Як надати підтримку сім’ям зниклих безвісти
Фото: Unsplash
Оновлено: 30 березня 2026
В Україні більше 80 000 сімей живуть у стані непевної втрати — переживанні, де відсутня остаточна відповідь, але є щоденне чекання. Це існування між сподіванням і хвилюванням, де неможливо поставити фінальну крапку. У подібних умовах особливо значуще усвідомлювати, як підтримати себе та рідних, знайти опору та не втратити віру.
Про те, як переживати досвід непевної втрати та як правильно розмовляти з сім’ями зниклих безвісти, ми поговорили з психологинею, психотерапевткою та науковою працівницею Центру психічного здоров’я НАУМА Вікторією Соловйовою.
Що являє собою невизначена втрата і чим вона відрізняється від звичайної?
Поняття «невизначена втрата» запровадила американська психотерапевтка Полін Босс. Воно описує ситуації, де неможливо поставити «кінець». Роботи Полін є надзвичайно важливими для роботи з сім’ями зниклих безвісти.
Основна відмінність — у браку чіткості та обрядів щодо близької людини. При звичайній втраті, зазвичай, це смерть людини, факт події є очевидним. Це дає змогу суспільству надати підтримку, а той, хто втратив, проходить через процес ритуалу: оплакування, переживання втрати та сумування.
Найбільша складність у невизначеній втраті полягає в тому, що суспільство не знає і не розуміє, яку саме допомогу та підтримку можна запропонувати родичам тих, хто зник безвісти.
Як соціуму спілкуватися з людьми, які переживають невизначену втрату?
Оскільки така втрата не має завершення, соціальні зв’язки часто стають слабшими через незручність або побоювання сказати щось недоречне. Важливо пам’ятати: завдання близьких — не «вилікувати» людину, а бути поряд, стати свідком її переживання, визнати його дійсним і значущим.
Підтримка може виражатися через обряди — як особисті, так і колективні. Вони допомагають одночасно зберігати надію і давати простір складним емоціям.
Ритуал — це не тільки релігійна традиція, це будь-який символічний вчинок, який додає сенс такому складному переживанню. Наприклад, у нас існує практика — після загальнонаціональної хвилини мовчання у Лаврі щодня лунає дзвін-нагадування про українських полонених та зниклих безвісти. Прапор Надії (біло-чорний) використовують як знак віри в повернення військових з полону та зниклих безвісти, а також як вираження жалоби та солідарності. Зараз його часто можна побачити на державних будівлях та інших місцях поряд із прапором України.
Що сприяє проживанню невизначеної втрати?
Ключове у цьому переживанні — не прощання, а можливість витримувати непевність. Мова йде про одночасне існування двох процесів: сподівання на повернення і продовження свого життя.
Важливо віднаходити сфери хоча б мінімального контролю — у повсякденних діях і ритуалах: прогулянках, читанні, спорті, простих повторюваних практиках, які повертають відчуття опори. Також внутрішню опору можна знайти через допомогу іншим або соціальну активність.
Як підтримати близьку людину?
Близькі та рідні також можуть підтримувати у невизначеній втраті через конкретні ритуали: разом посадити дерево чи квітку як символ надії, носити символічну річ (браслет, фото зниклої безвісти людини), щодня робити дію «для життя» друга. Це може бути прогулянка, зустріч, розмова. Все це має цінність в умовах непевності.
Чого варто уникати у спілкуванні?
Оскільки в подібній втраті немає завершення, близькі не знають, яку «роль» вибирати: висловлювати співчуття чи підтримувати віру. Це часто призводить до того, що люди або починають уникати контакту, або використовують токсичні кліше на зразок «Все буде добре», «Він/вона обов`язково знайдеться», «Тримайся, ти маєш бути сильною/сильним».
Але найбільш прийнятна комунікація — це опис того, що відбувається, так зване свідчення, а не рішення. Краще використовувати фрази: «Ти можеш покластися на мене, я буду поруч стільки, скільки потрібно», «Ти завжди можеш звернутися до мене за допомогою».
Як невизначена втрата впливає на дітей?
Зазвичай родичі зниклих безвісти переживають так зване «заморожене горе» — зцілення не починається, оскільки відсутня впевненість, що втрата остаточна. Родичі ніби ставлять життя на стоп та досить часто відчувають провину за те, що продовжують жити. Це навіть може бути злість на того, хто «зник», що потім викликає сором.
Членів сімей зниклих безвісти супроводжує стан постійної амбівалентності — це коливання від надії до розпачу, яке постійно змінюється. Сьогодні родич зниклого безвісти може прийти до психолога у розпачі, наступного тижня — у сподіванні. Потім цей стан так само може змінитися.
Досить часто ми бачимо напругу та суперечки всередині сім’ї зниклого безвісти, коли один з родичів продовжує триматися за надію, а інші вже у розпачі.
Якщо порівнювати реакції дітей і дорослих на невизначену втрату, для дитини цей досвід є особливо складним викликом, адже її емоційний і когнітивний розвиток ще не дає можливості повноцінно відповісти на питання «Що трапилось?». Дитяча психіка потребує стабільності та зрозумілих пояснень, а невизначеність створює вакуум, який дитина часто заповнює власними фантазіями або страхами. Особливо діти віком 6–9 років можуть вважати, що саме вони винні в тому, що сталося.
Відповідно до віку дорослим важливо говорити правдиво та відверто, не використовуючи метафор і певних символів. Наприклад: «Ми зараз не знаємо, де тато і коли повернеться, але ми робимо все, щоб дізнатися».
Також важливо зберігати сімейні ритуали і не відмовлятися від них. Їх варто адаптувати так, щоб місце людини, якої немає поряд, залишалося в житті сім’ї.
Раніше ми також спілкувалися зі Світланою Ройз про відчуття внутрішньої домівки, близькість на відстані та практики, які допомагають відновитися.