6 квiтня на фестивалi The European Festival у Стокгольмi вiдбудеться свiтова прем’єра документальної кiнострiчки “Справа артиста. Сергiй Лифар”. Вона описує iсторiю життя та творчий шлях Сергiя Лифаря, одного з найобдарованiших танцюристiв XX столiття, який став легендою паризького балету. Авторка задуму фiльму, журналiстка та дослiдниця Ганна Лодигiна розказала Vogue.ua про роботу над картиною, зйомки якої були здiйсненi на замовлення Суспiльного телебачення.
Як ви зважилися на створення фiльму про Лифаря? Що виявилося найскладнiшим моментом?
Я вперше знiмала про нього короткий репортаж три з половиною роки тому. Тодi з телевiзiйною групою польського суспiльного каналiзацiй ми робили англомовний мандрiвний проект про знаменитих українцiв, якi вплинули на європейську культуру. Безсумнiвно, мене захопила бiографiя Лифаря: у 17 рокiв вiн з другої спроби вiдiрвався вiд окупованої бiльшовиками України, без хореографiчної пiдготовки за два роки став головним солiстом балетної групи, у 25 рокiв очолив групу Паризької опери та трансформував її на одну з найуспiшнiших балетних труп у свiтi, працюючи з iконами мистецтва того часу — вiд Коко Шанель до Пабло Пiкассо та Марка Шагала. Крiм того, вiн був надзвичайно продуктивним i встигав робити до 10 вистав на рiк.
Пiд час зйомок мене здивувала вiдсутнiсть балетiв Лифаря в репертуарi Паризької опери. З невiдвертих намiкiв стало очевидно, що до нього ще й досi ставляться з обережнiстю. Наприклад, нас просили не пiднiмати полiтичнi теми в репортажi, щоб не будити минуле. На той час я знала, що пiд час нацистської окупацiї Парижа у Другу свiтову вiйну Лифар залишився керувати театром, але без деталей. Зокрема, про важкий процес пiслявоєнного суду над колаборацiонiстами, де звинувачення були висунутi i йому, проте серйозного покарання вiн не отримав. Натомiсть отримав зруйновану репутацiю, яку до кiнця життя намагався вiдновити.
Менi захотiлося розiбратися в цiй ситуацiї. Складним було все: домовитися про мiсця для зйомок, переконати французьких фахiвцiв дати iнтерв’ю, обробляти нещодавно розсекреченi документи його справи французькою мовою i, зрештою, знайти вiдповiдi хоча б для себе — ким насправдi був Сергiй Лифар.
З якими основними архiвами Лифаря ти працювала, хто з експертiв став найцiннiшим для вас?
Найважливiшою людиною вiд самого початку була директорка Музею Сержа Лифаря в Києвi Наталiя Бiлоус. Вона обробляє частину архiву, який, на наше щастя, вдова танцюриста передала мiсту в 1990-х. У залізних ящиках, що прибули до Києва, разом з iншими науковими працiвниками панi Наталiя знайшла неопублiкованi мемуарнi записи Лифаря, якi стосуються саме перiоду Другої свiтової вiйни. Власне, це дало поштовх усiй iсторiї нашого фiльму.
Ще одна дослiдниця українського походження, Олена Ящук-Коде, допомогла нам отримати електроннi копiї розсекреченої справи Лифаря в префектурi паризької полiцiї, яка стежила за ним десятирiччями. Працюючи з цими матерiалами, ми з спiвавторкою сценарію Нiною Захоженко вiдчули себе слiдчими. Особливо коли порiвнювали данi з iнформацiєю з “Справи артистiв” щодо Лифаря та його родини, яку розсекретили бiльше 10 рокiв тому в архiвах Служби безпеки України.
Цiнною була взаємодiя з американським дослiдником танцю Марком Франком. Хоча його погляд на Лифаря вiдрiзняється вiд позицiї бiльшостi iнших експертiв, вiн єдиний, хто обробив його архiв у Берлiнi. Певнi документи, якi вiн знайшов, стали важливими для нашої роботи.
Скiльки тривала робота над фiльмом, де саме ви проводили зйомки?
Кожен проєкт має термiн виконання, тому працювати в зручному ритмi не вдалося. Лише завдяки тому, що на момент старту ми вже мали кiлькарiчнi напрацювання, вдалося вмiстити весь процес — вiд розробки до остаточного монтажу — у пiвтора року. Ми знiмали у двох ключових мiстах Сергiя Лифаря — у Києвi та Парижi.
Цiкаво було спостерiгати за собою та знiмальною групою: в процесi у нас постiйно змiнювалося ставлення до нього, i ми весь час запитували один одного: що ти зараз думаєш — вiн винен чи нi. Мабуть, усi ми вiдчули емоцiйнi крайнощi — вiд симпатiї до вiдторгнення, вiд глибокого спiвчуття до розгубленостi та нерозумiння, як би самi повeлися в тих обставинах, якi випали йому.
Який найголовнiший мiф про Лифаря ти спростувала особисто для себе?
Я досить часто зустрiчаю дискусiї про те, наскiльки Лифар був українцем i чи варто взагалi повертати його iм’я, адже його називають iмперцем, закидають негативнi висловлювання про Петлюру й вiдсутнiсть контактiв з українською дiаспорою в Парижi. Не можу сказати, що мала схожi сумнiви, адже вiд самого початку оперувала ширшим масивом iнформацiї, але важливо було зiбрати якомога бiльше доказiв протилежного.
Наприклад, Лифар iнiцiював запрошення української балетної трупи до Парижа, де її вiдзначили “Золотою зiркою” Французької академiї танцю. Фото з тiєї поїздки є у фiльмi: на ньому Лифар у вишитiй сорочцi. Кадр люб’язно надала дослiдниця українського балету Катя Єлецьких. Але все вмiстити у фiльм, на жаль, неможливо.
А що з того, що дiзналася про нього нового, тебе вразило найбiльше?
Спадщина Лифаря сьогоднi пiд загрозою зникнення. Якщо картина або книга за сприятливих умов можуть iснувати столiттями, то танець — це унiкальна мить, яка щосекунди йде в минуле. Тому для будь-якого балетмейстера важливо, щоб його постановки постiйно залишалися в репертуарi — лише так вони живуть. Якщо, наприклад, Лифаря не ставлять 10 рокiв, це означає, що цiле поколiння танцiвникiв не знає його хореографiї, i передавати її далi стає дедалi важче.
Саме тому найцiннiше, що вiдбулося зi мною пiд час роботи над проєктом, вiдбулося в останнiй знiмальний день. Учениця його ученицi ставила фрагмент балету “Мiраж” разом уже зi своєю вихованкою балериною в одному з класiв Паризької опери з видом на все мiсто. В одну мить те, що Лифар створив понад 70 рокiв тому, вiдтворювалося прямо на наших очах. Вiн буквально оживав у кожному русi танцiвницi.
Чи мала ти необмежений доступ до паризьких архiвiв Лифаря?
В iдеальному свiтi варто було б пожити в Парижi хоча б декiлька мiсяцiв, щоб обробити весь архiв — адже доступ до нього є. Але ми такої розкошi не мали, тому змогли вивчити його лише частково — зосередилися на ключових документах. Сподiваюся, така можливiсть у нас ще буде — i не лише в Парижi, адже архiв Лифаря також зберiгається в Лозаннi та Берлiнi.
Загалом, чи легко французька сторона йшла на контакт з тобою як з дослiдницею?
Всi йшли на контакт, але не всi були готовi знiматися в кiно. Втiм, вони стали важливими джерелами iнформацiї. Найприкрiше — те, що ми не змогли зняти ученицю Лифаря, Клод Бессi, якiй на той момент було 92 роки. Вона погодилася дати iнтерв’ю, показати фото з Лифарем зi свого архiву, деякi речi, якi вiн їй дарував. Миколi Попелюсi, який займався пошуком вiдеоархiвiв, вдалося навiть знайти чорно-бiлий запис Бессi пiд час її виступу в Києвi у 1958 роцi, коли самого Лифаря не пустили на цi гастролi. Ми хотiли подарувати їй цей запис.
Але, на жаль, за кiлька днiв до знiмання її забрала швидка до лiкарнi. Сьогоднi з нею все гаразд, але знiмання, звiсно, довелося тодi вiдмiнити. У цьому i полягає велика проблема: ми, українськi дослiдники, не встигли застати тих, хто знав Лифаря, а вони вмирають.
Реклама.
Ми знаємо, що Музей Лифаря в Києвi не має власного фiзичного мiсця, до того ж його колекцiю частково евакуйовано. Якщо ми хочемо бiльше дiзнатися про Лифаря, що б ти порадила?
Перiодично Музей iсторiї Києва проводить виставки, присвяченi Лифарю. Остання вiдбулася цiєї зими. До наступної раджу почати з мемуарiв — “Роки жнив” та “Спогади Iкара”. Вони допоможуть заглибитися в бiографiю Лифаря. Сьогоднi його балети рiдко можна побачити, але коли така нагода з’являється, варто обов’язково йти i дивитися. Наприклад, у квiтнi в Королiвськiй оперi Стокгольма показуватимуть один з його найвiдомiших балетiв — “Сюїта в бiлому”.