Можливість віддавати голос і балотуватися на виборах, керувати автомобілем і служити у війську, очолювати держави й здобувати якісну освіту — значна частина цих привілеїв сприймається сучасною жінкою як даність, однак кожне з цих надбань здобувалося впродовж десятиліть і навіть століть наполегливої боротьби наших посестер та однодумиць. З’ясовуємо, що насправді являє собою 8 березня.
Реклама.
З чого все почалося
Найперші жіночі протести, де висувалися вимоги рівних з чоловіками умов праці, відбувалися ще в середині ХІХ століття і розповсюдилися від Лондона до Нью-Йорка. У них переважно брали участь робітниці мануфактур і фабрик, а також суфражистки, головною метою яких на той час було завоювання для жінок усього світу права обирати.
Визначальною передумовою нинішнього свята став мітинг 1908 року в Нью-Йорку: це була демонстрація соціал-демократок, які вийшли на вулицю, щоб здобути право голосу, а також зменшення тривалості робочого дня — з 16- до 10-годинного і рівні з чоловіками трудові умови. Вже через рік у Штатах з’явився свій загальнодержавний Міжнародний жіночий день.
Лондон, 1857. Затримання учасниці протесту суфражисток
1910 року в Копенгагені відбулася Міжнародна соціалістична конференція, яка суттєво вплинула на популяризацію 8 березня. Саме тоді німецька соціалістка Клара Цеткін закликала своїх колег започаткувати 8 березня як Міжнародний жіночий день, щоб цього дня жінки в усьому світі мали змогу виходити на вулиці й акцентувати на необхідності боротьби за особисті права. Свято було започатковано за зразком Міжнародного дня робітників 1 травня.
Ідея Клари Цеткін швидко принесла результати. Вже 1911 року Міжнародний жіночий день відзначали в багатьох державах Європи, а 1917 року жінки отримали право голосу в Австралії, Новій Зеландії, Данії та Норвегії.
В історії Радянського союзу цей день завжди був поєднаний з подіями Лютневої революції. Адже 23 лютого за старим літочисленням на вулиці тодішнього Петрограда вийшли жінки, тримаючи плакати з гаслом "Хліба і миру". Жінки Російської імперії вимагали права обирати, однакової оплати праці та миру. До чого призвели ці мітинги, знає цілий світ — цар відмовився від престолу, до влади прийшли комуністи, жінки отримали право голосу.
Втім, пропагандистський апарат Радянського союзу брутально перекрутив суть цього дня, поступово звівши його до елементарного свята жіночності, невіддільним атрибутом якого на довгі роки стали вітальні листівки, тюльпани та "знак уваги за графіком". Про значення і боротьбу за права Радянський союз волів не згадувати, отже згодом у пострадянських країнах на довгий час закріпилося перекручене розуміння 8 березня. Проте сучасному цивілізованому світу цей підхід абсолютно чужий, тому пропонуємо звернутися до головних принципів цього дня, які проголошені ООН.
Що думає про 8 березня ООН
Істинне значення 1975 року цьому дню надала ООН: вона запропонувала всім державам обрати будь-який день року та зробити його Днем боротьби за права жінок. Ним стало 8 березня. Більше того, щороку ООН обирає тему, якій присвячене 8 березня, — переважно це саме те питання, яке зараз потребує особливої уваги. Зокрема, 2002 року головним питанням була доля афганських жінок, а 2017 року — “Жінки у світі праці, що змінюється”, а 2021 — “Жіноче лідерство: наближаючись до рівноправного майбутнього у світі в часи пандемії”.
Від людей, які ставляться до цього свята зі скепсисом, іноді можна почути питання: як саме обмежені права жінок, адже ось ти, наприклад (звертаючись до співрозмовниці) можеш голосувати, вступати до університету й загалом робити те, що вважаєш за потрібне. Це — помилкова думка, пов’язана з браком інформації.
Ось що говорить з цього приводу Офіс ООН в Україні:
"Попри досягнутий прогрес, все ще існує багато проблем. Через дискримінаційні соціальні норми, які визначають, що жінкам дозволено, а що ні, жінки у всьому світі досі страждають від насильства й дискримінації лише через те, що вони жінки. Глобальна статистика свідчить, що вони виконують утричі більше неоплачуваного догляду та хатньої роботи, ніж чоловіки, й отримують на 16 відсотків меншу зарплату за ту саму роботу, ніж чоловіки. У світі лише 1 з 4 керівників — жінки. Жінки все ще недостатньо представлені в політичному керівництві (наприклад, в Україні лише 20,8 відсотків жінок у парламенті), і їхня роль у науці також недооцінена".
Продовжити цей перелік, на жаль, може кожна жінка у світі, яка так чи інакше, частіше чи рідше, але стикається з дискримінацією чи обмеженнями, або, що найгірше, проявами морального чи фізичного насильства.
Стисла історія феміністичного руху в Україні
Феміністичний рух розвивався в Україні синхронно зі світовим, його пік припав на кінець XIX—XX століття. Серед активісток емансипації в Україні завжди були письменниці-інтелектуалки. Зокрема, початок руху асоціюють з постаттю письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської, яка започаткувала 1884 року в Станіславові (сучасному Івано–Франківську) жіноче товариство й займалася просвітництвом. Кобринська разом з Оленою Пчілкою видавали перший жіночий літературний альманах, а ключовою сферою для роботи була передусім жіноча освіта.
Наталія Кобринська
Розповідаючи про розвиток емансипації в Україні, неможливо оминути колегу Кобринської – письменницю й матір видатної поетеси Лесі Українки Ольгу Косач, відому під псевдонімом Олена Пчілка. Олена Пчілка виступала за свободу жінок, за право мати особисту думку та доступ до вищої освіти. Вона стала першою членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. А також очолювала журнал "Рідний край". Коли у 1907 році полтавська влада закрила часопис, Олена Пчілка перевезла редакцію до Києва. І Кобринська, і Пчілка, а пізніше і Леся Українка, й Ольга Кобилянська стали авторками багатьох важливих статей про права жінок та український фемінізм, хоча варто розуміти, що на той час чимало сучасниць цих визначних жінок вважали їхні погляди надто радикальними.
2005 року в Україні було ухвалено закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок”. У ньому чимало значущих тез — наприклад, про те, що під час співбесіди в Україні заборонено запитувати дівчину про плани на заміжжя та чи збирається вона найближчим часом стати матір’ю. Водночас трудове право глобально все ще дуже консервативне: в Україні є перелік заборонених для жінок професій.
Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого ветеранського руху
Війна, що триває з 2014 року, тільки загострила це питання, адже тривалий час жінка не могла обіймати бойову посаду в Збройних силах. Відомі випадки в період з 2014 по 2018 роки, коли жінки були штурмовичками й звільняли міста українського Сходу, проте за документами значились швачками.
Важливу роль у зрушеннях відіграли активістки "Невидимого батальйону" — адвокаційногопроєкту, що виник як дослідження соціологів Києво-Могилянської академії про участь жінок у війні й згодом розрісся до загальнонаціональних масштабів. Його головним рушієм були Марія Берлінська (сьогодні Марія керує “Центром підтримки аеророзвідки“), Катерина Приймак та Андріана Арехта (сьогодні — співзасновниці "Жіночого ветеранського руху", військовослужбовиці). Роки роботи "Невидимого батальйону" увінчалися історичною для країни подією: Верховна Рада ухвалила низку поправок до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ, а українська жінка отримала можливість мати військову спеціалізацію.
Сьогодні в лавах Збройних сил служить приблизно 50 тисяч жінок, виборюючи найголовніше і жадане право всіх українців — жити у вільній і незалежній державі.
Чому варто виходити на Марші жінок
В останнє десятиліття у світі відбувся справжній підйом Маршів жінок, які стали для нинішніх жінок нагодою вкотре акцентувати на проблемах насильства, дискримінації та панування образливих стереотипів. В Україні організацією Маршу займалася ГО "Марш Жінок", яку очолює правозахисниця Олена Шевченко, чия діяльність 2023 року була визнана всім світом — Олена потрапила до переліку жінок світу журналу Time.
Правозахисниця Олена Шевченко, фото Time
"Щороку 8 березня в різних містах України ми влаштовуємо ходу задля привернення уваги до викликів, з якими стикаються різні жінки в Україні, — розповідає команда "Маршу жінок". — Останніми роками команда Маршу Жінок багато уваги приділяла ратифікації Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. З початком вторгненняросії в Україну ми започаткували гуманітарний хаб, щоб допомагати жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях через війну".
Джессіка Честейн та Хлоя Грейс Моріц на Жіночому марші
Для чого ж конкретно брати участь у Маршах? Відповідь знов-таки знаходимо в коментарях ООН в Україні.
"Суспільство досі “диктує” жінкам в Україні, що робити й ким бути, за допомогою непрямих очікувань чи навіть відкрито. Тільки згадайте, коли востаннє вам чи вашій подрузі або колезі сказали вам вийти заміж, народити дітей, або порадили “одягтися як жінка” тощо. Жінки не повинні зазнавати сексизму, дискримінації та насильства через те, що вони народилися жінками. Відповідно до дослідження ОБСЄ у 2019 році, дві третини (67 відсотків) жінок повідомили про психологічне, фізичне чи сексуальне насильство з боку партнера/–ки чи іншої людини. Половина постраждалих жінок нікому не розповідала про найсерйозніший випадок сексуального насильства проти них після того, як це сталося".
В матеріалі використані дані з сайту Організації Об'єднаних Націй в Україні.