Російські загарбники руйнують об’єкт архітектурної спадщини в Алушті © Скріншот із відео
Дарина Підгорна
У березні 2026 року польський суд задовольнив прохання України про видачу російського археолога Олександра Бутяґіна, якого звинувачують у нелегальних розкопках та викраденні цінностей старовини в Криму. Обсяг завданих збитків оцінюється у понад 200 млн грн.
Одначе ухвала ще не набула чинності: сторона захисту планує оскаржити, а остаточне рішення ухвалює міністр юстиції Польщі.
Однак, Бутяґін — лише перший заарештований з майже 200 осіб, яких Україна підозрює в подібних правопорушеннях на окупованих територіях. Але чи мова йде тільки про незаконні розкопки, чи про щось значно більш важливе — навмисне нищення українського історичного надбання в умовах збройного конфлікту?
Розмір того, що відбувається в Криму, складно вважати випадковістю. Впродовж 2014–2025 років Міністерство культури РФ видало понад 1651 дозвіл на проведення археологічних робіт на півострові. Орієнтовно 20–40 розкопок, понад 100–150 тисяч артефактів на рік — таким є обсяг «наукової» діяльності Росії в Криму.
Музейні війни: як Росія краде українську історичну спадщину
Бутяґін — одна з головних осіб цієї системи. Він керує археологічною експедицією Державного музею Ермітаж, яка з 2014 року регулярно проводить розкопки стародавнього міста Мірмекій. Крім того, він причетний до будівництва так званого комплексу «Новий Херсонес», спорудженого безпосередньо на території Херсонеса Таврійського — єдиної пам’ятки ЮНЕСКО на ТОТ. Там, як стверджують самі росіяни, вони «знайшли» понад 7 мільйонів культурних цінностей, із яких приблизно 350 тисяч — музейного значення.
Водночас російські науковці здійснюють так звані реставраційні / рятувальні заходи, спотворюючи справжній вигляд пам’яток — Бахчисарайського палацу, Докової вежі та церкви архангелів Гавриїла та Михаїла у Феодосії.
Значна частина руйнувань пов’язана зі зведенням об’єктів інфраструктури (траса «Таврида», Керченський міст, аеропорт у Сімферополі), що супроводжувалося формальними археологічними заходами за лічені дні: замість детальних досліджень, розвідок і лопат у дію вступали одразу бетон і бульдозери. Так, Представництво президента України в АРК повідомило про пошкодження 140 об’єктів будівництвом інфраструктурних проєктів РФ. Звісно, знайдене привласнюється росіянами.
Присутність російських археологів у подібних процесах важко пояснити лише науковим інтересом. По суті, вони покривають систематичне нищення та привласнення української культурної спадщини, узаконюючи окупацію та інтегруючи знайдене в офіційний пропагандистський контекст. Та й самі науковці не проти такої ролі, відкрито заявляючи: наука стоїть осторонь політики. Зокрема, той самий Бутяґін в одному з інтерв’ю сказав: «археологический объект не виноват в том, что «оказался на спорной территории». Политические изменения не должны мешать ученым».
Зазначена діяльність не є поодинокою — вона прямо випливає зі стратегічних документів РФ. Стратегія національної безпеки та Стратегія розвитку культури перетворюють російських археологів на свідомих виконавців / інструменти державної політики, які одночасно руйнують матеріальні докази існування українського, кримськотатарського та інших народів і створюють «наукове» підґрунтя для домагань РФ на чужу територію та історію.
Ситуація, коли культура стає знаряддям, фіксується в юридичному та історичному аналізі. Проблема в іншому: сучасні механізми охорони культурного надбання у збройних конфліктах створювалися з припущенням, що його пошкодження або привласнення є побічним наслідком воєнних дій. У випадку Росії це припущення не діє — йдеться про цілеспрямовану практику, для якої чинних інструментів недостатньо.
Водночас сама логіка інструменталізації культури давно описана. Ще у ХХ столітті Рафаель Лемкін, автор терміна «геноцид», розглядав цей злочин значно ширше за фізичне винищення. На його думку, геноцид охоплює скоординоване руйнування основ існування групи — її культури, мови, релігії та соціальних інституцій — через системні дії: від руйнування та привласнення культурної спадщини до заборони мови, нав’язування відчуття меншості та витіснення ідентичності. Аналізуючи політику СРСР щодо України, Лемкін зазначав: неможливо фізично знищити 40 мільйонів людей, натомість народ однаково зникне, якщо стерти ідентичність тих, хто вижив навіть після голоду й репресій.
Росія зруйнувала сотні культурних пам’яток України — Мінкульт
Сучасна практика міжнародних кримінальних трибуналів розширила цю логіку. Зокрема, Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії визнавав, що систематичне нищення культурної спадщини може вказувати на геноцидальний умисел — тобто на прагнення знищити групу не лише фізично, а й шляхом руйнування її культурних основ. Саме в цій перспективі потрібно оцінювати дії РФ.
Руйнування під прикриттям науки. Знищення відбувається як під час археологічних робіт, так і в результаті будівництва на пам’ятках — усе за згодою та безпосередньою участю російських науковців.
Заміна ідентичності. На місці пошкодженої пам’ятки РФ встановлює нову символічну реальність: музеї, меморіали та простори відтворюють російську історію та героїв.
Державна вертикаль як організатор. Усі процеси — привласнення цінностей, розкопки, переписування історії на окупованих територіях — є стратегічним процесом, керованим і фінансованим із «центру» за участю профільних культурних і наукових інституцій (Ермітажу, Російської академії наук).
Риторика як показник умислу. Фактичні дії супроводжуються узгодженою публічною риторикою, яка заперечує існування української нації, мови, культури, просуває ідеї «деукраїнізації», представляє українську культуру як штучну / помилкову.
Безкарність як державна позиція. Такі злочини не розслідуються в РФ і навіть отримують підтримку. Відсутність відповідальності в поєднанні з публічним схваленням виконавців свідчить про їхню інституційну прийнятність.
Діяльність російських науковців, зокрема Бутяґіна, виходить за рамки академічної роботи. Вони є безпосередніми виконавцями дій, що є елементами геноцидальної політики, спрямованої на знищення української ідентичності, яку РФ втілює через свої професійні кола.
Водночас міжнародні механізми притягнення до відповідальності за такі злочини залишаються обмеженими — через брак політичної волі діяти оперативно Україна змушена вживати заходів самостійно.
Однак, певний ґрунт для цього вже створено.
У квітні 2022 року Верховна Рада України визнала дії РФ геноцидом української національної групи, вперше та прямо включивши до цього визначення знищення української мови, культури та ідентичності як складову геноцидальної політики.
Логічним продовженням цієї позиції має стати оновлення кримінального законодавства. Чинна редакція статті 442 КК України відтворює класичну конвенційну модель геноциду 1948 року, обмежену фізичними та біологічними способами знищення групи, що не охоплює руйнування її культурної ідентичності. Як наслідок, значна частина діянь РФ та її представників — від руйнування культурної спадщини до нав’язування альтернативної історії — випадає з-під кримінально-правової кваліфікації геноциду, попри їхню очевидну спрямованість на знищення української національної групи як такої. Оновлення Кримінального кодексу дасть змогу заповнити цю прогалину та узгодити право з реальністю.
Понад тисячу культурних цінностей викрали росіяни з Херсонської галереї — ГУР
Це важливо і на міжнародному рівні. Послідовна правова позиція України показує, що держава не лише проголошує геноцид, а й створює інструменти для його переслідування. Такий підхід є водночас і практичним кроком, враховуючи те, що міжнародні суди й трибунали значною мірою спираються на національні правові оцінки держави-жертви. Тоді поява справ щодо знищення української культури в міжнародних судах стане лише питанням часу.
Внести зміни до законодавства потрібно вже зараз, особливо з огляду на одне важливе юридичне обмеження: закон не має зворотної сили. Навіть у разі екстрадиції Бутяґіна в Україну його судитимуть у рамках чинного законодавства. Але таких «бутяґіних» — десятки й сотні, і їхня руйнівна діяльність триває.
Тут має йтися не лише про окремі справи, а про те, чи готова держава називати речі своїми іменами й діяти відповідно.
Зовнішнє визнання геноциду практично неможливе без внутрішньої готовності держави його визначати та карати.