Про невизначеність, занепокоєння та те, що реально підтримує
Фото: NE SAMA
Оновлено: 20 березня 2026
Коли мова заходить про війну, зазвичай згадуємо про тих, хто нас боронить. Значно рідше — про тих, хто щоденно очікує. Жінки військових роками перебувають у стані непевності, хвилювання та постійної відповідальності. Вони ростять дітей, працюють, розв’язують побутові питання — і разом із тим щодня живуть у переживаннях за близьку людину.
Що діється з психікою у такому стані? Чому виникають знесилення, роздратованість чи відчуття спустошеності? І що насправді здатне допомогти? Про це ми поговорили з учасницями груп підтримки NE SAMA від Unity Foundation, їх організаторками та психологинею.
NE SAMA — це об’єднання психологічної допомоги, де можливо безпечно висловити важкі переживання та не бути з ними сам на сам. За словами очільниці проєкту Альони Орловської, важливу роль відіграють регулярні офлайн-зустрічі: живий контакт і шанс почути інших зменшують відчуття ізольованості та надають простір, у якому не потрібно бути «міцною» або пояснювати свій стан.
«Коли жінка роками живе в режимі хронічного стресу, це рано чи пізно впливає на дітей, взаємини, роботу і загальний стан довкілля. Тому піклування про ментальне здоров’я сімей військових — це не другорядна тема, а частина стійкості суспільства під час тривалої війни», — зазначає вона.
Альона Орловська
«Я дозволила собі розсердитися» — історія Олександри
Я звернулась по підтримку у стані великого виснаження. Мене переповнював гнів на людей навкруги, які жили так, наче війна їх не зачіпає. Особливо болісно це відчувалося у поїздках маршрутками через блокпости — я мимоволі підслуховувала чуже невдоволення. Сил реагувати не було, і це безсилля лише збільшувало злість і відчуття внутрішньої порожнечі.
Ти і так лишаєшся наодинці зі своїми хвилюваннями, а згодом починає здаватися, що війна — це проблема лише вашої сім’ї, і інших вона не стосується.
Постійна тривога за чоловіка врешті призвела до вигорання. Я довго намагалась триматися «в ресурсі» за нас двох, але у певний момент усвідомила: усе, що раніше допомагало, більше не діє.
На зустрічах для мене стало відкриттям, наскільки суттєво мати поряд людей, які тебе розуміють. Коли ми починали розмовляти, часто чули одна від одної: «У мене так само».
Ще одним вагомим відкриттям стало те, що я дозволила собі розсердитися. Я визнала свій гнів і зрозуміла: це нормальна реакція.
Я також збагнула: коли закриваєш свій біль і не даєш собі переживати емоції, водночас втрачаєш доступ і до радості.
Ситуація з чоловіком не стала простішою. Невизначеність, його знесилення, короткі відеодзвінки без обіймів — усе це нікуди не поділось. Але я віднайшла способи підтримувати себе та відновлювати ресурс.
Якби я могла звернутися до себе тієї, яка лише роздумувала про підтримку, я б сказала:
«Не припиняй у пошуках допомоги. Ти неодмінно знайдеш місце, де тебе підтримають. Ти точно не сама».
Що відбувається з психікою жінки, коли вона роками живе в очікуванні
За словами психологині Ольги Щербатюк, яка практикує в методі кататимно-імагінативної психотерапії та проводить групи підтримки, дружини військових найчастіше звертаються по допомогу у стані підвищеної тривожності, самотності та внутрішньої спустошеності. Чимало хто говорить про розпач та нерозуміння з боку оточення.
Поширеним є і негласне табу на власні емоції. Жінки часто не дозволяють собі втіху — ніби якщо чоловік на війні, то і вона має «воювати» разом з ним: у думках, переживаннях і постійній напрузі.
Разом із тим змінюється і соціальна роль. Жінка бере на себе відповідальність за побут, фінанси, виховання дітей і вирішення щоденних питань, котрі раніше були спільними. До цього додаються нетактовні або болючі запитання від знайомих — від «Коли це завершиться?» до «Позичиш гроші, твій же по 100 тисяч отримує?». Усе це створює додатковий психологічний тиск.
Ольга Щербатюк
Як зрозуміти, що ресурси на межі
Насамперед варто звернути увагу на базові потреби — сон, харчування та стан тіла. Саме вони першими сигналізують про знесилення.
Серед найчастіших ознак:
— Порушення сну (важко заснути або сон не дає відновлення).
— Пробудження вночі з відчуттям тривоги.
— Відсутність апетиту або навпаки, постійне «заїдання» стресу.
— М’язова напруга в шиї, плечах, щелепі.
— Головний біль або дискомфорт у шлунково-кишковому тракті.
Багато жінок звертаються по допомогу надто пізно. Часто через переконання, що вони повинні впоратися самостійно. Стереотип «я сильна» примушує мовчати про власні труднощі.
Психологиня наводить метафору:
Людина на кораблі, що тоне, бачить берег і їй здається, що все ще не так кепсько. Але той, хто стоїть на березі, бачить справжню картину — наскільки маленькою є ця точка посеред океану і як швидко хвилі накривають корабель.
Ознаками того, що підтримка вже необхідна, можуть бути:
— Хронічна втома, яка триває більше двох тижнів.
— Відчуття відстороненості від життя і людей.
— Важкість зосередитися навіть на простих завданнях.
— Відчуття безпорадності.
— Проблеми зі сном або часті захворювання.
Що може допомогти зменшити напругу
Якщо людина постійно перебуває у фоновій тривозі і не може розслабитися навіть у безпечних умовах, варто звернутися до фахівця.
«Краще проконсультуватися з психіатром і отримати професійну допомогу, ніж продовжувати виснажувати нервову систему», — пояснює психологиня.
У повсякденному житті можуть допомогти прості практики, які повертають у момент «тут і зараз». Наприклад, усвідомлене проживання рутинних дій: звертати увагу на запахи, звуки, дотики, смак їжі, кольори і деталі навкруги. Це допомагає мозку перемикатися з режиму постійної тривоги на відчуття реальності.
Важливо також дозволяти собі переживати емоції.
«Найгірше, що ми можемо зробити щодо себе і своїх близьких, — це приховувати свої почуття. Коли ми називаємо емоцію, ми починаємо усвідомлювати, що з нами відбувається», — говорить психологиня.
Не менш важливо розмовляти про свій стан із близькими. Сила в тому, щоб говорити, а не мовчати.
Чому групова підтримка працює
Групова робота особливо дієва для дружин військових, адже створює відчуття єдності та взаємної підтримки. Учасниці стають одна для одної дзеркалом: бачать, що їхні переживання не є «неправильними» чи унікальними, і поступово знаходять внутрішню опору.
З часом з’являються зміни: знижується тривожність, повертається інтерес до життя, виникають плани і бажання рухатися далі.
Психологиня згадує одну з історій: учасниця прийшла на зустріч раніше і, щоб згаяти час, зайшла в секондхенд. Там вона придбала собі шубу — річ, про яку давно мріяла, але ніколи не дозволяла собі. Коли вона поділилася цим у групі, інші зустріли її оплесками.
«Саме за цим вони приходять — за прийняттям», — каже психологиня.
«Я була як кам’яна брила» — історія Лідії
Для мене NE SAMA — це про розуміння. Твої почуття, твій стан зрозуміють ті жінки, які це проживають і відчувають, як ти. Страх, паніка, агресія, ненависть — це вже не емоції, це твій стан, в якому ти живеш. А потім — порожнеча і байдужість. Це мене налякало.
Ти як кам’яна брила — нічого не відчуваєш, навіть фізичного болю. Нічого не хочеться, байдуже до всього: як ти виглядаєш, чи голодна, чи втомлена. З’являється безсоння. Найрідніші тебе не розуміють. Все тримаєш у собі, бо вже звикла до байдужості. Спілкування з оточенням звела до нуля — не хотілося ні з ким говорити, а тим паче слухати.
Я зрозуміла, що все — я вже сама не витягую. Як я можу в такому стані підтримати свого коханого і піклуватися про сина, якщо не можу подбати про себе?
Я довго чекала нашої першої зустрічі, була впевнена, що це мене витягне з мого стану. Дуже хвилювалася, але під час знайомства я розплакалася — сльози лилися самі по собі, і я видихнула. Нарешті я можу плакати, говорити про те, що я виснажена, і ніхто мене не засудить.
Після кожної зустрічі я ловила себе на думці, що щось зі мною діється. У мене з’явилися бажання: ранкова кава, її аромат і смак, захотілося гарно вдягнутися, зробити зачіску. Це були прості речі, але вони приносили задоволення.
Найбільше мені запам’яталася одна наша зустріч. Ми зібралися в швейній майстерні однієї з дівчат. Шили іграшку коника, пили чай з тортом, спілкувалися. Майстерня — голочки, ниточки, тканини, викрійки — це те, про що я мріяла в дитинстві. Я хотіла бути модельєркою, шити гарний одяг. У нашій групі я зустріла людину, яка викладає курс крою і шиття, і тепер я в неї навчаюся.
Під час останньої зустрічі я сказала: «Я не отримала те, чого я хотіла, а отримала те, що мені потрібно».
Пам’ятай: ти не одна
Навіть у моменти, коли здається, що руки опускаються і сил більше немає. Є люди, які проходять цей шлях поруч і розуміють, що ти відчуваєш. Головне — не мовчати. Піклування про себе під час війни — це не егоїзм і не розкіш, а необхідність.
Від того, як ми справляємося з викликами сьогодні, залежить наше майбутнє після перемоги — здатність працювати, виховувати дітей і відновлювати країну.
