Режисер Тоня Ноябрьова, знана завдяки кінострічці “Ти мене любиш?”, створила документальну картину “Весна-літо”, присвячену українській fashion-індустрії. У бесіді з кінокритиком Єлизаветою Сушко Тоня ділиться тим, як вони з командою відбирали персонажів для кінофільму, про теплі стосунки з дизайнерами та причини, з яких вона вирішила не демонструвати війну у прямому сенсі.
“Весна-літо” об’єднує приватні розповіді, архівні відеоматеріали та закадрові моменти знімального процесу. Зокрема, аудиторія побачить особливий бекстейдж показу FROLOV осінь-зима 2025, добірки Litkovska, Bevza, Anna October, Ukrainian Fashion Week, ЦУМу, а також рідкісні кадри з виробництва 1990-х років. Прем’єрний показ фільму, створеного школою попкультури SKVOT, пройшов у столичному кінотеатрі “Жовтень” 25 березня. Фільм “Весна-літо” вже доступний для перегляду на YouTube.
Реклама.
Тоню, мене здивувало, що задум створити стрічку про моду належить не вам, а ви приєдналися до SKVOT вже після того, як були сформовані і концепція, і навіть назва. У мене виникло враження, що все почалося з вас, оскільки у всіх ваших роботах значна увага приділяється вбранню. Я добре пам’ятаю, як детально ви можете говорити про куртки з 1990-х у фільмі “Ти мене любиш?”. Які у вас взаємини з модою?
Я вмію гарно одягатися, але здатна створити образ і з чогось дивного. Вбрання для мене — не головна річ. Хоча, мабуть, це так не виглядає. Всі вважають, що я цікавлюсь модою, але придбати коштовну сумку — це не про мене. Краще візьму пакет і понесу свої овочі додому.
На прем’єрному показі ви та команда продюсерів згадали, що вибирали героїв та героїнь, які вже мають певний вплив в Україні та за кордоном. Поділіться, як ви дійшли до остаточного складу. Чи були труднощі з домовленістю з кимось?
Я підтримую дружні зв’язки з багатьма дизайнерами. Вони відвідують мій дім, ми спілкуємося та цінуємо один одного. Проте Руслан Багінський майже не дає інтерв’ю, а голос Юлії Пеліпас мало хто знає. Тому я зверталася до всіх особисто з пропозицією.
Я розмовляла з кожним і кожною — це була дружня зустріч, я навіть не готувала питань. Для мене важливо спілкуватися з людиною, чути її думки, відчувати. Я розуміла, до чого хочу привести розповідь, і мені пощастило — я знайома з внутрішньою роботою брендів.
Саме тому стався цей феномен відвертості: я знала, про що запитувати, бачила їхній внесок у створення моди під час війни та їхній шлях. Наприклад, з Лілією Літковською, Лілією Пустовіт, Іриною Данилевською я знайома вже 25 років — хоча мені лише 26.
І все ж, як вам вдалося переконати Руслана Багінського?
З Русланом і Петром було особливо складно, оскільки це збіглося з періодом, коли вони займалися оформленням Galeries Lafayette у Парижі — про це йдеться у фільмі. Вони були повністю занурені в цей процес. Крім того, вони підписали угоду про нерозголошення — вони не могли розповідати, що займаються дизайном головних вітрин французької столиці.
Тому я не отримувала від них пояснень, чому вони відмовляються. Це призвело до сімейного конфлікту між нами.
Я зустрічала їх на кожному заході — і, здається, певний період часу вони уникали мене. І лише завдяки моїй наполегливості через пів року ми залучили їх до “Вирію”. Я чітко пам’ятаю цей момент — майже покадрово. Ми несподівано зустрілися, і я кажу: “Петро, ми майже завершили монтаж фільму — це було в серпні, — дайте мені інтерв’ю, у мене весь цей час болить душа, що вас там немає”.
І він звертається до Руслана і запитує: “Можливо, дамо інтерв’ю?” На що Руслан погодився. Так і сталося.
Чи є ті, хто не захотів давати коментарі і кого не вдалося переконати наполегливістю?
Іван Фролов не погодився на інтерв’ю з особистих міркувань. Однак він активно підтримував проєкт, надав всі необхідні матеріали, ми знімали його показ. Він представлений у фільмі дуже якісно.
Ви проводили зйомки за кордоном, у гостях у деяких дизайнерів…
Я вирішила не їхати, щоб оптимізувати бюджет, але для мене було вкрай важливо знімати саме там. Оскільки всі дизайнери запросили нас до себе — ми знімали вдома у Юлії Пеліпас у Лондоні, в офісі Світлани Бевзи в Парижі та у Шнайдерів у Лондоні. Вони дійсно впустили нас у своє особисте життя.
Катю Сільченко ви знімаєте безпосередньо на виробництві. Це взагалі досить інтимне місце для багатьох дизайнерів.
Більше того, у мене трапилася цікава та кумедна історія з GUNIA. Вони мають три напрямки виробництва — кераміка, текстиль та прикраси. Мені не дуже хотілося показувати процес створення посуду, тому я попросила дівчат відкрити мені свої скарбнички. Бо я знаю, що вони колекціонують вінтажні та антикварні рушники — бачила їх у приватному житті, і це щось неймовірне. Я наполягла на тому, щоб показати це на камеру. І вони відкрили мені те, що ще нікому не показували.
Серед хвилюючих, дуже особистих моментів — епізод, коли Лілія Літковська відкриває лист, який вона взяла зі свого показу. Лист із віршем Ліни Костенко від незнайомої людини, написаний “для українки”. Розкажіть, як вдалося це зняти?
Під час інтерв’ю Лілія розповіла історію про свій показ у Парижі, де відвідувачі писали листи українцям. Вона згадала, що один лист вона вирішила зберегти, але ще не відкривала його — планувала зробити це після перемоги.
Інтерв’ю завершилося, я їду на іншу локацію і не можу викинути це з голови. Сиджу в машині з оператором, телефоную Лілі, питаю, де знаходиться лист. Виявилося, що він у Парижі. Я наполегливо просила її відкрити його для мене перед камерою. Ніхто не знав, що в ньому написано.
Вона погодилася. Я підготувала камеру — і коли вона його відкриває, починає плакати. Це був вражаючий момент. Ми всі були зворушені: я онлайн, оператор також ледь стримував сльози.
Після піврічного монтажу, я переглядаю відзнятий матеріал, шукаючи якусь дрібницю — і раптом помічаю, хто написав цього листа. Анастасія Бошко, наша спільна знайома. Я роблю скриншот. З’ясувалося, що це дійсно була вона в Парижі, і Ліля випадково взяла саме її лист. Ще й зі словами Ліни Костенко. З того часу плакали вже всі.
Цей момент дійсно вражає. Відчувається, що слова у листі знайшли відгук у Лілії — як на особистому, так і на професійному рівнях.
Тому що це правда: Ліля — одна з перших у fashion-індустрії. Катя Сільченко колись мріяла відвідати показ Літковської. А показ Пустовіт був настільки популярним, що потрапити туди було майже неможливо. З початком Ukrainian Fashion Week, Лілія Пустовіт завжди відкривала покази. І незважаючи на те, що мій батько був відомою людиною на той час, навіть Ілля Ноябрьов — популярний телеведучий країни — не міг дістати нам квитки на її шоу. Це було доступно лише для обраних.
Цікаво, як ви відобразили початок повномасштабного вторгнення у фільмі. У багатьох документальних фільмах я вже бачила один і той же прийом — звук повітряної тривоги, закадровий голос із новин і стандартні відео з 24 лютого. Часто у всіх вони однакові. Ви ж зробили простий, але дуже логічний жест із ЦУМом — чому?
Я знала, що не хочу показувати війну в цьому фільмі — її і так всі показують. Ми живемо в цьому: я перебуваю в Києві, де тривоги лунають щодня, зараз у мене вдома немає електроенергії. Мені було важливо передати атмосферу війни без її прямого зображення.
Саме тому я чітко розуміла емоційний фон — у фільмі не буде вибухів чи воєнних кадрів. Тому що використання стокових відео, про які ви згадали, — це як милиці: показати біженців, той самий кадр, що і в інших, — і все буде “добре”.
Натомість ми відзняли власні кадри, навіть попросили ЦУМ вимкнути освітлення. І я рада, що не вдалася до стокових матеріалів і не пішла протореним шляхом.
Чим би ви ніколи не поступилися у цьому проєкті? Відмовою від поїздки до Парижу поступилися, а чим би — ніколи?
Основною ідеєю. Оскільки це фільм не про моду. Він про внутрішнє запитання: чому я залишаюся в цій країні? Чому я хочу продовжувати тут жити?
Мені було важливо надати людям основу, щоб вони могли висловлювати свою гордість за те, що вони українці. Щоб, як зазначив Руслан Багінський у фільмі, надати натхнення до життя. Цим я б ніколи не поступилася.
Про дизайнерів ми поговорили. Чому у фільмі Ірина Данилевська, також зрозуміло. Як ви вибирали інших героїнь із наших зірок — Надю Дорофєєву та Джамалу? Чому саме вони діляться своїм досвідом співпраці з дизайнерами?
Тому що вони є великими прихильницями українського дизайну. І я хотіла отримати відгуки людей, для яких це не просто користування, а те, що має значення для їхнього життя та роботи. Я добре пам’ятаю, як вибирали вбрання для Євробачення і коли Надя готувала концерт у Палаці спорту. І знаю, що вони дійсно є представницями українських дизайнерів.
Чи ви розглядали можливість залучення когось із іноземних зірок для коментарів?
У нас не було такої ідеї, оскільки ми хотіли розповісти про українську моду з точки зору українців.
У фільмі є декілька епізодів з архівними матеріалами — ЦУМ радянських часів, інтерв’ю тих часів із дівчиною, яку затримали за поїздку до Польщі за туфлями, і ваш улюблений ще з фільму “Ти мене любиш?” речовий ринок. Як ви знайшли архіви і чому вирішили їх використати?
Епізод з інтерв’ю дівчини був одним з перших матеріалів, використаних у монтажі. Його знайшла наша редакторка Настя Тимусь. І ми викупили його в Суспільного. Це справжній архів, і цей епізод коштував нам близько 30-40 тисяч гривень. Це найдорожчий епізод у нашому фільмі.
Ви займалися монтажем 200 днів. Чи аналізували ви сьогодні, коли фільм вже завершено і він живе своїм життям, чому це було так довго та складно?
Монтаж був надзвичайно важким. Але попри все, це була чудова подорож, сповнена любові. Не знаю, чи повернуся я найближчим часом до документального кіно, давайте обговоримо це через декілька років.
Фото: Микита Журавльов