Як “Диявол у Prada” запалив пристрасть до моди та гламуру в цілого покоління

Напередодні прем’єри другої частини кінофільму "Диявол носить Prada" у кінотеатрах, головна редакторка vogue.ua Віолетта Федорова згадує, як два десятиліття тому саме ця кінострічка вплинула на її професійну долю.

"Диявол носить Prada", 2006

Жовтень місяць 2006 року. Я — студентка другого курсу економічного факультету, котра переживає завершення перших романтичних стосунків і зовсім не уявляє, як будувати своє майбутнє. Одного разу після занять в університеті подруги пропонують мені відволіктись — сходити в кіно й подивитися новий фільм “Диявол носить Prada”, де головну роль грає моя улюблена Енн Гетевей. Я дуже любила цю акторку ще з часів “Щоденників принцеси”, а її світлини — кароокої шатенки з надзвичайно білою шкірою — часто використовувала як б’юті-взірці.

Фільм тоді дивилась з великою зацікавленістю, запам’ятовувала дрібниці та просто надихалася життям персонажів — одночасно розкішним і зовсім недосяжним. У часи до появи інстаграму ця кінострічка стала майже єдиним шансом поглянути за куліси: як відбуваються зустрічі в редакціях, як проводять знімання та що коїться на Тижнях моди. Для людей з усього світу це дійсно був дороговказ у світ мрії.

Реклама.

Не стверджую, що саме тоді вирішила: неодмінно хочу працювати в глянці. “Диявол носить Prada” скоріше відкрив для мене моду як індустрію — я почала купувати журнали та книжки, багато читати на цю тематику, а моя пристрасть до історії переросла у вивчення історії моди. Через декілька років я переїхала до Києва, проходила практику у Верховній Раді України й почала писати перші модні статті “в стіл”. Це вже був 2010-й, і подруга порадила врешті-решт їх опублікувати, а не тільки переказувати їй. Так з’явилася моя сторінка на платформі Blogspot, і світ моди почав входити в моє життя.

Через два роки історія з “Диявол носить Prada” стала ще відчутнішою — мене запросили працювати у Vogue Ukraine, який тоді формував команду. Водночас головна редакторка Маша Цуканова на одному з фешн-курсів використала мій текст для аналізу перед широкою публікою. Я тоді теж була в аудиторії (Маша цього не знала), червоніла від сорому під час цього критичного розбору, дивилася на головну редакторку й постійно уявляла Міранду Прістлі з її холодним образом і неприступною вишуканістю. Думка про те, що фільм все-таки показує правду, тільки міцніла. Того дня мені вже не хотілося ні моди, ні глянцю — тільки зникнути безслідно… Але контракт із Vogue вже був підписаний і відступати було неможливо — тільки вдосконалюватися й рухатися вперед, чим я і займаюся останні 13 років разом з нашою командою.

Дивлячись у минуле, усвідомлюю, що “Диявол носить Prada” дійсно відкрив світ моди для мільйонів дівчат-міленіалок. Фільм зробив моду доступнішою для широкої аудиторії, ліквідувавши бар’єр елітності, але залишивши повагу до майстерності. Для багатьох він став певним родом рожевих окулярів, які згодом замінювалися зіткненням із суворою дійсністю. З одного боку, моє покоління мріяло працювати в редакції Vogue (Runway). З іншого — фільм відверто показав ціну успіху: відсутність особистого життя, емоційне виснаження та необхідність вибирати: сьогодні ти проводиш час з друзями, йдеш на день народження до племінниці — або залишаєшся в офісі, щоб підготуватися до ранкового знімання. Здається, саме тоді ми вперше задумались про баланс між роботою та особистим життям. Кінострічка змусила глядачів задуматись: чи варта робота, за яку “мільйони дівчат готові померти”, втрати власної ідентичності?

Ще важливий для мене епізод у фільмі — ставлення до моди не як до забави в переодягання, а як до серйозного бізнесу. Варто згадати хоча б монолог Міранди Прістлі про той самий небесно-блакитний відтінок. Це, напевно, один із найбільш значущих епізодів у кіно про моду. Героїня Меріл Стріп дивовижно пояснює, як висока мода потрапляє з подіумів у кошики розпродажів масмаркету. Це навчило глядачів розуміти циклічність трендів і економічний вплив індустрії. Також кінострічка подарувала нам мову, яку ми використовуємо й донині, а вираз That’s all став загальним мемом для позначення незаперечного авторитету та завершення дискусії.

“Диявол носить Prada” — без сумніву культурний феномен, який зафіксував зміну епох у моді та медіа. Його вплив на попкультуру та соціальні мережі відчувається й досі — від естетики Office Siren, яка регулярно повертається в тренди TikTok і Pinterest, до безкінечних переодягань під саундтрек Suddenly I See шотландської співачки KT Tunstall. Коли переглядаєш кінострічку сьогодні, до неї виникає багато етичних питань, але в ній є дещо, що змусило мене колись повірити: мода — це світ, в якому варто залишитися.