8 січня 1935 року з’явився на світ Василь Симоненко — український лірик і видатний представник покоління шістдесятників, якого величали "митець без лукавства в серці". Про життя та діяльність Симоненка твердять, що її варто розглядати як складову частину історії України.
Василь Симоненко
Реклама.
“Понад усе шаную землю, людей, вірші та село Біївці, де мати дала мені життя”
Так писав про себе Василь Симоненко, якому було визначено прожити лише 28 років, видати за свого життя єдину збірку поезій і — бути нескінченно цитованим вже не одним поколінням своїх умовних нащадків. Його життєпис окреслений небагатьма фразами. З’явився на світ у невеличких Біївцях на Полтавщині, зростав із матір’ю та дідусем, писарем у сільраді. Школу завершував у сусідніх Тарандинцях — куди діставався пішки полями щодня 9 км. Навчався в Київському університеті. Після закінчення навчання молодого журналіста направили до Черкас. Спершу працював у “Черкаській правді”, згодом у “Молоді Черкащини”. Призначили завідувачем відділу пропаганди й агітації — для начальства це було наче влучити в двох зайців одним махом: газетяр-поет мав не тільки створювати статті, а ще й писати агітаційні вірші до радянських урочистостей. Симоненко був одним із яскравих ідеалістів–шістдесятників, вірив у “відлигу” Хрущова, став чи був змушений стати членом КПРС, проте подібна робота не викликала в нього захвату. Відчував, що втрачає за цим щось більше і справжнє.
Василь Симоненко
Занотовував у щоденнику, який згодом видали під назвою “Окрайці думок”: “Будьте кляті ви, жалюгідні гроші! Ви перетворили мене на раба газети”. У черкаській редакції, ще під час переддипломної практики, зустрів молоду майбутню дружину, яка працювала кур’єром. Згідно з переказами, зачарував її власноруч виготовленим вином із троянд, знався на цьому як ніхто інший. Однак на цьому чари випарувалися: дружині було нецікаво до Василевої поетичної вдачі та його творів. Проте незабаром народився Олесь — синові Симоненко присвятив одну з найвідоміших своїх поезій “Лебеді материнства”.
“Маю в собі щось від діда Тараса і прадіда Сковороди”
Слідом за тим всім непомітно настав 1962 рік — доленосний для Симоненка в усіх аспектах. У 1962 році побачила світ його перша й остання за життя збірка “Тиша і грім”. Тоді ж його запросили до Львова на “День поезії” — по свіжих слідах з’явилося присвячення місту “Український лев”, яке пізніше було покладено на музику Віктором Морозовим і стало популярною піснею, як і пів сотні інших творів Симоненка. Записував у щоденнику: “Вірнішого і серйознішого соратника, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз обертає мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час доброго і корисного. Зате вивчився я пити горілку, смердіти тютюном, вивчився мовчати і бути обережним, коли слід волати. І найжахливіше – вивчився бути нещирим. Брехня – напевно, моя професія”. Тоді ж: “Друковані органи стали ще більш безталанними й зухвалими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, понівечені у “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…” Режим вже пильно стежив за митцем.
“Ми своїми думками удобримо ґрунт, на якому виросте велетень. Майбутній Тарас або Франко”
У 1962 році Симоненко став членом комісії з розслідування чуток про масові місця тортур НКВС, разом із художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні мешканців у селах поблизу Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався донести цю інформацію до громадськості. Лесь Танюк згадував, що Симоненко тривалий час перебував під враженням від побаченого у Биківнянському лісі — де діти бавилися у футбол: ганяли череп з простреленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко передав до міськради Києва Меморандум із вимогою зробити місця поховання Меморіалами загальнонаціонального значення. На звернення відповіді не отримав, натомість за поетом почали пильнувати. Влітку того ж року — досі невідомо, випадково чи ні — його було затримано міліцією за словесну перепалку з продавчинею цигарок і жорстоко побито у відділку.
Василь Симоненко
Били по спині аж так, що “щось обривалося всередині”, розповідав друзям. Саме цей випадок, скоріш за все, спровокував онкологічне захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року. Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на публікацію поезій в Україні на 15 років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію — даремно. Натомість він став одним із перших, кому її було присуджено в роки Незалежності. Симоненко й сьогодні не відстає, він із нами: його глибоко гуманістичні вірші цитують у соцмережах, на муралах, їх співають і переспівують: