Оповіді про єднання, міцніше за каліцтво
Фото: Олександр Пілюгін, Яна Кондратюк, Євген Сабадир
Оновлено: 14 лютого 2026
Війна перевіряє не тільки силу духу, але й взаємини. Коли травма змінює тіло, змінюються звички, рутина, плани, проте необов’язково змінюється суть. Любов не щезає — вона стає дієвою. Адже ушкодження — не перешкода для близькості, а стимул триматися ще завзятіше.
Допомогти, опанувати разом нові навички, визнати нову дійсність без жалю та без перебільшень — це щоденна праця, яка нерідко стає психологічним підґрунтям для одужання. Бо поряд із протезами, втручаннями та відновленням є ще один значущий ресурс — людина, яка не здається. Зараз поранені воїни проходять безоплатну фізичну реабілітацію в мережі осередків RECOVERY — ініціативі, яку започаткували Віктор та Олена Пінчуки. 18 центрів функціонують на базі державних лікарень у різних куточках України, і для багатьох це є одним із початкових етапів на шляху повернення до нормального життя.
Вікторія Андрєєва завітала до одного з центрів і поспілкувалася з тими, для кого реабілітація — це не лише про медичні маніпуляції, а й про близькість, стійкість та щоденний вибір бути разом. Ці історії — про жінок, для яких «бути разом» означає не слова, а вчинок. І про чоловіків, для яких ця підтримка стає точкою відліку, з якої починається дорога назад до повноцінного існування.
«Слова, які допомогли мені просто пережити ніч»
Ім’я мого чоловіка Роман. Ми в законному шлюбі п’ять років, а разом — майже десятиліття. До війни він працював на фабриці. Ми мали невелике господарство. Це було наше тихе життя за містом у Дніпровському районі.
Яна і Роман
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман з першого дня вступив до місцевої територіальної оборони, бо не міг просто стояти осторонь. У грудні 2022 року він вступив до лав Збройних Сил України. Звісно, я ридала, хвилювалася, але не намагалася його утримати. Я усвідомлювала: він повинен захищати свою Вітчизну. Мій чоловік був оператором FPV-дрона, вмів керувати різними видами безпілотників — від «мавіків» до більш складних систем. Згодом Роман опинився на Куп’янському напрямку. Рік ми прожили нарізно, на початку 2024 року я не витримала — залишила господарство на Ромину маму, поїхала до нього на Харківщину та зняла хату. Коли він повертався з позицій, я могла бачити його частіше. Там було небезпечно — падали КАБи, гриміли вибухи, але я приховувала це від нього, щоб не переживав за мене й не просив повертатися додому.
У червні 2025 року трапилася подія, яка поділила наше життя на «до» і «після». Роман вийшов на позицію, зміна була дуже складною, людей бракувало. На десятий день їх мали змінити, але хлопці, які їхали на заміну, потрапили під обстріл: один загинув, інший зазнав поранень. Роман з побратимом залишився ще на десять діб. 18 червня зранку я отримала від нього повідомлення: «Привіт, сонце, як ти?» Я відповіла й запитала, як він. Більше він не написав. Я чекала, телефонувала. Телефон мовчав. Через деякий час я зателефонувала його побратимові. Він кричав у слухавку в паніці: важкий трьохсотий, немає двох ніг, руки та ока. Я одразу зрозуміла — це Роман. Бо на позиції вони були вдвох. Евакуація вдень була вкрай небезпечною, але кілька хлопців ризикнули й вирушили за ним. Я буду вдячна їм до кінця моїх днів. Пізно ввечері Романа доправили до польового стабілізаційного пункту, потім — до Харкова. Над машинами кружляли ворожі дрони, хлопці відстрілювалися. Я майже не пам’ятаю цей день — і, напевно, так ліпше.
Близько першої ночі мені зателефонували з харківського шпиталю. Медсестра сказала: «Поруч зі мною ваш чоловік». І я почула його голос: «Зайчику, я живий». Ці слова допомогли мені просто дочекатися ранку. Вранці я вже була в шпиталі, але до чоловіка мене не впускали. Лікарі не давали жодних запевнень, бо травми були дуже серйозні. Мій Роман — герой. Не лише тому, що він мій чоловік. Він підірвався на дистанційно керованій міні, яка могла забрати життя багатьох інших. Чоловік пояснив мені, що ту вибухівку окупанти скинули на місце, де зазвичай зупинялася машина, яка привозила провізію та БК (бойові комплекти). Коли мене впустили до палати, Роман нічого не чув і майже нічого не бачив. Йому сказали, що поряд дружина, і він простягнув до мене руку. Відтоді ми більше не розлучалися.
Потім були Харків, Київ, реанімація, ампутації, повторні операції. Далі — Львів, і врешті-решт ми попросилися до Дніпра, ближче до рідного дому. Звідти потрапили до центру мережі RECOVERY, де відновлюються військові після поранень. Зараз Роман вчиться ходити на протезах і утримувати рівновагу. Ампутація дуже висока, але він працює щодня. У нас ерготерапія, фізіотерапія, регулярні заняття. Фантомні болі є, але вони значно менші, ніж у багатьох інших хлопців, і це заслуга команди спеціалістів, які з ним працюють. Навіть у найскладніші миті він заспокоював мене, не дозволяв плакати, стежив, щоб я їла, пила достатньо води, не виснажувалася. У грудні, коли ми перебували в Одесі на операції, у мене був день народження. І Роман домовився, щоб у палату принесли букет квітів. А потім привітав мене і возив на візку по палаті.
Коли нам вдається потрапити разом додому, він досі готує мені каву, робить сніданки, жартує про себе і про життя. Ми сміємося. Ми разом. І це — найважливіше.
Коли слова зникли, залишилася любов
Ми зустрілися зі Стасом одинадцять років тому. Мені зараз тридцять, йому — тридцять два. Отже, ми з юності поруч, і за ці роки стали не просто парою, а людьми, які знають одне одного дуже добре.
Наталія і Стас
Ще до повномасштабного вторгнення я працювала в IT-компанії на керівній посаді. Стас же до війни шукав себе: працював на різних роботах, не завжди знаходив те, що по-справжньому подобалося. Єдине, в чому він завжди був впевнений, це його захоплення — велоспорт і походи в гори. Це було його середовище, його віддушина. До лав Збройних Сил Стас приєднався фактично одразу — буквально наступного дня після початку повномасштабного вторгнення. На той момент ми вже жили разом у Луцьку. Спочатку мій чоловік служив у місті, але за першої ж нагоди перевівся ближче до лінії бойових дій. Стас сам знайшов бригаду безпілотних систем і пішов навчатися на оператора дронів. Це не було якимось довго обміркованим рішенням, але я добре знаю свого чоловіка: він не з тих, хто може довго залишатися осторонь. У Стаса дуже розвинене почуття справедливості, і він хотів бути безпосередньо залученим до того, що відбувається.
На Донеччині мій чоловік прослужив пів року. Під час виїзду на позицію він з екіпажем потрапив під ворожий обстріл. Це сталося 11 липня. У Луцьку тієї ночі був масований ракетний обстріл, я не спала і не могла до нього додзвонитися. Вранці мені вдалося зв’язатися з людиною з його підрозділу — це єдиний контакт, який я мала. Те, до чого я морально готувалася всю ніч, я й почула: Стас отримав тяжке поранення.
Згодом зі мною зв’язалася патронатна служба й повідомила подробиці. В автівку влучив дрон, і удар припав саме на той бік, де сидів Стас. Він був у повному спорядженні, і, дякувати Богу, всі залишилися живі. Але уламок дрона потрапив йому під шолом — у ліву скроневу ділянку. Фізично чоловік був відносно неушкоджений, але мав серйозне поранення руки та травму голови. Кілька днів Стас був без свідомості. Вже в Києві, через тиждень-два, коли почав приходити до тями, ми зрозуміли наслідки поранення. Він не міг говорити. Частково не розумів мову. Лікарі пояснили, що це — тотальна афазія. Для нього українська стала як іноземна — він забув, як нею говорити і як її розуміти. Те саме було з письмом та лічбою. Попри все, для мене було найважливіше одне — він пам’ятав, хто я. Все інше, я була впевнена, ми зможемо відновити. Стас усвідомлював усе, але не міг висловитися. Два місяці чоловік провів у шпиталі. Ми з його сестрою були поруч щодня — від ранку до вечора. Гуляли в візку, займалися з фізіотерапевтом, шукали будь-які способи допомогти. У нього був правосторонній геміпарез — права рука й нога не діяли.
Фахівців, що працюють із відновленням мови та мовлення та мають відповідний досвід, поки що дуже мало. На початку ми багато робили інтуїтивно. Нам радили співати, і ми співали. Стас мугикав мелодії, а ми вгадували пісні. Перші звуки з’явилися через місяць після поранення — спонтанні, неконтрольовані. Для нас будь-який прогрес був перемогою. Він сів — ми святкували. З’явився звук — ми раділи. У нас є відео кожного маленького досягнення. Коли ми приїхали на реабілітацію через два місяці, Стас не ходив і не говорив. А вже через чотири місяці він став повністю самостійним — пересувається без палиці, сам спускається на каву, займається щоденними справами. Мова повернулася настільки, що ми можемо спілкуватися вдома на побутовому рівні. Стас сказав мені «Я тебе кохаю», коли знову навчився говорити. Але навіть до цього він завжди показував любов діями. Наприклад, у жовтні намалював мені автомобіль і нагадував, що треба замінити шини. Піклувався як міг. Зараз у нас знову є наша традиція — повідомлення на ніч: «На добраніч, я тебе кохаю». Найскладніше для мене — бачити його сумним. Це трапляється зрідка, але я знаю ці моменти. Тоді я просто поруч. Я намагаюся дати йому відчуття, що життя буде іншим, але не гіршим. Ми все одно будемо ходити в гори — можливо, не так високо і не так далеко, але будемо.
Найголовніше для мене — що він залишився тим самим Стасом. З тим самим гумором, турботою, любов’ю. Особистість не зникла. А всі ці «пошкодження» ми просто лагодимо. Настільки, наскільки це можливо. Бо для мене він не лише коханий. Він — мій найкращий товариш. І все, що в ньому було найціннішого, залишилося зі мною.
Тридцять років у строю — і один день, який усе змінив
Мій чоловік Сергій — військовий. Він піхотинець, служить з 1997 року. З 2014-го неодноразово перебував у зоні бойових дій, тому повномасштабне вторгнення стало для нього певною мірою передбачуваною подією.
Сергій та Олена
Я теж військовослужбовець. Була інструкторкою бойової машини, але у 2022 році звільнилася зі служби, бо в нас двоє малолітніх дітей, і хтось мав бути з ними. Я добре розумію, що таке служба, ризики, дисципліна. У нас не було палких прощальних промов чи застережень. Ми обоє знали, що відбувається. Відверто кажучи: я завжди боялася поранення і водночас усвідомлювала, що рано чи пізно це може статися. 15 липня Сергій отримав поранення під час мінометного обстрілу. Осколком йому відрізало пальці на нозі. Евакуація тривала майже 13 годин. Через це почалися ускладнення, і кінцівку довелося ампутувати вище коліна. Я дізналася про це не одразу — лише через два дні.
Перший місяць після травми я не дозволяла собі плакати, бо розуміла: якщо зламаюся, нічого доброго з цього не вийде. Емоції прийшли згодом. Перша ампутація була в польовому госпіталі. Потім реампутація в Харкові. А вже в Києві довелося робити ще одну — вище, бо попередня операція не дала бажаного результату. Найбільше я боялася, щоб чоловік не замкнувся в собі, щоб не пішов у внутрішню самотність. Коли ми вперше поговорили після операції, я почула, що він жартує. І в той момент я зрозуміла: все буде добре.
Я запитала:
— Яка нога?
— Ліва.
— Чудово, — кажу. — У нас машина-автомат, будеш сідати за кермо.
І все. Ми продовжили спілкуватися так само, як і раніше. Без патетики, без «тримайся», без «не плач». Просто як завжди. Це і була наша підтримка.
Перші кроки на протезі чоловік робив без мене, але коли я побачила Сергія вже на ногах, у мене було змішане відчуття радості й тривоги. Я більше хвилювалася, щоб він не спіткнувся, не впав. Він же, як завжди, незворушний: «Я сам». Життя триває попри те, що стало іншим. Але воно є. І це — найголовніше.
