав три класи освіти, а мені вночі допомагав розв’язувати алгебраїчні задачі. Постійно вночі знаходив рішення до різних задач. Навіть десятикласники зверталися до нього – він розв’язував.
Він був універсальним майстром, розумієте, а розум мав вражаючий. Обіймав усі посади в селі. Життя було “важке”, оскільки жити було дуже складно. У тій скруті, ну що – був сад, їли ягоди вдень, а вночі, між сезонами, їли картоплю, і це все. Але про їжу діти не думали, дітям потрібно було гуляти, бігати і так далі, вчитися, вчитися. Я завжди добре вчився у школі, а тато мав три класи освіти й вночі, коли я засинав, розв’язував мені задачі з алгебри. Я ту алгебру ніяк не міг зрозуміти. Це єдине, чого він навчав. Ну, каліграфії він не міг навчити, тому що його почерк був такий, що ніхто не міг його відтворити. Він після трьох класів мав такий почерк, розумієте, як жоден професор не може мати – настільки професійний.
Як тільки батько йде викорчовувати коріння, щоб було чим розпалити у хаті, – я відразу біжу до батька й допомагаю. Батько пішов молотити щось там у стодолі ціпом – я йду до батька. Батько жне жито в полі – і тут батько допустив помилку. Він не показав мені, як серпа тримати і як жито захоплювати рукою, і я поранив пальці та відрізав частину пальця. Це була найбільша трагедія в нашій родині.
Був дуже побожною людиною, дуже. До батька приходили сусіди, і батько завжди говорив їм про політику. У присутності батька каганець згорів у хаті, стеля була чорна, а я читав про Мао Цзедуна, про хунвейбінів, китайську революцію, розумієте, в дитинстві читав це селянам.
Про студентські роки у Львові
Найважливіші події та зустрічі у Львові – коли я привозив багато полотен після літніх канікул, і на виставці я був першим, першим за кількістю робіт, розумієте. Оці, оці, оці – це виключно творче життя, і мені найбільша радість, що я буду митцем. Хлопець із села, я радів, що там навчаюся. І навчаюся, і отримав червоний диплом після училища. Мені було все цікаво. Коли я приїхав до Львова, то не знав, де живуть люди, розумієте. Коли я дивився на великі будинки, то дивувався: невже? А де звичайні люди живуть? Я думав, що у Львові повинні мешкати в хатах, як у селі. Я милувався містом, я надзвичайно полюбив Львів. Все ж таки 11 років я навчався у Львові, я вже був повністю львівський і так далі, але доля мене привела до Києва, і я зовсім не жалкую, що покинув Львів, інакше сьогодні мене б не було як художника.
Про те, як художнику знайти свій шлях у мистецтві
У мене було величезне прагнення. Коли я побачив, як мої товариші в інституті працюють, молодші за мене, але на одному курсі… Вони вже зрозуміли, що таке нове мистецтво, а я все ще був відсталим митцем, який за традицією малював те, що всі малюють. І для мене було найважливішим прокласти власний шлях.
Я сказав: “Я хочу бути незвичайним художником”, а це вже в інституті, на четвертому курсі, я сказав: “Яким – не знаю”. Розпочався пошук. Мене професор Карло Звіринський ламав через коліно буквально, казав, що я відстав, але я не міг відставати. Я з дитинства, зі школи був найкращим. І найкращим у збитках, і найкращим у навчанні, розумієте.
І ось, коли я це сказав, почалися пошуки. Згодом я сказав: я хочу бути єдиним художником, єдиним у світі – не кращим, не гіршим, а відмінним. І це слово – “відмінним” – мотивувало мене, розумієте, настільки, що я на державній роботі працював, і в мене, як то кажуть, відкрилося нове дихання, я вимкнув свідомість і малював там, на державній роботі, невеликі архаїчні полотна, які не можна було винести.
8 годин я там повинен був відпрацювати, і ось почалася нова епоха повністю моєї творчості.
Я робив, натворив – я не знаю, що я робив. Чим менше я розумію, тим більше радію. Ну і пішла, пішла “моя робота”, як то кажуть… Я пішов по руках, картини почали бачити, почали дивуватися цим картинам: “Звідки? Що ти? Як ти? Де ти береш?” О, як мені говорять: “Ти багато читаєш”. Я не читаю, бо не маю часу.
“А де ти, звідки це все?” Я не знаю, я не міг пояснити, звідки це йде. Це була суцільна інтуїція, повна підсвідомість, хтось мені підказував. А все, що я робив, було викинуто на смітник. Ось я з’явився – я просто народився заново і почав співати свою нову пісню, і так я співаю по сьогоднішній день. Від одного Марчука я відштовхуюсь, в мене вже пʼятнадцять різних Марчуків моєї творчості.
Про те, що ще хоче випробувати у мистецтві Іван Марчук
Я можу все, однак людині завжди здається замало, у всьому буває недостатньо. Але я прагну того, чого ще не знаю. І це мене приваблює, приваблює та змушує, так би мовити, постійно роздумувати: “А цього я ще не зробив”. Це є рушійною силою. Завжди ставлю собі питання: “Чого я ще не зробив?”
…Береш пензлі в руки, береш фарби, вичавлюєш і розмірковуєш, і розмірковуєш, і раптом, раптом з’являються, раптом виникають імпровізації. Я заздалегідь щось вигадую. Вигадую, як втілити, а що втілити – тут вже є інтуїція, розумієте, тут розумом не вигадаєш, що зробити. Тут мені має з’явитися десь на горизонті, я повинен вловити те, що десь там видніється на обрії.
Про досвід еміграції
Мій досвід еміграції, переміщення з країни в країну, з континенту на континент позитивно впливав на мою творчість. Чому? Коли ти приїжджаєш на чужу землю, необхідно відразу себе зарекомендувати – продемонструвати, що ти чогось вартий на чужій землі, і потрібно знайомитися. А як знайомитися? Хто ти є, що ти робиш, що ти вмієш.
Так я працював несамовито, майже безперервно. І найвищий рівень моїх досягнень – і в кількості, і в якості, і в різноманітності – був, безумовно, в Америці. Почалося все з Сіднея – де вже були великі проблиски, після Сіднея – Торонто, Канада, і в Америці я залишився на 10 років.
Ось, і я створив там дуже багато картин. Я жив на дві країни: Україна – Америка, Україна – Америка. Літо я проводжу в Україні, літо-осінь, а зима, холод – я в Америці. Півроку на півроку я ділив ці десять років.
І багато картин, сотні картин, чудових картин, які я в Києві навіть не міг створити. Не зробив би таких унікальних натюрмортів – я їх не любив, а в Америці такі натюрморти створював. А головне – голос моєї душі там розквітав.
Про життя у Відні
А в Європі зараз я усвідомлюю, що я можу тут повністю розслабитися. І тим, що я вже зробив, я можу пишатися, тим багажем – 16 кілограмів мої каталоги важать. Пʼятитомник каталогу, який вийшов, – це просто картини, зібрані там, де вони розкидані, по всьому світу. Це тисячі картин.
Проте людині, яка творчо працює, їй завжди мало, їй завжди хочеться, хочеться щось створити, чого ще не бачила. Мене вже бачене не цікавить, а цікавить те, що може мені з’явитися і здивувати мене.
Нещодавно народилось у мене полотно, з яким я мучився, мучився і знайшов такий вихід з нього, і воно дуже цікавим постало, якого ще не створював, і назвав я його “Вчора і сьогодні”.
Про силу мистецтва
Художник передусім завойовує світ своєю творчістю. Підкорює свідомість людей. У мене був час перевірити це на всіх континентах, де я виставлявся. Картини роблять свою справу.
Створити новий стиль у двадцятому столітті – нелегке завдання. Моне започаткував імпресіонізм, Пікассо винайшов кубізм, Марчук – пльонтанізм. Пльонтанізм – це напрям, який зараз перейняли художники по всьому світу: бачать ці полотна і починають мене, так би мовити, копіювати. Що ж, я не можу приховати свій стиль, нехай копіюють.
Про задоволення від життя
Найбільше задоволення, звісно, – це коли картина мені вдалася.
А коли я виходжу на вулицю, найбільше задоволення для мене – вродливі жінки. Це теж головний стимул для художника – мати якесь натхнення для того, щоб швидко бігти до мольберта і творити якесь диво.