Відновлення та адаптація на шляху до впевненості та самовладання
Фото: Superhumans, Getty Images, Unsplash
Оновлено: 14 квітня 2026
У романі «Фристайлерка» Катя Брандіс змальовує світ, де травма стає стимулом до самовдосконалення завдяки надсучасним протезам. Це звичний футуристичний мотив: люди стають кіборгами, здатними перевершувати «природних» атлетів. У книзі деякі навіть навмисно відмовляються від власних кінцівок, змінюючи тіло без медичних показань.
У дійсності все по-іншому. Сьогодні тисячі українців зазнають тяжких поранень і ампутацій, боронячи країну. Щоб збагнути, як насправді проходять протезування та відновлення — і що означає знову навчитися жити у власному тілі, видавництво #книголав поспілкувалися з експертами та випускниками центру воєнної травми Superhumans.
Відновлення та адаптація
У світі роману відновлення відбувається миттєво, однак у реальному житті це тривалий і непростий шлях, який потребує місяців, якщо не років праці. Післяопераційний етап охоплює тривале загоєння рани, медикаментозне зняття набряку й навчання повсякденному функціонуванню майже з початку: людина вправляється перевертатися в ліжку, сидіти, переходити до крісла колісного та стояти з підтримкою. Підготовка до протезування потребує застосування спеціальних компресійних бинтів або силіконових чохлів, впровадження масажів, вправ для послаблення болю й тренувань для ослаблених м’язів.
Якщо мова йде про нижні кінцівки — людина вчиться ходити поступово, невеликими кроками. Від стояння між брусами до ходьби по нерівній поверхні може минути багато місяців. Після цього остаточне пристосування вимагатиме індивідуальних зусиль, результатами яких стають невеликі досягнення: довгі дистанції, носіння протезу протягом дня, використання транспорту, повернення до праці та врешті спорт.
«Як фізичний терапевт, я бачу, що після травми людина фактично наново вчиться довіряти своєму тілу. Через реабілітацію, щоденну практику та пристосування до протеза формується нове відчуття руху і поступово разом з ним повертається впевненість та самовладання над власним тілом», — розповідає Олег Бурій, фізіотерапевт Superhumans.
Іван Войнов, випускник центру, описує цей досвід так:
«Після травми тіло стає наче іншим — ти ще вчора знав його на 100%, а сьогодні воно реагує по-іншому. Розум каже одне, тіло відповідає іншим. Ноги тепер функціонують інакше: при бігу більше стабілізації на цілу ногу. Ти не можеш поступово бігти, ти відразу починаєш бігти. Коли я ходжу на протезі, то таке відчуття ніби я ходжу на затерплій нозі. Я досі інколи забуваю, що немає ноги.
І довіра – це не про те, що ти одразу все прийняв, а про те, що ти щодня заново вчишся домовлятися з собою: скільки кроків можеш зробити, як воно відгукнеться, де ліміт болю. Це постійний діалог – і тільки через нього виникає відчуття, що це знову твоє тіло».
«Нове» тіло й повернення довіри
Як у футуристичній історії Каті Брандіс, так і в реальному житті ключову роль у відновленні відіграє формування нового відчуття себе. У реабілітації це називають перебудовою схеми тіла. У «Фристайлерці» головна героїня Йола проходить крізь важку психологічну та фізичну адаптацію після заміни сухожилля. Спочатку вона сприймає протез як щось чудернацьке:
«Таке дивне відчуття — мати ці нові м’язи і сухожилля. Раніше вона досконало знала своє тіло і всі його реакції. Але тепер все нове, і Йола зловила себе на тому, що весь час обмацувала ноги, вже не такі знайомі. Не свої. Вони все ще давалися взнаки як щось зовсім чуже. Наче належали не їй, наче вона їх запозичила. Чи це хоч колись зміниться?».
Героїня стикається з необхідністю контролювати кожен свій рух, слідкувати за балансом і швидкістю — вона падає, перевтомлюється, відчуває роздратування, страх і злість, але зрештою поступово наближається до нових перемог над собою. В результаті, протез починає сприйматися Йолою як частина тіла — через нейропластичність її мозок включає нові сухожилля та м’язи до схеми тіла. В загальних рисах адаптація у романі подібна до реальної. Відмінність полягає в тому, що під час справжньої реабілітації більшість роботи виконує саме людина, доки протез виконує допоміжну функцію. Важливу роль відіграють і близькі тих, хто потребує протезування.
«Я бачу, як він щодня заново вчиться довіряти своєму тілу і як це тіло постійно змінюється. Тут немає стабільності: сьогодні ти можеш більше, завтра — менше, і це теж треба прийняти. І моя довіра — це бути поруч у цій невідомості: помічати біль, зупинятись, коли потрібно, і разом шукати нову норму. Бо довіра до тіла після травми – це не про контроль, а про уважність і підтримку, яку ви будуєте разом, — розповідає Соломія Смачило, дружина випускника Superhumans Івана Войнова.
Між романом та дійсністю
«Фристайлерка» Каті Брандіс дозволяє поглянути на протезування не з погляду медицини, а в контексті зміни ідентичності людини, яка пережила важку травму. Авторка змальовує похмуре майбутнє, де тіло перетворюється на проєкт, який можна модернізувати, покращувати й перебудовувати для збільшення ефективності, тому головним аспектом психологічної боротьби Йоли стає саме етична складова та прагнення залишитися людиною.
На її історію цікаво поглянути передусім для рефлексії на тему життя в новому тілі, актуальним видається й порівняння художнього досвіду з реальним, адже протезування та імплантація давно увійшли в арсенал реабілітаційної медицини й допомагають мільйонам людей по всьому світу повертатися до звичного способу життя.
