Спогади Ліни Данем “Божевільна про славу”, що з’явилися цієї весни в США, викликали неабиякий фурор. Це щира, майстерно написана оповідь, яка з дивовижною чіткістю відображає досвід співіснування з хронічним захворюванням у суспільстві, де понад усе цінують прагнення та продуктивність.
Проте на цьому діалог не завершується: є й інші — не менш захопливі та емоційні — жіночі мемуари. Vogue Ukraine представив шість творів, до яких варто звернутися після “Божевільної про славу”.
Реклама.
“Фейтфул. Автобіографія” (Faithfull: An Autobiography), Маріанна Фейтфул
Життя британської вокалістки та акторки Маріанни Фейтфул було настільки інтенсивним і драматичним, що протягом двох десятиліть вона опублікувала три книги мемуарів. Та все ж саме “Фейтфул. Автобіографія” лишається її ключовим текстом — найбільш інтимним та безжально відвертим.
Це оповідь про дитинство, блискавичну кар’єру поп-діви 1960-х, гучні романи з Міком Джаггером, а також залежність від героїну, яка спричинила безпритульність. І — як протиставлення — повернення до себе через музику і платівку Broken English (“Зламана англійська”). Це книга, після якої неминуче з’являється питання: “А чи жила я насправді?”
“Просто діти” (Just Kids), Патті Сміт
“Просто діти” — це не тільки історія відносин американської виконавиці та поетеси Патті Сміт з фотографом Робертом Меплторпом. Насамперед це розповідь про те, що означає віддати життя творчості — без гарантій, без плану, але з абсолютною вірою.
Ця книга з легкістю виходить за рамки жанру мемуарів і перетворюється на літературний ескіз епохи. Вона наповнена мистецькими та літературними алюзіями і повертає читача до Нью-Йорка, де достатньо було мати чемодан, журнал Illuminations і амбіцію, щоб почати нове існування.
“Я ніколи не писатиму мемуари” (I’ll Never Write My Memoirs), Грейс Джонс
Грейс Джонс — ямайсько-американська співачка, модель і акторка, одна з найбільш бунтівних попікон свого часу. Її мемуари — це мандрівка крізь естетичні та культурні епохи: від вітряних узбереж Ямайки до сліпучого сяйва Studio 54 і хаотичного Нью-Йорка 1990-х. Це не просто спогади, а серія яскравих, іронічних, часом нещадно відвертих оповідок про світ знаменитостей. І в цих розповідях перепадає всім — від Мадонни до Леді Гаги та Ріанни.
“Країна Прозаку” (Prozac Nation), Елізабет Вуртцель
“Країна Прозаку” стала не тільки літературним дебютом американської журналістки Елізабет Вуртцель, а й культурним явищем. Вперше настільки відверто було висловлено досвід депресії — без прикрас, без ідеалізації, з болісною точністю.
Вуртцель стала голосом міської генерації: успішних, освічених, але емоційно змучених людей. Як зазначає Ліна Данем, це “основоположний текст про депресію, тривогу та дорослішання молодої жінки в новій медикаментозній ері 1990-х”. І якщо ви хоч раз відчували себе “на грані” — ця книга прозвучить надзвичайно влучно.
“Я рада, що моя мама померла” (I’m Glad My Mom Died), Дженнет Маккарді
У цих мемуарах Дженнет Маккарді зачіпає одну з найскладніших і найбільш контроверсійних тем — деструктивних відносин із батьками. З іронією та майже хірургічною скрупульозністю вона описує, як у дитинстві була залучена до акторської діяльності, ініційованої матір’ю, що призвело до розладів харчової поведінки та глибокої психологічної травми. Це розповідь про дистанціювання — не тільки фізичне, а й емоційне — від відносин, які соціум часто ідеалізує.
“Країна диваків” (Strangeland), Трейсі Емін
Для Трейсі Емін, мисткині, чия творчість завжди була глибоко автобіографічною, написання мемуарів було неминучим. У “Країні диваків” вона повертається до свого життя без будь-яких прикрас: від дитинства в приморському Маргейті до хаотичного мистецького середовища 1990-х.
Це текст про незахищеність і саморуйнування, але також про здатність говорити про себе вголос. “Ось я — розбита, божевільна, анорексична, залежна від алкоголю, бездітна, красива жінка, — пише вона. — Я ніколи не думала, що все буде саме так”.