На Каннському кінофестивалі продемонстрували нову стрічку французького режисера Артура Арарі. “Невідома” — це розмірений артхаус, що по-новому інтерпретує знайомий масовому кіно сюжет про зміну тілами. Кінокритик Соня Вселюбська ділиться, чому цей найбільш неординарний фільм змагання спричинив жваве обговорення і як він по-новому висвітлює акторський дар Леа Сейду.
Юний хлопець Давід Ціммерман – обдарований, але не визнаний фотограф, що самотньо живе в Парижі. Він знімає сучасні види міста й зіставляє їх зі знімками минулого, зробленими в тих самих місцях; його фото такі ж сумні, як і він сам. Одного вечора приятелі витягують його на вечірку, щоб він трохи відволікся, проте чудернацький маскарад зовсім не видається героєві радісним – скоріше бентежним і незручним. Аж доки він не помічає таємничу дівчину в натовпі, яка, наче фантом, постає в різних кутках танцполу. Заворожений, він прямує за нею в підвал клубу, де ці двоє чужинців без жодного слова зливаються в короткому, але палкому статевому акті. Давід зникає, а камера залишається наодинці з незнайомкою. Повернувшись додому, вона засинає прямо на підлозі, і на ранок настає справжній жах: Давід опиняється у своїй квартирі, але в тілі тієї загадкової незнайомки. Після панічних нападів і хаотичних пошуків у Google він залазить із дзеркалом у ліжко. З дивуванням розглядає своє гарне голе жіноче тіло й усвідомлює, що це перетворення, здається, невідворотне.
Кінематограф знає безліч фільмів про обмін тілами, які свого часу часто показували на українських телеканалах. Наприклад, The Hot Chick (2002) – типовий зразок фантазійної комедії з невибагливою естетикою, що подарувала глядачам канонічні ролі популярних акторів і багато в чому сформувала образ голлівудського кіно початку двотисячних. Втім, такі стрічки навряд чи пропонували серйозне філософське осмислення самої ідеї раптового опинення в тілі іншої статі. Але що трапиться, якщо за цю концепцію візьметься талановитий європейський режисер, який перетворить її на розумний і реалістичний артхаусний фільм? Саме таким і є “Unknown” Артура Арарі, який вже закріпив за собою статус одного з найбільш неординарних і контроверсійних фільмів цьогорічної едиції.
Реклама.
Артур Арарі в Каннах насамперед відомий як співавтор сценарію до “Анатомії падіння” Жустін Тріє, що отримала “Золоту пальмову гілку” у 2023 році. Вже з перших хвилин “Unknown” відчувається, що фільм виходить із душі обдарованого сценариста й прихильника італійської класики. Арарі режисує цю історію в розміреному темпі, з явними посиланнями до фільмів Мікеланджело Антоніоні, особливо до “Blow-Up” — шедевра психологічного трилера про фотографа. А на рівні сценарію історія подається через промовисті, лаконічні діалоги й мінімалізм дії всередині мізансцен. У сукупності це надає “Unknown” статус витонченого психологічного горору, адже що взагалі робити, прокинувшись у чужому тілі у цьому самотньому мегаполісі? Як до нього звикнути? Де тепер твій дім і як пережити тугу за батьками, які, вочевидь, ніколи не повірять, що це справді ти? Давід у тілі героїні Леа Сейду вирушає на пошуки власниці цього тіла в надії знайти в ній самого себе. Зустрівшись під зливою посеред вулиці віч-на-віч зі своїм переляканим обличчям, він розуміє, що всередині його тіла — зовсім інша дівчина. Стає зрозуміло, що цей ланцюг раптових обмінів тілами настільки заплутаний, великий і, здається, незворотний, що їм обом залишається лише триматися поруч, звикаючи до нової фізіології, яку зовсім не хочеться приймати.
На Леа Сейду в основному конкурсі цьогоріч ми дивимося вже вдруге. Окрім фільму Арарі, акторка також вразила головною роллю у стрічці “Gentle Monster” австрійської режисерки Марі Кройцер, де також працює зі складним матеріалом. У цьому фільмі вона грає музикантку й матір у молодій сім’ї, яка раптово стикається зі звинуваченнями проти свого коханого чоловіка, який роками таємно зберігав і поширював порнографічний контент із неповнолітніми. Дивлячись на цю надривну драму, побудовану на океані сліз і виснаженні від душевного болю, а також на її роль у фільмі Арарі, який не меншою мірою тримається на близьких планах її переляканого обличчя, важко не замислитися над кар’єрою акторки ретроспективно. Сьогодні вона відома як одна з найбільш затребуваних акторок сучасності, але початок її карʼєри був непростим. Її проривом вважають роль у “Blue Is the Warmest Colour” — лесбійській драмі з надзвичайно відвертими інтимними сценами, яка запам’яталася не лише успіхом, а й брудними скандалами навколо неетичного виробництва. Цей досвід залишив глибокий психологічний слід як на самій Сейду, так і на Адель Екзаркопулос, що виконала там головну роль. Тим більше вражає, що обидві акторки не зламалися під тиском цього досвіду й зуміли відійти від суто сексуалізованих образів, здобувши довіру талановитих режисерів насамперед завдяки своєму драматичному таланту.
“Я дозволила собі зайти так далеко, як ніколи раніше. Можу сказати, що за 20 років акторської кар’єри я вперше відчула себе повноцінною, опинилася саме на своєму місці. Уперше я усвідомила — не хочу звучати претензійно — що маю талант”, — прокоментувала Леа Сейду перед світовою прем’єрою фільму. Для акторки такого масштабу подібні слова звучали обнадійливо, а втім навіть на тлі своєї насиченої кар’єри Сейду подарувала один із найсильніших перформансів. Вона грає розгубленого й наляканого чоловіка з винятковою крихкістю, передаючи мовою тіла фізичний дискомфорт, що межує з цікавістю, а також смуток, розпач і той тваринний екзистенційний страх перед незворотністю та невідомим, винесеним у назву фільму.
Зараз на Круазетті фільм Арарі зазнає навали критики в негативних рецензіях, значна частина яких спрямована на нібито зневажливе зображення трансгендерного досвіду. Хоча прочитання квір-драми й лежить на поверхні фільму, водночас він настільки абстрактний і елегантний у своїх мотивах, що його свідомий відхід від усталених норм квір-кіно лише додає йому глибини, в чому він також схожий на фільм "Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма". Ба більше, в основному конкурсі переважна кількість стрічок обережничає з тривіальними жанровими патернами, відроджуючи застарілі наративи під соусом вишуканої візуальної форми. Особливо це стосується таких фільмів, як “Paper Tiger” Джеймса Ґрея чи “Moulin” Ласло Немеша. Тож на цьому тлі “Unknown”, що поєднує вродливу аудіовізуальну форму з по-справжньому незвичним, складним сюжетом і ще й по-новому розкриває талант Леа Сейду, відчувається як ковток свіжого повітря.