В розмові з ELLE — одна з найбільш знакових диригенток планети, яка ламає упередження і прокладає дорогу жінкам у класичній музиці.
Фото: Paul Terrie
Оновлено: 14 квітня 2026
Оксана Линів давно у списку найвидатніших диригентів світу. За більше ніж два десятиліття міжнародної діяльності харизматична українка неодноразово ставала «першою леді» там, де раніше були виключно чоловіки: Грацька опера в Австрії, Байройтський фестиваль Вагнера в Німеччині, Болонський театр в Італії. У 2026 році Оксану запросили очолити суддівську колегію змагання для жінок-диригентів La Maestra в Парижі.
ELLE: Ви часто стаєте піонеркою — першою жінкою-диригенткою на великих світових сценах. Які у вас почуття з цього приводу?
Оксана Линів: Для мене це передусім велика відповідальність, оскільки кожен мій дебют відкриває можливості наступним поколінням. Водночас, я часто згадую і про жінок минулого, які боролися за своє місце в мистецькому середовищі, за право на професію та визнання. Так, я відчуваю, що ми, як сучасні мисткині, повинні творити не тільки заради майбутнього, а й заради минулого, повертаючи пам’ять тим, хто так і не отримав шансу на повноцінне самовираження.
Загалом, система класичної музики залишається досить патріархальною. Найпрестижніші та керівні посади директорів та головних диригентів по всьому світу більше ніж на 90% досі займають чоловіки. Візьмемо, наприклад, дебати навколо знакового Новорічного концерту Віденської філармонії. Досі жодна жінка не удостоїлася честі диригувати цей концерт, хоча оркестр вже декілька разів запрошував жінок диригувати симфонічними концертами у своїх сезонах. Сімона Янг стала першою жінкою, яка диригувала тетралогію «Перстень Нібелунгів» Вагнера, — безсумнівно, продиригувати програму з вальсів і польок не є важчим, проте це рішення досі відкладається.
Навіть відомий німецький диригент Крістіан Тілеман так відгукнувся про мій майбутній дебют на фестивалі Вагнера у 2021 році: «Якщо у світі ще лишався чоловічий рай, то це була оркестрова яма Байройтського театру, але й там вже скоро настане «Загибель богів», оскільки там за пульт стане перша жінка». Але інтендантка фестивалю Катарина Вагнер наполегливо впроваджує новації, і у 2024 році в програмі Байройту було вже троє жінок диригентів, більше, ніж чоловіків.
ELLE: Бути диригентом — це професія про контроль чи довіру? Що для вас важливіше за пультом?
О.Л.: Для мене найважливішим фактором є моя ретельна підготовка до кожного проєкту. Я наведу таке порівняння. Диригент — це архітектор, який приходить до команди, і в нього вже має бути план, за яким буде зводитися споруда, але в нашому випадку не з каменю, а зі звуків.
Навіть якщо музиканти вперше бачать тебе як диригента, то оркестр з перших двадцяти тактів відчуває, чи ти розумієш сенс, структуру, розвиток твору, над яким ви працюєте, чи ти можеш запропонувати цікаву інтерпретацію. Так виникає довіра колективу до диригента, а в диригента до музикантів. І це завжди взаємний контакт заради музичної ідеї, яку ми разом реалізуємо. Наша мета — показати найкращий результат, а репетиції є важливим спільним етапом підготовки. Диригент спілкується з оркестром вербально та невербально — жестами й поглядами. Кожен рух руками, кожен словесний коментар повинні покращувати звучання та розвивати спільне музикування.
І важливим аспектом успіху є те, що від цього процесу всі повинні отримувати задоволення. Коли щось виходить на репетиції, то це сприймається як велика радість, викликає захоплення та підсилює натхнення. Тоді сам концерт як публічний виступ стає кульмінацією цього процесу, коли наш запал передається публіці, яка стає свідком та учасником співтворчості.
Я дуже люблю виступати в різних залах з різними колективами. І тут велику роль відіграє і набутий досвід. Коли ти молодий диригент, ти переживаєш більше стресу перед приїздом в нову країну, перед початком роботи з колективом, якого ти ще не знаєш. Зараз я вже понад 12 років регулярно виступаю на міжнародних сценах і виробила навичку швидко налагоджувати контакт з різними оркестрами. У цьому мені допомагає розуміння, що існують певні риси, які властиві абсолютно всім класичним музикантам світу, але й є певні особливості менталітету в кожній країні.
ELLE: Поговоримо про жіноче лідерство в академічній музиці. Який міф про жінок-диригенток вам найбільше хотілося б розвінчати?
О.Л.: Найперше це стосується міфів про репертуар. Один із найвідоміших у світі професорів з диригування Йорма Панула в одному інтервʼю стверджував, що якщо жінка й стає за пульт, то має диригувати «жіночий» репертуар, наприклад, Моцарта чи Дебюссі.
Інший приклад з мого особистого досвіду — на врученні премії міста Дюйсбург ведучий сказав: «Пані Линів, у 2021 році ми всі прикипіли до радіо-трансляторів в очікуванні, чи зможе жінка продиригувати Вагнера?»
У цих двох прикладах чітко простежується поширений стереотип, що жінка апріорі не може заглиблюватися в складні драматичні теми та передавати глибокі філософські ідеї, які закладені в творах Вагнера, Малера, Брукнера. Я відповідаю на це власною творчістю, зокрема, я є другою жінкою у світі, хто виконав повну тетралогію Вагнера «Перстень Нібелунгів». У 2021 році, про який згадував ведучий, мій портрет зʼявився в галереї диригентів Байройтського фестивалю, в одному ряду з 92 чоловіками-диригентами, які працювали там упродовж попередніх 145-ти років, серед них такі імена, як Карл Бьом, Артуро Тосканіні, Герберт фон Караян.
При тому, що я беруся за складні «чоловічі» завдання, для мене як особистості важливо залишатися у диригуванні самою собою, не копіюючи навмисне чоловічий стиль в рухах та поведінці. Цьому передувала довга і терниста дорога наших попередниць.
Ще 80 років тому сама поява жінки на подіумі вже ставала сенсацією. У перших рецензіях на виступи жінок-диригенток часто не можна було знайти й слова щодо обговорення музичної сторони концерту — натомість описували їхні одяг або взуття, чи вони виступали на підборах, у сукні, чи у «чоловічому» фраку, наскільки граційними чи різкими були їхні рухи і тому подібне… Зараз такі коментарі вважалися б некоректними.
ELLE: Ви працюєте з музикою, створеною в різні епохи й реальності. Як змінилося ваше прочитання академічної музики під час повномасштабної війни в Україні?
О.Л.: Я вважаю, що класична музика здатна давати нам безцінні духовні поштовхи та повертати нас до саморефлексії. Музичні шедеври розкривають конфлікти протилежностей, показують боротьбу добра і зла. Зараз ми відчули цю битву на собі, вона набула для нас гострішого значення, ґрунтуючись на реальному досвіді сьогодення.
Я згадую виконання символічної Девʼятої симфонії Бетховена, тема фіналу якої стала Гімном Європейського союзу. Це був червень 2022 року, невдовзі після початку повномасштабної війни, я повинна була виконувати її в Болоньї. У фіналі є момент, де Бетховен закликає до всесвітньої любові, з текстом «Обійміться, мільйони», а я розумію, що в цю мить на мою рідну країну летять бомби.
Усвідомлення того, що Бетховен, розуміючи недосконалість людської природи — схильність до війни та розбрату, все одно закликав нас у майбутньому вирости духовно, — звучало в той момент як потрясіння. Настільки разючим був контраст між Бетховенським ідеалом та реальністю.
Людство, замість того, щоб об’єднуватися у цінностях та інвестувати ресурси у такі важливі виклики сьогодення, як захист екології, розвиток соціальної сфери, боротьбу з голодом та бідністю, продовжує егоїстично боротися за владу, прикриваючись вигаданими цілями та знищуючи собі подібних.
Наше виконання Девʼятої симфонії в Болоньї стало частиною фільму німецького міжнародного мовника Deutsche Welle до 200 років від написання твору, й я памʼятаю, що ледве могла стримувати сльози, коли давала інтерв’ю. У такий трагічний час цей шедевр отримав нове значення.
ELLE: Українська музика дедалі активніше звучить на світових сценах. Які сенси про Україну для вас сьогодні найважливіше доносити через музику?
О.Л..: Для мене важливо показати, що Україна бореться за загальнолюдські цінності, що ми маємо європейську ідентичність, але були штучно відірвані від західної традиції через залізну завісу радянського союзу. Більшість іноземців ще донедавна не знали, де розташована Україна, для багатьох було несподіванкою, що існує українська мова та окрема культура, відмінна від «росії».
Моя мета — щоб європейський слухач, пізнаючи українські твори, розумів їхню словʼянську традицію, але міг знайти для себе щось нове, відмінне від російського кліше.
Важливо також доносити, що теперішня війна є боротьбою за українську ідентичність і право на свободу, що українці не згодні жити під російською окупацією.
Культура є обличчям держави і неможливо недооцінювати важливість присутності українських артистів на престижних міжнародних майданчиках. Це підсилює статус України у світовому масштабі.
ELLE: У напруженому гастрольному ритмі, постійних перельотах і репетиціях як відновлюєте внутрішній баланс?
О.Л.:Тиша — це основна умова для моєї роботи, яка потребує самозаглиблення та багатомісячної підготовки до кожного виступу. Напевно, збоку важко уявити нашу професію, але мій календар передбачає постійну роботу практично без перерв. Наприклад, у 2025 році я мала 71 виступ у тринадцяти країнах світу. Це означає, що в перервах між репетиціями до поточного виступу ти вже готуєш програму на наступний концерт. Наступного дня після важливого дебюту зазвичай чекає переїзд в нову країну і початок нової роботи.
Тому, коли я отримую свій графік на рік, заздалегідь позначаю для себе декілька вільних днів вдома. Це як мій «священний час», який призначений для нових партитур. Для мене такі дні дуже цінні — як можливість повного занурення у матеріал та нагода побути наодинці з собою. Коли гарна погода, я можу піти з книгами та партитурами в сад або працювати , насолоджуючись краєвидом на березі Рейну.
ELLE: Ваш образ — стриманий, елегантний і дуже цілісний. Як формувався ваш стиль: у повсякденному житті та на сцені?
О.Л.: Для мене насамперед дуже важливо, щоб у моєму образі на сцені та під час репетицій нічого зайвого не відволікало від музики, а тримало фокус на самому виконанні.
Часто в інтервʼю до мене або моїх колег звучать питання, чи має диригентка виступати в сукні чи брюках. Я для себе особисто вирішила, що мені ближчі брючні костюми. Диригування в чомусь схоже на спорт і в певні моменти вимагає різких енергійних жестів, а сукня автоматично обмежувала б мене в поставі, зобовʼязувала до елегантності, і це було б фактором, який би відволікав мене від інтерпретації.
Весь мій концертний одяг створений однією дизайнеркою сценічних костюмів Жанною Малецькою, яка працює головним конструктором Львівської державної національної опери. Вона створила найперший мій костюм для випускного державного іспиту у Львові в 2003 році, і з того часу наша співпраця залишилася незмінною. Я завжди чекаю на той момент, коли можу повернутися до Львова, і ми будемо розробляти нові образи, обмінюючись враженнями про останні премʼєри, обговорюючи нові творчі ідеї.
У концертному одязі для мене крім крою, крім ідеального силуету, який дарує можливість свободи рухів, також є важливою якість тканини. Це повинен бути натуральний шовк, віскоза або вовна.
У повсякденному житті, зважаючи на насичений графік, я невибаглива і використовую практичні та одночасно елегантні речі. Потрібно враховувати, що дуже часто ти знаходишся під прицілом фотокамер, адже професія диригента передбачає постійний медійний супровід.
Окреме місце у моєму гардеробі займає вбрання на вихід. Їдучи, наприклад, на два місяці в Америку, я повинна заздалегідь знати, чи передбачаються якісь гала-вечори, офіційні прийоми після премʼєри, прес-конференції, щоб запакувати в валізу відповідні речі з сенсами. Наприклад, для гала-вечора після премʼєри опери Турандот в Метрополітан я планую взяти сукню з натурального шовку з розписами в китайському стилі, але в українських жовто-синіх кольорах.
ELLE: Будь ласка, розкажіть про річ або деталь, яка супроводжує вас на важливих виступах та має талісманне значення.
О.Л.: Найбільш цінним талісманом для мене є мої диригентські палички — це особлива модель, яку я замовляю з Японії вже понад 20 років. Вони мають особливу форму, не задовгі і є дуже легкими — все це впливає на мій диригентський жест і дає мені свободу руху.
ELLE: Якщо готові розкрити певні секрети, розкажіть, будь ласка, про ритуали, які допомагають вам налаштуватися перед виходом на сцену.
О.Л.: Звичайно, для мене важливий момент тиші та зосередження, коли ти маєш налаштуватися на звучання та сенс певного твору. В день концерту я люблю ще раз перечитати для себе якісь цікаві деталі про композитора, про обставини його життя під час написання цієї музики. Це дає мені відчуття звʼязку, наче автор перебуває з нами під час виконання його твору. В цьому полягає безсмертність — генії, які давно пішли у вічність, продовжують звертатися до нас через свої твори.
ELLE: Ви з чоловіком, Андрієм Мурзою, — успішні музиканти, постійно у русі. Що допомагає вам зберігати гармонію у стосунках?
О.Л.: Моделі стосунків у парі можуть бути різні, але важливо, щоб людей обʼєднували насамперед спільні цінності та бачення життя.
Багато сильних жінок можуть підтвердити, що тривалі повноцінні стосунки можливі лише з сильними самореалізованими чоловіками, які не будуть ревнувати жінку до роботи або її успіхів у карʼєрі.
З Андрієм ми знайшли модель, яка підходить для нас двох. Я думаю, що у нашому випадку найважливішим фактором є вдале планування — ми визначаємо час, який ми проводимо разом, і час, який присвячуємо роботі.
Протягом року ми плануємо разом поїздки, намагаємося відвідувати важливі виступи одне одного. Також ми заздалегідь плануємо дві коротких відпустки у році, на літо та на зиму. Літо зазвичай насичене роботою — це виступи на фестивалях, тож не можемо собі дозволити багато часу на відпочинок. А зимою коротка відпустка допомагає відновити сили й зарядитися на другу половину концертного сезону.
Крім того, нас повʼязує багато спільних творчих проєктів. Андрій є членом команди заснованого мною Молодіжного симфонічного оркестру України в якості коуча та керівника навчальної частини. Я долучаюся як диригент до заснованого ним Міжнародного Одеського конкурсу скрипалів. До того ж, декілька разів упродовж року ми виступаємо разом на міжнародних сценах.
ELLE: Ви як людина світу, народжена в Україні, про яку Україну мрієте?
О.Л.: Звичайно, насамперед я мрію про мирну та незалежну Україну. Країну, яка буде побудована на моральних та суспільних демократичних цінностях, де будуть підтримувати сімʼї, молодь, розвиток науки та культури. Підтримуватимуть своїх та пишатимуться надбаннями співгромадян. Мрію, щоб ті, хто виїхав, ніколи не забували про своє українське коріння, а їхні здобутки, в яких би державах вони не відбувалися би, — служили для розквіту всієї нації і підсилення наших позицій у світі. Я хочу, щоб Україна стала сильним партнером для інших світових держав, і щоб наш внесок в розвиток людства був потрібним та оціненим іншими.
Текст: Мирослава Макаревич