Ексклюзивно для ELLE.UA
Фото: Dariya Ry
Оновлено: 17 грудня 2025
Війна в усій своїй повноті докорінно трансформувала українську освітню сферу — не тільки в плані форматів навчання чи інфраструктури, а головним чином у наповненні та ролі, яку школа відіграє в житті суспільства. Освітні установи стали місцями захищеності, взаємодопомоги, соціалізації та відновлення.
Фонд savED вже більше трьох років діє у прифронтових і звільнених громадах, створює тимчасові освітні локації, вивчає потреби учнів і вчителів та спостерігає, як видозмінюється школа — у функціоналі, у сприйнятті, у значущості для людей. Саме цей досвід дає можливість побачити справжній стан української освіти під час війни — без ідеалізації, але й без песимізму.
Ми поговорили зі співзасновницями фонду Ганною Новосад і Анною Пуцовою про те, яким видався цей рік для української освіти, як змінилася роль школи та що savED планує реалізувати в наступному році.
Як би ви охарактеризували цей рік для української освіти? Які найбільші виклики в освіті ви побачили саме зараз — ті, які раніше не були такими відчутними?
Г.Н.: Якщо говорити про період академічного року — від зимових місяців до вересня, — то тоді було трохи більше позитиву. Минула зима минула без атак, електропостачання було стабільнішим, а також — менше FPV-дронів. У Запорізькій і Дніпропетровській областях обстановка також була простішою: росіяни не так сильно просувалися вперед. З’являлося більше укриттів, чимало закладів поверталися до офлайн-навчання.
Однак з вересня — коли почався новий академічний рік — обстановка ускладнилася через наступ російських військ і стрімке збільшення атак дронів. Ми підрахували, що на Чернігівщині понад 50% занять у вересні не відбулися через повітряні тривоги. Так, сховища є, але перебувати там декілька годин нереально. І ще один чинник — втома, яка накопичується і зараз особливо відчувається.
А.П.: Працівники освіти потребують стабільності та організованості, але зараз усе надто непередбачувано. До частих тривог додається демографічний аспект: кількість дітей у школах щорічно зменшується. Раніше у великих освітніх установах було чотири перші класи, тепер добре, якщо є два. У невеликих громадах часто насилу вдається зібрати п’ять першокласників.
Повномасштабна війна змінила роль школи. Як ви бачите цю трансформацію зсередини — з досвіду роботи savED у прифронтових і звільнених регіонах? Які нові функції виконують освітні простори?
Г.Н.: Ми як фонд працюємо в прифронтових регіонах — на Харківщині, Сумщині, Дніпропетровщині, Херсонщині, Миколаївщині, у Запорізькій області, а також на Київщині, Чернігівщині та Одещині. Ці території перебувають у зовсім іншій ситуації, ніж центр чи захід країни. У регіонах, які постійно є об’єктом атак, росіяни, завдаючи ударів по школах, знищують доступ до освіти та частину української самобутності. Таким чином вони створюють враження «спустошеної землі».
Тому школа сьогодні перетворюється на щось набагато більше, ніж просто будівлю, де діти отримують знання. Громади шукають альтернативні місця, які дають змогу створити освітнє середовище і водночас виконують ширшу суспільну роль. Тут проводять уроки, позаурочні заходи, збирається вся громада — жінки, ветерани. Такий простір стає осередком відновлення, місцем надії та об’єднання.
А.П.: Під час перших відновлень ми помічали: коли щось трапляється зі школою, люди ніби втрачають орієнтири, бо школа — це «перлина», частина їхньої ідентичності. Це не просто споруда, а жива освітня спільнота.
У малих населених пунктах школа часто є єдиним місцем, де щось відбувається. Під час війни соціальна ізоляція стає величезною проблемою — вона призводить до депресії, розчарування. Тому відновлення простору, який може стати осередком освіти й спільноти, надзвичайно важливе.
Війна соціально несправедлива: найбільше потерпають ті, хто має найменше. Великі міста хоч мають ресурси для відбудови, а маленькі громади чи села на кордоні — ні. Тому для них школа — особливо важливий елемент життя.
Харківщина, Київщина, південні регіони — усі живуть у різних реаліях. Як відрізняється роль освітнього простору в кожній із цих ситуацій?
А.П.: Насправді відмінність суттєва. Хоча всі ці території можна об’єднати як «прифронтові регіони», кожен із них — неповторний. Дуже багато залежить від тривалості окупації. Чернігівщина та Київщина почали відновлюватися вже влітку 2022 року і зараз говорять про наступні етапи відновлення та розвитку.
На Запоріжжі про перспективу говорити не доводиться — там зовсім інша дійсність. Центри там потрібно збільшувати, і працюють вони в іншому форматі. Для цих територій важливо підтримувати внутрішній зв’язок: навіть під час дистанційного навчання потрібне місце, де діти зможуть збиратися для занять і хоч якоїсь стабільності, що підтримуватиме їх у скрутні часи.
Цього року ми також відкрили для себе Сумщину. З новин складалося враження, що це «спустошена земля», але приїжджаєш і бачиш багато дітей, для яких немає жодних занять. Багато партнерів туди не заходять, бо здається, що там «нічого немає». Насправді регіон дуже різноманітний.
У Дніпропетровській області, зокрема в Криворізькому районі, своя специфіка — велика кількість ВПО з Херсонщини, складна ситуація з безпекою і паралельна робота над інтеграцією переселенців. Через тривалі тривоги вони намагаються створювати комфортні підземні укриття, тому що уроки можуть проходити тільки там.
Миколаївщина зараз у дещо іншій ситуації: там можна відновлювати освітні заклади й рухатися далі. Важливо зберегти населення, тому робиться акцент на дитячі садки, щоб батьки могли працювати й не виїжджати.
Харківщина — окремий випадок. Через напружені умови безпеки обласна військова адміністрація вимушено оголошує навчання виключно онлайн, окрім кількох підземних шкіл у Харкові. Тому доводиться вигадувати креативні способи організації позакласної діяльності, щоб хоч якось збалансувати тотальний онлайн і надати дітям можливість особистого спілкування.
У кожному регіоні дуже різний контекст — залежно від безпекової ситуації. Десь можна планувати наперед, десь щоденність проходить у режимі «тиждень пережили — добре». Але спільним для всіх є величезне бажання освітян і громад бути поряд із дітьми.
У цьогорічному дослідженні savED про підлітків багато йдеться про вплив середовища на бачення майбутнього. Як змінюється відчуття перспективи у молоді там, де є простір для навчання та соціалізації, і там, де його немає? Які результати показало дослідження?
Г.Н.: Ми вже втретє проводили дослідження про три роки війни й цього року глибше вивчили тему соціального капіталу — довіри, здатності об’єднуватися. Нам було важливо дослідити саме настрої підлітків, їхній погляд на майбутнє, плани щодо пересування та освіти.
Кількість підлітків, які хотіли б жити за кордоном, зменшилась порівняно з 2023 роком, і так само скоротився відсоток батьків, які розглядали для своїх дітей життя за межами України. Понад 50% 11-класників планують вступати до українських вишів, 16–17% — до профтехучилищ, тоді як 12% розглядають навчання за кордоном. Лише 6% батьків очікують, що їхні діти здобуватимуть освіту в іншій країні.
Соціологи визначили п’ять факторів, що найбільше впливають на відчуття приналежності до громади:
- задоволення навчанням;
- наявність друзів;
- легкість налагодження соціальних зв’язків;
- перспектива гідного працевлаштування;
- відчуття важливості власних дій.
Це важливо, тому що відчуття приналежності прямо впливає на життєві рішення — залишатися в громаді чи виїжджати. Якщо людина не відчуває зв’язку з місцем і має можливість поїхати, вона, скоріше за все, скористається цією можливістю.
Школа є місцем, де формується більшість цих зв’язків: тут друзі, відчуття задоволення навчанням, перші уявлення про професії та можливість бути частиною життя громади. Коли школа недоступна, працює лише онлайн або її роботу переривають тривалі перебої з електроенергією, підлітки втрачають ці точки опори й опиняються в соціальній ізоляції.
І це особливо критично зараз, адже підлітків у країні небагато — це покоління демографічної кризи. Тому рішення, яке вони приймуть, — виїхати чи залишитися — матиме значення для всіх нас.
Чи можете ви згадати приклад громади, де освітній простір став символічним центром — місцем, що повернуло людям довіру, стабільність і відчуття «нормальності»? Де ви бачите найпотужніші зміни, які стали можливими саме завдяки тимчасовим освітнім просторам?
Г.Н.: Одним із показових прикладів є Богданівка, де ми почали працювати ще до офіційного запуску фонду. Там створили перший «Вулик» у будинку культури, а згодом — модульну школу. Після окупації будівля школи була зруйнована, дитячий садок підірваний, а відбудова просувалася повільно. У цей час саме переобладнаний будинок культури залишався єдиним стабільним освітнім простором: молодші діти навчалися там, старші — у модульній школі. Найвідчутніша зміна — діти перестали відраховуватися й переходити в інші школи, тож громада зберегла вчителів і ресурс. Освіта стала ключовим фактором того, що люди залишаються вдома.
Модульний простір у селі Богданівка
А.П.: Мене найбільше вражає ефект «малого кроку», який запускає великі зміни. У 20-й школі Чернігова поява «Вулика» буквально повернула відчуття, що приліт — не кінець світу. Місцева влада зробила укриття, а savED разом з партнерами — ремонти, утеплення, спортзал. Школа стала сучасною, і тепер туди навіть є черга. Схожа ситуація у 55-й школі Миколаєва: встановили «Вулик», і партнери одразу почали інвестувати в оновлення. Часто достатньо одного поштовху, щоб громада підхопила процес відновлення.
Зруйнована школа в Чернігові
Г.Н.: Ще один приклад — Ізюм на Харківщині. Він показує, що інфраструктура важлива, але не менш важливою є підтримка людей. У нас понад 150 «Вуликів» у восьми регіонах, працюють понад 300 тьюторів і більше тисячі вчителів — це не лише про зарплати, це про спроможність: можливість відкрити ФОП, подаватися на гранти, відчувати власний вплив.
«Вулик» в Ізюмі
Тьюторки нашого «Вулика» в Ізюмі пережили окупацію, але в процесі відновлення змогли використати нові можливості: виграли гранти, пройшли програму з роботи з психотравмами, облаштували спортзал у нашому укритті й тепер проводять тренування для жінок.
Яким ви бачите наступний рік для української освіти? Що б ви як фонд хотіли втілити в наступному році?
Г.Н.: Наші плани дуже залежать від обстановки на фронті та від того, чи збережеться підтримка України. Оскільки ситуація з безпекою погіршується, нам вкрай важливо розвивати якісні підземні простори — укриття, у яких можна повноцінно перебувати й навчатися. Розмови про можливе «припинення вогню» знижують бажання партнерів інвестувати в інфраструктуру, але саме вона є ключовою умовою будь-якої освітньої діяльності. Навіть психоемоційні програми потребують безпечних просторів.
Тому ми плануємо й надалі співпрацювати з партнерами, пояснювати контекст і наполягати на створенні підземних просторів і гнучких рішень, які дозволяють зберегти доступ до освіти. Окремим напрямом стане розширення програми UActive — ініціативи для старшокласників з прифронтових регіонів, яка залучає підлітків до відновлення життя в громадах і підтримує їхні власні проєкти.
Учасники програми UActive
А.П.: Для нас важливо підтримувати ті підходи, які вже показали свою ефективність. У гуманітарній освіті прості рішення на кшталт «продуктових наборів» або роботи лише із програмним забезпеченням не створюють стійкості. Ми знаємо, що працює, і хочемо, щоб партнери це розуміли.
Наші пріоритети залишаються незмінними:
- облаштовувати укриття, придатні для тривалого перебування та навчання;
- підтримувати «Вулики» там, де реальних альтернатив немає;
- шукати способи продовжувати діяльність у різних умовах.
Ми будуємо інфраструктуру, виходячи з реалій конкретного населеного пункту, і доповнюємо її освітніми програмами. І водночас дедалі очевидніше, що потрібно інвестувати значно більше в підтримку людей. Школи й укриття можна порахувати, а от виснаження вчителів і тьюторів — ні. Вони тримаються, але їхній ресурс не безмежний, тож потрібні не разові тренінги, а стабільні механізми підтримки.
