У лютому виповнюється 80 років з дня прем’єри балету "Лісова пісня" — найбільш знаного українського балетного твору в історії. Про особливість постановки, її сценічні перевтілення та мотиви, з яких "Лісову пісню" варто подивитися, розповідає дослідниця балету Катерина Єлецьких.
Протягом років сценічного буття "Лісова пісня" перетворилася з вистави на культурну цінність. Знавці балету величають її "самоцвітом", адже цій постановці, що базується на відомій драмі Лесі Українки, немає аналогів за красою та мистецькою вартістю.
Реклама.
Провідні ролі в "Лісовій", як її ніжно кличуть самі митці, у різні періоди виконували найталановитіші українські танцівники. На сьогодні впізнаваний сценічний вигляд "Лісової пісні" в Національній опері України творять прима-балерина Тетяна Льозова, прем’єр Ярослав Ткачук і перша солістка балету Ірина Борисова. Саме з їхніми іменами асоціюється сучасне існування вистави, а образи Мавки, Лукаша та Килини отримали майже класичне трактування. Для кожного з цих виконавців "Лісова пісня" стала частиною особистого шляху — досвідом, який збирався роками і щоразу оживає під час виходу на сцену.
Прем’єра балету відбулася у відбудованому після війни Києві у 1946 році. Ідея постановки зародилася у молодої балерини Наталії Скорульської, захопленої драматичною поемою Лесі Українки. Вона ж переконала свого батька — композитора Михайла Скорульського, що цей сюжет має зазвучати мовою танцю. Від початкових показів виставу сприйняли з ентузіазмом. Балет задумувався не тільки як сценічне відтворення шедевру Лесі Українки, а як незалежний художній твір. У цій виставі класична форма гармонійно поєднується з українським міфологічним світоглядом, а фольклорні мотиви стають елементом драматургії танцю.
Для Тетяни Льозової, виконавиці ролі Мавки, ця вистава є взірцем того, наскільки оригінальною може бути українська класика. Балерина говорить про "Лісову пісню" як про академічну постановку з усіма її основними складниками — ліричним "білим" актом, па-де-де (фр. pas de deux — "крок для двох", тобто дует), непростою технікою та традиційними костюмами. Разом з тим вона наголошує: поряд із цим завжди відчутний український колорит, який неможливо переплутати з будь-яким іншим. "Для мене ця вистава — еталон української балетної класики, — зазначає вона. — Тут є все, що ми звикли вважати класичним балетом, але водночас — національні вбрання, побутові сцени, зокрема весілля, звичаї та елементи народного танцю, образи природи, землі, з якої виростає вся оповідь".
У балеті відображено метафоричне протистояння світу людей і природи. Особливо виразно це відстежується в розвитку образу Мавки. Вона не умовний персонаж, а жива істота, чия пластика змінюється разом із простором і обставинами, у яких вона перебуває. На початку вистави її рухи народжуються з лісу — легкі, наповнені радістю існування. "Коли вона прокидається у своєму царстві, в лісі, вона дуже природна, радіє кожній гілочці, кожному листочку", — пояснює Тетяна. Зустріч із Лукашем стає для Мавки першим досвідом іншої тілесності — дотику, близькості, жестів, звичних для нього, але нових і незрозумілих для неї. Коли ж Мавка потрапляє у людський світ, її пластика змінюється ще помітніше: з’являється інша вага, напруга, навіть позиції рук і оберти набувають нового вигляду. "Коли вона приходить у село і бере в руки серп, вона стає зовсім іншою, — говорить Льозова. — Змінюється і сприйняття, і наповнення рухів. Вона намагається пристосуватися". У цій трансформації — одна з головних драм вистави: світ людей вимагає відмови від природної волі, і тіло першим реагує на цю втрату.
Прем’єр Ярослав Ткачук, виконавець ролі Лукаша, говорить про свою роль як про існування одразу трьох Лукашів. Перший — юнак, який живе теперішнім, без роздумів, відкритий до чуда й лісу. Другий — людина, що повертається у звичний соціальний простір і поступово знову починає жити за його законами, відсуваючи на задній план усе, що пов’язане зі свободою. Третій — Лукаш після втрати, після усвідомлення своєї зради, знесилений.
"Найскладніше — не техніка, а перебувати в усіх цих образах, — зізнається Ткачук. — Особливе місце в цій еволюції займає сцена весілля — момент різкого перелому, який у балеті стає ключовим. Після цього святкування настає вражаючий контраст. Коли Лукаш бачить Мавку і розуміє, що він вчинив. Він образив не тільки її — він втратив себе. Без сліз за лаштунки я ніколи не заходжу після цієї сцени".
Значну роль у цій історії відіграє й Килина — персонаж, який у багатьох інтерпретаціях постає негативним, але у виконанні Ірини Борисової набуває іншої глибини. Для балерини її Килина — не уособлення зла, а жінка зі своєю трагічною історією. "Вона не зла, — каже перша солістка. — Вона нещасна. Вона хоче родину, дім, опору. Вона прагне жити, як усі, — звичайним, зрозумілим життям". Саме ця приземленість, за словами Борисової, вступає в трагічний конфлікт зі світом Мавки, у якому панує романтичне кохання. "Килина — вирішальний момент у цій історії", — підкреслює Ірина.
Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук та Ірина Борисова є носіями хореографії, що передавалася передусім через живий досвід педагогів і репетиторів, які пам’ятали попередні версії балету. Ярослав нагадує, що теперішня сценічна версія походить із поновлення 1991 року у редакції Віктора Литвинова, проте історія постановки значно багатша. Після прем’єри 1946 року "Лісова пісня" неодноразово поверталася на сцену в нових інтерпретаціях. "Кожні десять — двадцять років відбувалося певне оновлення, — пояснює прем’єр. — Змінюються покоління, артисти, саме хореографічне мистецтво. Вистава живе й розвивається, існує як жива традиція, що передається від покоління до покоління".
Звісно, це передбачає уважне й відповідальне ставлення до матеріалу та готовність пропускати його крізь сучасне тіло. "Навіть сьогодні, після багатьох років виконання, ми продовжуємо відкривати нові відтінки: паузи, акценти, інше відчуття простору".
Саме завдяки цьому "Лісова пісня" не стала музейним експонатом, а залишилася живою виставою, зауважує Тетяна. Вона згадує педагогів, які відповідали за чистоту виконання, стежили за логікою хореографії і водночас розуміли: балет не може залишатися незмінним. Цю виставу Тетяна переймала, як кажуть у балеті, "з ніг у ноги" від відомих сестер Потапових — Олени та Варвари. Балерини не лише передавали рухи, а й ділилися особистим досвідом сцени. "Вони розповідали, як танцювали самі, — пригадує Тетяна. — А потім казали: ти можеш зробити не один пірует, а два. Спробуй!"
надано архівом Національної опери України
Географія балету "Лісова пісня" давно вийшла за межі Києва. У різні роки виставу показували на сценах Донецька, Одеси, Харкова, Дніпра. Вона має всі підстави й для повноцінного міжнародного сценічного представлення.
"Так, це винятково український продукт, — говорить Тетяна Льозова, — але він сприймається через музику, декорації, костюми. Тут усе зрозуміло без слів".
Саме в цьому й полягає неповторність "Лісової пісні": мовою танцю вона розповідає про українську культуру. Вистава не потребує ані адаптації, ані спрощення й має всі можливості гідно презентувати Україну у світі.
Текст: Катя Єлецьких, авторка проєкту Ballet Maniac
Авторка висловлює вдячність за допомогу в підготовці матеріалу редакторці інформаційно-видавничого відділу Національної опери України Ларисі Тарасенко