З чого ж почати?.. Як написати і як пояснити те, що прийшло з нізвідки і пішло в нікуди… Те щось, що раптом зайнялося, сколихнулося в, здавалося, давно онімілому серці… Минуло великою тремтінням, сентиментальною збентеженням, якоюсь замисленою до того ступору, тихо, тихо, лихоманкою…
А може, ще ні?.. Може, причаїлося на якийсь час у незрозумілому й незрозумілому серці… чи все ж таки пішло, схлинуло, відлетіло?..
Як пояснити собі-то (а іншим – тим більше, як пояснити?!), що сьогодні та, хто мене так хвилювала і зігрівала всі ці дні, змушувала мчати схопитися навіть моя надто обережна і вихолощена роками та розчаруваннями уява – суха, як математична формула без варіантів, та, яка примушувала моє серце. обожнював, майже любив у своїх нестерпних мріях і про яку так мріяв – незважаючи на всі попередження та упередження, сьогодні суворо, і якось сумно, сказала мені … що в п'ятницю вона виходить заміж.
Ні, ну не хлопчик уже… вже всі віскі до попелу спалені, а в куточках очей воронячі лапки пробігають щоразу, як намагаюся сумно посміхатися… нагадував, набрехав-то!..
Скільки ж це було років, десятиліть, століть, що ніхто, ну жоден живий жіночий образ – ні близький, ні чужий, не пробуджував у мені взагалі ніяких почуттів?.. Так, наче й не жив, а спав я весь час… а так хотілося закохатися, втратити голову та решту тіла! До втрати пам'яті, до самозабуття, до самої смерті!
Примушував… змушував себе думати іноді… про ту… про іншу… про третю… А все не думав… не те… все був мертвий і вже майже змирився… почав жити чимось іншим… а їх, жінок, усіх цих, зрадив сиротливій пам'яті та сирій землі…
І раптом… ВОНА… чужа і тут же рідна… близька і далека… моя одразу й зовсім не моя… Молода, гарна, горда, королівська, строга, тепла, відсторонена, сумна… Моя… Я одразу відчув, що моя. Ні, не я… серце дурне заверещало пташкою: «Твоя, твоя, твоя!», і нічого вже я не міг з ним вдіяти, ніяк ковтку йому проклятому не міг заткнути…
Господи, як, мабуть, смішний я був зі своєю дитячою щирістю, коли щодня зовсім не в своїх справах бігав туди, де була вона. Коли вперше наважився простягнути несміливою рукою велике червоне яблуко і злетіти в небо всією своєю дурною сутністю, коли вона його взяла і подивилася протяжно в мої очі своїми незрозумілими очима.
Як же жалюгідний я б у своїй сивої наївності, коли замість колег став ходити до неї з документами, аби тільки спостерігати за тим, як вона повільно і велично вистукує по клавішах, нашіптуючи собі під витончений носик вголос, помітивши, що я зовсім злякано стежу за кожним рухом.
Який нікчемний був я, коли, незважаючи на смішки і шепоті, перш ніж, схопивши папірці, мчати до неї, забігав у буфет за шоколадом, трюфелями та апельсинами… Щоб, простягнувши їх на своїй відкритій долоні, як близькому серцю другові, радіти тому, як того несміло і несміло, несміло й несміло, незважаючи на те, як несміло і несміло, кого голова вже сива…
Як їй було пояснити, що не чекав я нічого… що хотів дарувати, щонайменше, і радіти тому щастю, яким це дарування мене накривало з головою і несло геть на теплих хвилях грішної уяви… І тоді я майже біг коридорами, наспівуючи собі під ніс що-небудь, і такі ж солідні колеги…
Як я був смішний, коли знову подумав, повірив, піддався тому, що переконав себе, що справжнє, щире почуття не може, не повинно бути смішним і негарним. Все для того, щоб у відповідь на свою щенячу радість і простягнутий у руці сонячний апельсин-знак «Я люблю Вас» почути байдуже «Я виходжу заміж»…
Дурень! Блазень! Злочинець проти себе! Як ти міг сподіватися, повірити цій бляшанці, що називає себе серце, що хитає через твої жили кров! Як ти міг бути щирим із жінкою! Хто тебе переконав у тому, що вони щось взагалі здатні оцінити?
Навіщо? Лише для того, щоб знову страждати, як сто років тому, коли й та, яку ти любив більше за життя, віддала перевагу твого люблячого серця розважливій руці?
Як все безглуздо, наївно, безглуздо… Розмазня, ганчірка, ідіот… краще візьми і жбурни своє серце об кам'яну стіну… Втім, саме так і мав зробити ще тоді, бо без нього можна бути щасливим, а з ним ніколи…
Вона закрила черговий розділ мого життя під назвою «Я так щиро і безглуздо Вас любив». Одним рухом, вкотре давши зрозуміти, що щирість у коханні і саме кохання повинні залишатися в казках, але не в житті. У житті їм не повинно бути місця…
І все-таки, всупереч усьому серцевому болю, усьому дитячому розчаруванню, хочеться підняти свої заплакані як у дитини очі і сиві голову до неба і прошепотіти: «Я так хочу любити і бути коханим. Так просто. Так просто. Просто»…