Спецпроєкт ELLE.UA про буття після протезування
Фото: Надані Superhumans
Оновлено: 22 грудня 2025
З початком широкомасштабного вторгнення питання інклюзії українського соціуму набуло особливої значущості. Численні люди — військові та цивільні — отримали ушкодження внаслідок російської агресії, однак зберегли рішучість і бажання жити активно. Водночас в Україні відбулися значні зрушення у сфері реабілітації: відкриваються новітні центри протезування, діють команди мультидисциплінарних спеціалістів, прогресує реконструктивна хірургія.
Але відновлення включає не тільки медичну сферу. Мова йде про повернення до повноцінного соціального, професійного, культурного життя — не менш інтенсивного, ніж до травми. В його основі лежать підтримка та інклюзивність, що стають рисами зрілого суспільства.
«ELLE Україна» вважає, що інклюзія починається з відкритості та чуйності. Саме тому ми ініціювали спецпроєкт «Архітектура опори» — серію інтерв’ю з жінками, які пережили протезування. Це розповіді про відродження та міць; внутрішню силу, яку неможливо подолати.
Однією з героїнь проєкту стала Галина Грабалюк, яка була поранена 28 лютого 2022 року. Внаслідок прямого попадання російського снаряда в їхній з чоловіком будинок у Мощуні Галина втратила ногу вище коліна.
Спочатку жінка отримала механічний протез у Києві, втім не пройшла повноцінної реабілітації. Згодом вона помітила зміни у своїй поставі та замислилася про повторне протезування. Таким чином Галина Грабалюк потрапила у Центр воєнної травми Superhumans, де навчилася ходити без тростини, а згодом також отримала новий протез з електронним коліном.
За даними на жовтень 2025 року фахівці центру допомогли більше ніж 1500 українським військовим і цивільним: забезпечили їх сучасними протезами, виконали реконструктивні операції на обличчі та кінцівках і з відновлення слуху, а також надали всебічну психологічну та соціальну допомогу для повноцінного повернення до активного життя. Приєднатися до підтримки Superhumans можливо за посиланням.
В інтерв’ю для ELLE.UA Галина Грабалюк розповіла про свою реабілітацію та найважчі етапи на шляху до відновлення.
Яким було ваше життя до широкомасштабного вторгнення?
З 2002 року я проживала у Києві та працювала у шкільній бібліотеці — туди ж я повернулася на роботу після поранення. Щодо хобі, перед широкомасштабною війною стали популярними картини за номерами, і я любила їх малювати. Мозаїки також складала.
На початку широкомасштабного вторгнення ви перебували на дачі у селі Мощун. Розкажіть про лютий 2022 року і той день, коли ви отримали поранення.
У наш дім влучив снаряд 28 лютого, на четвертий день широкомасштабної війни.
Фактично за чотири кілометри від будинку розташований аеродром. У перший же день над нами почали літати гелікоптери та літаки з літерою Z — ми тоді ще не знали, що вона означає. А потім вони почали обстрілювати аеродром. Ми чомусь не думали тікати звідти, сусіди наші також залишалися. До нас приїхали діти: молодший син і племінниця зі своїми родинами. Ми не чекали і не думали, що росіяни будуть так по будинках і людях стріляти.
Об 11 ранку 28 лютого я нагодувала онуків, а потім ми, дорослі, мали сідати снідати. Перший вибух був біля будинку. У хаті повилітали вікна. Я стояла на кухні біля стіни, і ці всі дверцята повідчинялися. Ми навіть не зрозуміли, що сталося. Я почала кричати, щоб всі ховалися.
У нас є кімната, розташована найдалі від того боку, звідки вони стріляли. Ми всі збіглися в ту кімнату. Я тілом прикрила внука, лягла на нього, а мої ноги були в дверному отворі. Снаряд завдовжки 40-50 сантиметрів пробив дах, бетонне перекриття з першого на другий поверх і влетів навскіс у кімнату, де ми були. Як потім сказали наші солдати, яких син покликав на допомогу, якби він вибухнув, нікого не залишилося б.
Снаряд впав на підлогу, рикошетом у стіну — і на диван. Племінницю просто навпіл перерізало. Мені відірвало ногу. Мого чоловіка так підкинуло, що переламало йому ногу. Потім син почав кликати на допомогу. Племінницю сусіди забрали у Пущу-Водицю, у морг військового шпиталю. А нас повезли до лікарні.
Як відбувалася ваша евакуація з Мощуна до Києва?
Ми їхали своїми автомобілями, але попереду їхали військові. Вони нас проводили до самої лікарні через блокпости. Їхали дуже довго, аж три години. Я це пам’ятаю, тому що мені на лобі хлопці написали час, коли ставили турнікет.
У лікарні мені одразу сказали, що ногу врятувати не зможуть, оскільки кров не циркулювала. Лікар сказала, що треба було хоча б трохи послаблювати турнікет.
Якими були перші етапи вашої реабілітації?
З лікарні мене виписали 8 березня, і ми поїхали, можна сказати, по всій Україні. Чоловіка забрали в лікарню в Чернівці, а я була в Томашполі Вінницької області. У 2023 році влітку, коли кукса вже більш-менш загоїлася, мені почали робити протезування у Києві. Але в цьому центрі не було жодної реабілітації. Я вчилася ходити просто самостійно вдома. Протезист казав мені, що робити, і я потроху ходила.
Одного дня я звернула увагу, що в мене йде перекос постави. І тоді почала шукати центри з реабілітацією. До кого б я не телефонувала в Києві, всі казали: «Де ви протезувалися, там і проходьте реабілітацію». Але випадково син в інтернеті побачив Superhumans. Я написала на електронну пошту, розповіла свою ситуацію, і буквально за три дні надійшла відповідь.
4 січня 2024 року я приїхала в Superhumans. Спочатку вони вчили мене ходити ще на тому протезі, який був. А потім зробили новий протез з електронним коліном.
Які етапи на шляху до відновлення були найважчими для вас?
Я дуже довго не могла ходити на протезі без опори, тому що на старому протезі не було ніякої гумки зверху, і пластик врізався у ногу. Я приходила додому з роботи, а в мене просто були рани.
Коли мені зробили новий протез, я почала ходити без палички. Тепер в основному ходжу без неї, хоча й беру з собою, наприклад, на роботу.
Хто або що стало найбільшою підтримкою для вас у цей період?
Я не можу виділити одну людину. У Superhumans ти себе одразу відчуваєш як вдома. Ми до сьогодні спілкуємося, листуємося з моїм першим реабілітологом Вікторією.
Як змінився ваш погляд на себе та на життя загалом після протезування та реабілітації?
Скажу словами тих, хто мене знає: зі мною не могло бути інакше, я не могла здатися, не могла зламатися. З першого дня, коли мене везли в лікарню, я знала, що стану на протез і буду ходити. Може, в мене просто такий характер.
Нам розбили дім. Держава виплатила певну суму, дуже багато нам допомогли з ООН. Ці кошти перекрили дах і ними ми поставили вікна, але їх все одно не вистачає на всю ту роботу, яку треба зробити. Я беру драбину, вилажу на неї і роблю штукатурку, фарбую стіни. А потім ще планую полакувати паркет.
Які поради або слова підтримки ви б дали людям, які тільки починають свій шлях протезування і відновлення після травми?
Найголовніше — ніколи не здаватися. Ніколи не здаватися, йти вперед, працювати і слухати реабілітологів. І вірити в себе. Все буде добре.