Український митець фотографії Вік Бакін — один із тих, хто здобув перемогу в рамках премії FUTURESPECTIVE 2025, спільної ініціативи Vogue Ukraine та світової платформи PhotoVogue. Бакін отримав відзнаку “Особливий погляд” від партнера нагороди, компанії KERNEL — провідного у світі виробника та експортера олії з соняшника та зернових культур, а також винагороду в сумі 100 000 грн на втілення майбутніх задумів. Твори Бакіна представлені на великій експозиції в київському артпросторі М17 у літній період і в рамках міжнародної виставки FUTURESPECTIVE у лондонській галереї Saatchi восени цього року.
Світлини Віка Бакіна просто вирізнити серед інших: його ліричні, переважно чорно-білі знімки закарбовують реальність з увагою документаліста та одночасно митця, котрий здатен піднестися над буденністю й побачити більше. У колі інтересів 41-річного майстра фотографії — українська юнь, квір-товариство та представники різних субкультур. Сам Бакін виріс та став тим, ким є, у Франківську, останні 15 років мешкає в Києві та пройшов шлях від роботи у фінустанові до власної фотографічної діяльності. Його емоційні й сумні роботи були продемонстровані на виставках в Україні, Франції, Німеччині, Нідерландах, Великій Британії, Марокко, Австралії та США, а також були надруковані в The Guardian, British Journal of Photography, DUST і Vogue Ukraine.
Реклама.
Найвідоміша серія творця — “Епітом” (2023) — єднає фотографії з його архіву зі знімками, зробленими на Київщині після її визволення у 2022 році. Усі фотографії були роздруковані в імпровізованій фотолабораторії у квартирі Бакіна, яка на початку широкомасштабного вторгнення стала для нього студією — у час, коли фотостудії в столиці не функціонували. Разом портрети молодих людей та образи понівечених загарбником споруд утворюють особисту візуальну поему, що досліджує теми тендітності, краси, маскулінності та непевності. Цього року “Епітом” з’явилася у вигляді книги у видавництві Void.
У рамках ініціативи FUTURESPECTIVE Вік Бакін отримав відзнаку “Особливий погляд” від партнера проєкту — компанії KERNEL. За словами Катерини Співакової, директорки з комунікацій та взаємодії з урядом Kernel, компанія підтримує культурні проєкти й ініціює свої власні, оскільки “мистецтво говорить мовою емоцій, зрозумілою кожному”. “У нас вже є досвід колаборації з українськими фотографами, — зауважує вона. — Зокрема, візуальне оповідання стало основою нашої арткниги “Шлях зерна”, яка розповідає про труднощі українських агроекспортерів у воєнний час та їхній внесок у забезпечення продовольчої безпеки світу. Фото для цього проєкту робили Григорій Веприк, родина Ліберових і Віталій Юрасов”.
У творчості Бакіна, на думку Катерини, особливо цінним є поєднання “зацікавленого погляду документаліста та особливої чутливості художника”. “Він легко переміщається між жанрами — мода, портрет, документальна фотографія, натюрморт, — продовжує Катерина. — Незалежно від об’єкта спостереження, ці роботи завжди сповнені художньої сили та вразливості”.
Зокрема, відзнаку в рамках проєкту FUTURESPECTIVE Бакін отримав за тонкий, ніжний і водночас пронизливий триптих із соняшниками. “Соняшник — головна культура для України та для Kernel, — говорить Катерина Співакова. — Ця квітка віками символізує Україну, а українські агровиробники надали їй нового значення, зробивши продукт із соняшнику частиною глобального продовольчого кошика. Обраний триптих виконано у техніці плівкової фотографії, і в мистецькій інтерпретації він поєднує традицію та сучасність — так само, як і наш бізнес”.
Ми поспілкувалися з Віком Бакіним про його практику, роль фотографії у воєнний час та про те, як українському фотографу прогресувати на міжнародній арені.
Як ти почав фотографувати? Маю на увазі дві складові: як у тобі виникло бажання цим займатися? І друге —якими були твої перші знімки, цикли?
Коли я починав, я не мислив циклами. Я просто за велінням серця фотографував портрети людей, які здавалися мені привабливими у різних аспектах. Починав із приятелів і знайомих, намагаючись зрозуміти цей шлях фотографії — як спілкуватися з людьми, знімаючи та “позичаючи” момент вічності. Згодом я фотографував моделей, робив модельні проби для агентств, але це дуже швидко мені знудило. Значно пізніше я почав фотографувати краєвиди.
Ти фотограф-самоук. Хто з фотографів чи творчих людей загалом на тебе вплинув?
Для мене ніколи не існувало якогось одного ключового моменту, коли ти прокидаєшся й раптом усвідомлюєш, що ти “сформований” фотограф чи творець. Я в це не вірю. Я вірю в планомірну, поступову, часом важку працю. Цей шлях зводиться крок за кроком.
Ти одного разу сказав, що тебе сформував Івано-Франківськ, а довершив Київ. Що саме тебе оточувало у Франківську і як це на тебе діяло?
Попри те, що Франківськ — моє рідне і дуже улюблене місто, у творчому сенсі я там відчував себе дещо пригнічено. Можливо, через те, що саме на цей період припали самоідентифікація та пошук свого призначення.
Ти починав як модний фотограф. Чому віддалився від цього?
Коли я фотографував моделей і намагався реалізувати себе у фешні, це дуже швидко мені знудило. Я почав брати на модельні зйомки свій плівковий фотоапарат — щоб зафіксувати щось більш людське, близьке до реальності, те, що глибше за зовнішність моди.
Попри пильну увагу до деталей, я зрозумів, що не маю щирого інтересу до того, як у кадрі мають “правильно” бути штани чи як спадає сорочка. Мода — це теж мистецтво, але в той же час індустрія зі своїми запитами. Мене найменше цікавило фотографування професійних моделей — тих самих багатьох облич, які постійно повторюються від однієї зйомки до іншої (без жодної зневаги — просто не мій інтерес).
Можливо, саме тому сьогодні, коли я зрідка працюю з комерційними кампаніями, я шукаю невідомих людей — нові обличчя без модельного досвіду. Якось я навіть був на межі створення власної “немодельної” агенції, але, на жаль, руки так і не дійшли.
Як ти обираєш своїх персонажів?
Це дуже особистий і інтуїтивний процес. Чому для вас одні люди більш захопливі, ніж інші? Це просто відчуття. Але іноді ти помиляєшся навіть у власній інтуїції.
Що ти робиш, коли відчуваєш що твій герой чи героїня “закривається”?
Для мене зйомка — завжди потік і завжди експеримент. У мене не буде розповідей, як-от та, як Юсуф Карш фотографував портрет Черчилля. Усе більш буденно: я занижую очікування від зйомки, відкриваю свої сумніви, намагаюся бути відвертим. Фотографія для мене — безперервний експеримент.
Один із твоїх головних проєктів за останній час — серія “Епітом”, що згодом переросла в книгу. У ній ти поєднав архівні фото за десять років із кадрами, відзнятими в понівеченій війною місцевості в Київсьĸій області. Чому ти вирішив об’єднати ці два світи?
До широкомасштабного вторгнення — з 2020 року — проєкт досліджував молодість, вразливість і перехід у доросле життя, опираючись на спогади про власну юність. Після лютого 2022 року я пережив глибоку творчу кризу, сумніваючись в актуальності мистецтва в момент, коли найголовнішим стало виживання. Щоб побороти цей стан, я почав їздити щойно звільненими селами Київщини, фотографуючи зруйновані будівлі, дерева, річки та величезні поля незібраних соняшників. Паралельно я повернувся до друку у своєму даркрумі — як до своєрідної арттерапії.
Коли ці краєвиди вступили в діалог із моїми попередніми портретами молодих людей, проєкт майже миттєво набув остаточної форми. Зображення української молоді — деякі з цих людей сьогодні воюють — набули нового значення. Вони контрастують із землею, позначеною насильством, створюючи емоційний простір із невизначеності, крихкості й стійкості.
Працюючи над проєктом “Епітом”, ти проявляв плівку в імпровізованій студії, яку облаштував у своїй квартирі. Що надала цьому проєкту ця камерність, інтимність саме в процесі роботи?
Коли у 2020 році я вперше обладнав невеликий даркрум у ванній, я знав, що проведу там багато часу. Для мене це місце відключення від зовнішніх подразників, соцмереж, новин і своїх заважаючих думок. Простір зосередження та внутрішньої чистоти. Місце, де час вимірюється секундами експозиції, порахованими в тиші. І місце відкриттів, де в хімічно-фізичному симбіозі на білому аркуші проявляється зображення — той самий позичений момент вічності.
Що робить українського фотографа помітним для міжнародної аудиторії?
Після початку широкомасштабного вторгнення Україна частіше трапляється у світових медіа. Але попри підвищений інтерес, я переконаний: українського фотографа помітним робить насамперед якісна робота. З війною чи без — цілісне, сильне портфоліо завжди є основою і початковою точкою для митця.
За останній час ти взяв участь у багатьох міжнародних проєктах. Чи є щось, що вирізняє українських фотомитців на міжнародній арені? Або те, що робить нашу мову унікальною?
Я ніколи насправді не думав, як саме факт того, що я українець, впливає на моє бачення. Я просто не знаю іншого життя, з яким я міг би порівняти. Але якщо замислитися, то моя робота несе багато української ДНК — хоч це радше підсвідоме, а не навмисне. Неможливо свідомо “нав’язати” цю ДНК, цю українськість своїм роботам: глядач одразу відчує фальш. Що ж до нової воєнної реальності, то широкомасштабне вторгнення змінило і те, як ми живемо, і те, як мислимо про створення мистецтва в країні, охопленій війною.
Що для розбудови твоєї ĸар'єри діє найĸраще: участь у міжнародних фотоĸонĸурсах, публіĸації в медіа чи, можливо, просто соцмережі?
Для розбудови кар’єри — як би ми її не визначали — потрібна видимість. Усі перелічені варіанти діють на те, щоб зробити твою роботу помітною. Соціальні мережі, попри всі їхні недоліки, залишаються потужним засобом комунікації. Але знову ж таки: фідбек — це добре, однак не варто покладатися на симпатії аудиторії чи намагатися їй догодити. Важливо догодити собі — своєму чуттю й смаку.
З новим поĸолінням я зараз помічаю, яĸ дехто намагається вивалити все, що вони назнімали, одразу в інтернет. Felt cute might delete later. Я завжди вважаю це поспішним і необдуманим. Звісно, зараз все рухається зі швидĸістю світла, і ти наче хочеш теж ĸудись встигнути.
Але я переконаний: матеріалу потрібно дати відстоятися, його слід обдумати. Можливо, це взагалі не те, а воно вже вийшло у світ.
Ще одна порада для фотографів — вимиĸайте аналітичне мислення, ĸоли фотографуєте. Але вмиĸайте його, згодом, ĸоли працюєте з матеріалом. Для мене це завжди діяло. Ще одна порада — не намагайтеся бути ĸимось іншим.
Наскільки часто на твоєму шляху трапляються відмови? Як не зневірюватися, коли їх отримуєш? Твої настанови молодим фотографам і фотографкам?
Справа в тому, що я не подаюся хаотично на будь-які запрошення чи open call. Роблю це дуже вибірково. Завжди дивлюся, чи близький мені проєкт за духом і темою. Іноді навіть звертаю увагу на склад журі. Звісно, відмови трапляються. Навіть більше, перше, до чого слід бути готовими, подаючись на конкурси чи фестивалі, — саме до відмов. Перше слово, яке очі шукають у листі від організаторів, — unfortunately. Вони майже завжди використовують саме його. Але ĸоли я шуĸав видавця для ĸнижки, я вже знав, із ĸим хочу працювати, я фанат видавництва Void, вони роблять чудові ĸниги, ĸожна особлива і зі своїм хараĸтером. Тож першими, кому я запропонував проєкт, були саме Void. Буквально за добу я отримав від них листа, у якому ми вже домовлялися про дату відеодзвінка.
За ким зі світових фотографів ти стежиш зараз?
Відверто кажучи, я не дуже люблю ділитися списками імен. Мої вподобання змінюються, як і роботи самих фотографів. Наприклад, сьогодні мене надихають Рінко Каваучі чи Саллі Манн, а завтра я можу знову звернутися до Майкла Шмідта, Джудіт Джой Росс чи навіть Долорес Марат. Рідше дивлюся фотожурналістику, але лише тому, що через війну ці жанри цілком природно заповнюють простір.