Спеціально до зимового випуску українського Vogue письменниця Каріна Саварина створила повість-фантасмагорію — про відчуження, товариськість та сподівання. Запрошуємо поринути в це незвичайне читання у святкові дні.
Реклама.
Дрібна Марійка мчала степом без взуття. Її ноги відчували гострі камені, траву та місцями тверді шматки ґрунту. Бігла без зупинки, аж доки в неї не запаморочилося в голові. Тоді зупинялася. Вона поспішала за гусями, які летіли невеликим ключем у теплі краї та перегукувалися, спілкуючись між собою.
Вона також марила стати дикою гускою. Щоосені спостерігала, як ці зграї пролітають над будівлями та квокчуть — “ґе-ґе, ґе-ґе”.
Про що вони говорять і куди прямують?
Марійка уявляла собі той пейзаж, що відкривається під ними: річки, ліси, міста та села. Уявляла, якою крихітною крапкою є посеред власного подвір’я одна дівчинка, яка завжди вітає їх помахом руки.
Один, два, три… тридцять три гусаки у зграї. Один, два, три… двадцять вісім. Троє несподівано звертають назад і дуже низько летять у протилежний від зграї бік. Що вони залишили? Що трапилось? Але гуси швидко розв’язали свої питання і за короткий проміжок часу знову приєдналися до клину. “Аби вони відшукали своїх”, — хвилювалася Марійка.
— Чи не бачили ви моїх рідних? Гей, візьміть мене з собою! Я хочу з вами, гееей! Який він, той теплий край? Можливо, це маленький острів із чудернацькими деревами, що тягнуться до хмар, з екзотичними плодами синього кольору на гілках, що нагадують хребти динозаврів, зі скелями, покритими золотими іскорками, об які б’ються хвилі смарагдового моря біля велетенського маяка, схожого на новорічну цукерку, біля якого ховаються полохливі тваринки.
А може, це луг між містечком з мініатюрними хатинками та озером, де гуси будуватимуть у пишній траві свої гнізда, і там у них з’являтимуться гусенята — гуси-доньки та гуси-сини. Вони розгортатимуть свої крихітні крильця і навчатимуться літати на великі відстані, аж поки не настане час летіти вивченими тисячоліттями маршрутами разом з усією зграєю в інші землі. Марійка дуже мріяла бути гускою-донькою і мати свою сім’ю. Марійка піднялася. Над широким полем сухої трави махала гусям навздогін, даруючи їм імена. Кричала — бувай, Мартіне, бувай, Миколо, бувай, Августіне.
Гуси зникали за горизонтом. Тоді вона переключалася на різнобарвних тварин і бачила, як вони кружляли навколо неї в повітрі. Якось то був рожевий бугай із синіми рогами: він мав червоні цятки на шкірі, окреслені білими колами, тигрові смужки та дивний вираз обличчя з відкритою пащею. Іншим разом вона бачила маленьких чоловічків, що йшли через місток просити руки нареченої. Втретє — то була пані з рожевим личком у жовтій сукні та з короною на голові. Вона тримала в руках величезну помаранчеву морквину. Марійка ловила їх із повітря, складала в кишеню, бігла додому та малювала: на стінах, на шматках паперу, газетах, на своєму одязі — на всьому, де ще було місце для малюнків. Марійка вважала своїми приятелями все довкола. Це були герої її малюнків, дерева, речі в оселі; вона розмовляла до них, коли ніхто не міг почути, а вони їй відповідали.
Кожна річ у домі мала своє ім’я. Всі вони називалися, як герої її улюблених казок. Лампочка під стелею була Алісою, дерев’яний червоний стілець називався Піноккіо, фіранки на вікнах — Гензель і Ґретель. Глибоку тарілку для супу вона називала Гердою.
— Гердо, як гадаєш, — питала Марійка, — чи зможу я колись знайти своїх батьків? Напевно, моя мама дуже вродлива жінка, а тато обов’язково має вуса і щиру посмішку.
— Звісно, — відповідала Герда, — твоя мама дуже вродлива.
Ніхто не говорив Марійці, куди зникли її батьки. Вона мешкала в різних сім’ях, що намагалися зробити її своєю дитиною, але жодному з них це не вдавалося. Кожен виховував її по-своєму, а вона малювала їм на стінах своїх тварин і зграї гусей. На одному з малюнків завжди сиділа маленька дівчинка — то була вона, відважна дослідниця шляхів перелітних птахів Марійка П.
Першою її усвідомленою мрією в дитинстві було втекти з дому, точніше, з усіх домів, де вона росла. Другою — наїстися нарешті вдосталь мандаринів. Третьою мрією було знайти своїх батьків. Вона тільки про це й думала: як одного дня складе всі речі у валізу, підстрибне і злетить геть, кричатиме в небі на прощання: “Ґе-ґе, ґе-ґе”. Десь там, далеко, була воля від усіх обмежень дорослих.
І ось Марійці ледь виповнилося шістнадцять років, вона стоїть на трасі в напрямку Києва з валізою, наповненою старим лахміттям і мріями про зустрічі з цікавими людьми та місцями.
Марійка відчувала, що бути далеко від дому — це відстань не в просторі та часі. Твоє “я” переміщається в інший вимір, де ти можеш називатися не своїм ім’ям, видумувати минуле, використовувати його складники, як тобі заманеться. Наприклад, можна сказати: “Я виросла в селі, нічого, окрім села, не бачила до шістнадцяти років і мріяла втекти”. Або можна сказати: “У мене було затишне дитинство в селі, з гусьми на подвір’ї та яблуневим садом. Тато на Новий рік приносив із лісу справжню ялинку. Вона стояла посеред хати, і від неї йшов такий сильний аромат, що можна було заплющити очі й уявити себе серед лісу. З тієї ялинки капав і танув сніг. Ми діставали іграшки й розвішували їх разом із цукерками. Мама готувала святкову вечерю, ми накривали великий стіл і чекали гостей, танцювали, їли, слухали гарну музику. Мені та іншим дітям дозволяли не спати, ми відкривали подарунки після опівночі й вітали одне одного з Новим роком”.
Уява завжди підкидала Марійці історії, завдяки яким вона могла зробити своє життя цікавішим. Ніхто не любить історій про сумне дитинство. У неї їх було багато, залежало від того, кому вона розповідала свою історію. Якось вона була лисицею, а тато-лис і мама-лисиця вчили полювати на кроликів; або вона була тим самим кроликом і мала багато братів і сестер-кроленят, вони ховалися від лисиць. Або вона мала єдинорога, або була гускою і літала у вирій над безмежним океаном, махаючи крилами синім китам.
Марійка долетіла до свого дорослого життя і приземлилася перед готелем із дивною назвою “Один”. Вона брала на роботу із собою прирученого дикого гусака Мартіна, як із казки, — він завжди добре розважав гостей.
У холі готелю грала музика, легкий джаз зі старовинної платівки. На підлозі лежали м’які килими, у яких тонули черевики чужинців, що заходили крізь головні скляні двері. Пані Марійка зайшла всередину, привіталася з персоналом і попрямувала до ліфта. На вулиці йшов лапатий сніг, замітаючи всі стежки для прогулянок у лісі.
Марійка опинилась у своєму кабінеті під дахом і одразу взялася працювати з листами. Їй залишилось обрати останніх двох персонажів. Незабаром відбудеться головне свято в її готелі, збереться сотня людей з особливими долями. Вона відбирає цих обраних гостей увесь рік, аж поки не зможе набрати достатню кількість акторів на кожну роль. Тепер не вистачало тільки двох: колишні кохані, що залишилися приятелями. Уся інша “родина” для одного столика вже була зібрана. Столиків лише декілька.
Мартін дрімав на своїй подушці біля каміна, коли пані Марійка П. задзвеніла дзвіночком. Це означало — гостей набрано. Тепер у Мартіна було завдання доставити запрошення особисто. Помічники зав’язували фіолетові стрічки на листах із печаткою і подавали йому до дзьоба.
Кожен мріяв, щоб до нього одного дня прилетів гусак. Усі спостерігали, коли він пролітав над головами. Людство зіткнулося з особливою проблемою — тепер майже кожен був одинаком. Найчастіше це був усвідомлений вибір, іноді так складалися обставини. Але багатьом людям хотілося раз на рік зібратися з “друзями та сім’єю” за спільним столом, щоб ділитися своїми історіями, танцювати разом під музику в залах, прикрашених гірляндами, їсти печеню з дикого кабана, салат із броколі та запивати все найкращим шампанським.
Пані Марійка П. також мала свою роль у виставі: вона завжди була донечкою, яка приїхала на Різдво до мами з татом, що чекають на зустріч увесь рік. Пані Ірина С. отримала роль тітки, пан Яцек грав племінника. Ігор, Тетяна та Олексій — сестру й двох братів. Пані Катерина була бабусею. А Марина та Остап грали маму й тата — ці двоє різних людей прагнули знайти собі пару в житті та стати батьками, але їм уже близько 50 років, і цього так і не трапилося. Це була їхня єдина можливість відчути радість називатися чоловіком, дружиною, мамою і татом.
Пані Катерина О. приїхала на місце зустрічі першою. Паркінг розташовувався під схилом гори, де всі гості мали залишити автівки, і їх по одному доставляли на снігоході прямо до готелю, окремо від інших.
Теплі черевички пані Катерини потонули в м’якому килимі на вході в готель. Офіціантка з маленькими штучними оленячими ріжками під’їхала на роликах, подала їй на таці келих шампанського і пігулку, сказавши пошепки:
— Випийте.
Пані Катерина швидко закинула пігулку в рот і запила шампанським.
Офіціантка так само пошепки сказала:
— Вітаю у Вирії, гра починається.
І задзвонила у дзвіночок, до чого голосно додала: — Перша!
Світло ввімкнулося, усі гірлянди засяяли. Пані Катерина підійшла до стійки.
— Прошу ваші документи, — сказала рецепціоністка і дала пані Катерині ключик. — Ваш чоловік трохи затримується внизу, просив вам передати, що вже сумує, і залишив для вас маленький подаруночок у номері. Гарного вечора!
Марійка П. малювала свої сни в кабінеті, коли Мартін зайшов, струшуючи із себе сніг, і сказав:
— Справу зроблено.
Марійка П. підійшла до нього, присіла навпочіпки, схопила за шию і міцно притиснула до себе.
— Гей, гей, не так сильно.
— Вибач, любий, — сказала Марійка П. і випила пігулку, тепер і вона була в грі.
До готелю прибули всі гості, хтось хотів не бути родичем, а мати компанію “приятелів” на свята, хтось бажав провести вечір як побачення з “коханим”, хтось відігравав фантазію зустрітися з подругами. Усі ці люди були одинаками і протягом року не мали жодної можливості з кимось піти на каву.
Столи у великій залі для прийомів були накриті відповідно до потреб гостей: маленькі, подвійні, на двадцять осіб, на чотирьох. Кілька ялинок, піаніст, офіціанти, один живий гусак і багато смачних страв на вишуканому фарфорі.
Марійка П. увійшла до зали, повної щасливих людей, повітря бриніло розмовами, завдяки пігулці ніхто не згадував свого минулого, всі проживали досвід усередині своїх ролей. Можливо, все здавалося неприродним, але щирим було щастя, яке відчували ці гості, обіймаючи незнайомців біля столиків.
Марійка П. кинулась в обійми до мами. Вона пахла парфумами зі східними нотками, її очі сяяли від радості.
— Доню, яка я щаслива тебе бачити! Ну годі, годі, привітайся з татом, — і Марійка П. кидалась в обійми до тата.
При тверезому розумі в цьому залі був хіба гусак. Він ходив від столу до столу і питав, чи все в них добре.
— О, Мартіне, привіт, радий тебе бачити, — казав хтось.
Або:
— Мартіне, приємно познайомитися. Який милий гусак, ви тільки подивіться.
Мартін обходив усіх, а потім сідав біля ніг моєї Марійки П.
Коли одного дня маленька Марійка вкотре бігла степом за зграєю птахів, вона побачила гусеня в бур’янах, посадила в кишеню і понесла додому. Мисливці підстрелили його родину, і він залишився один, інші гусенята розбіглися, але тепер він був не Один, і вона тепер була не Одна, їх було двоє одне в одного.
Про авторку
Письменниця Каріна Саварина торкається тем, які тривалий час були табуйованими в суспільстві. У дебютній книзі “Не вагітна” (2019) вона відверто зобразила власний досвід боротьби з неплідністю та шлях до усиновлення; у романі-продовженні “Мам” (2021) — зміни жінки через материнство та адаптацію до нових ролей. Третій роман “За маму, за тата” (2023) — оповідь про зрілу жінку, яка через спогади дитинства намагається переосмислити себе. Саварина виховує названу доньку Марусю та продовжує писати про жіночі досвіди й внутрішні трансформації. Навчає письменницькій майстерності на особистому онлайн-курсі, проводить групи підтримки для жінок, які тривалий час не можуть завагітніти.