Випускники програми, наставники програми та колектив фонду «Голоси дітей» після вистави в театрі ДАХ © Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Ксенія Чикунова
Це три долі юних людей. Кожен із них має унікальний воєнний досвід: окупаційні дії, змушений переїзд, проживання поряд з лінією зіткнення. Однак, ці історії – не тільки про пережиту травму, а й про способи адаптації до життя після неї.
Ця трійця – серед п’ятнадцяти учасників театральної студії, котрі протягом двох місяців співпрацювали з менторами театру «ДАХ» та психологом, опрацьовуючи власні переживання через призму мистецтва. Тут не вимагали «виконувати роль» – тут навчали щирості, умінню говорити про непрості речі доступною мовою, прислухатися до себе та не уникати болю. Підлітки проходили цей процес за допомогою музичної діяльності, створення монологів та роботи на сцені.
Кожен отримав від цього щось особисте: для декого це стало ствердженням, що театр – не його покликання, для інших – початком шляху. Але найважливіше – ця об’єднана розповідь підлітків, «ДАХу» та фонду «Голоси дітей» перетворилася на щось більше, ніж просто креативний задум.
Репетиції в театрі ДАХКсенія Чикунова, Вікторія Набок
Бахмут і його крижане повітря
Галині сімнадцять. Вона родом з Бахмута. Її юність проходила між двома регіонами: маминим Донбасом і батьковим Кримом. З цієї причини дівчина дуже любить море, спеку й степи, де проводила багато часу. Життя Галі – це безперервний рух між містами та людьми, але всі ці шляхи завжди вели її до розповідей.
Уява супроводжувала її з малих років. Під час поїздок з мамою вона перетворювала вулиці на сценарій чарівних мандрівок: ліхтарі – на місця казкових трапез, калюжі – на арену змагань. Вона безперервно вигадувала історії та знаходила значення навіть у незначних деталях.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
«Мені завжди було дуже цікаво щось придумувати. Я – абсолютний генератор випадкових ідей. Наприклад, я бачу крапку. І я починаю міркувати: Чому ця крапка? Що в цій крапці? І раптом – осяяння! Крапка – це хтось!»
Важливу роль у цьому відігравало також читання книг. Галя з дитинства зачитувалася всім, що знаходила вдома. Згадує, що зміст книги не мав великого значення – цікаву оповідь вона могла відшукати абсолютно всюди. Чи то у бабусиній кулінарній книзі з рецептом борщу, чи то у Біблії:
«Згадую, сиджу, гойдаю ногами. Перегортаю Біблію і думаю: Оце він молодець. Стільки всього зробив. І не втомився?»
Світ дитинства Галі був сповнений вигадливих фантазій, забав, відтінків та ароматів. Тому це дозволило запам’ятати рідний Бахмут до найдрібніших подробиць.
Її рідна вулиця – одна з найбільш детально збережених у пам’яті. Ось тут – зелене покриття даху будинку, унікальне та гарне на всю вулицю. Ось тут – завод ігристих вин, де працювала мама Галі, та прохідна (пустка із травою недалеко від заводу), де Галя часто гуляла з песиком. А там – спуск до невеличкого ставка, залізничні колії.
«Я не сприймаю ці всі фотографії… Ви розумієте, про що я. Доки я його не побачу в реальності, для мене він буде таким красивим. І мені від цього добре».
Тому Бахмут для неї закарбувався в пам’яті зимою 2021 року: холодним, сизим, з запахом дому після прогулянок – випічки, щойно вимитої підлоги та мами, що в’яже перед телевізором.
Від’їзд з Бахмута був раптовим. Приліт у завод ігристих вин, розташований поряд, застав родину зненацька. За вечір довелось спакувати все життя в один наплічник. Галя згадує, як, виходячи зі своєї кімнати, глянула на укулеле.
«Поставила її й подумала: я за тобою ще повернуся. Але ні».
Зараз Галя з сім’єю живе у Броварах. Місто не стало для неї рідним, але дало наближеність до Києва та нові можливості. Саме у Києві Галя взяла участь у творчій майстерні, яку організували фонд «Голоси дітей» і театр «ДАХ».
Галина з менторами програми (акторами DakhTrio)Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Там Галина вперше спробувала себе у сценарній справі: відшукувала свій голос, працювала зі спогадами, почуттями та образами. Цей досвід став для неї суттєвим стимулом до вибору майбутнього фаху – дівчина прагне й надалі розповідати історії, проте тепер у ролі режисерки чи сценаристки.
«Наставники часто казали, що в мене хороші тексти. Я побачила, що хтось у мені розрізняє такий великий потенціал, який я сама в собі ніби ще не усвідомлюю та приховую. Я часто маю сумніви щодо себе, зупиняю себе в чомусь. Але зараз відчуваю, що готова намагатися робити щось нове».
Відвертість перед собою
Максиму сімнадцять років. Він проживає в Харкові та навчається на першому курсі Харківського авіаційного університету. Паралельно проходить трирічний Вальдорфський семінар і вже бачить своє майбутнє пов’язаним із роботою з дітьми.
Про свій досвід дорослішання під час війни Макс розповідає так:
«Бути тінейджером під час війни важко, тому що в тебе ще не сформовані цінності, а життя в таких обставинах змушує швидко дорослішати та ухвалювати вже не дитячі рішення».
У його родині завжди було заведено радитися один з одним. Батьки обговорювали важливі рішення разом із ним і сестрою. Зокрема й у питанні, залишити рідний дім чи залишитися:
«Коли постають такі важливі питання, ти все обмірковуєш у голові, і там ніби все вибухає».
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Початок повномасштабного вторгнення Макс із родиною зустрів на Харківщині, коли Куп’янськ майже миттєво опинився в окупації. Родина жила поруч у рідному селі Макса – Пологах. На четвертий день зник Інтернет та мобільний зв’язок.
«Ми по частинах збирали відомості від сусідів, і в нас була велика невизначеність – що робити і що буде далі».
Оскільки виїхати з окупації не було можливості, родина Макса жила в селі, і після деокупації восени 2024 року ще певний час намагалася триматися рідної оселі.
Останнім поштовхом до виїзду став момент, який хлопець досі пам’ятає до дрібниць. По сусідству жили військові, які інколи запускали розвідувальні дрони, і Макс із сестрою навіть мали можливість ними керувати. Того дня вони почули знайомий звук. Макс подумав: «Ну, мабуть, це сусіди просто перевіряють дрон». Але саме в цей момент його мама вийшла у двір вішати випрану білизну. За кілька секунд бойовий ворожий дрон влучив у дах будинку.
«Нам просто рознесло половину нашого даху й половину сусідського. Якби минуло три секунди, то мама відчинила б хвіртку, і її просто вбило б».
Цей момент став для родини вирішальним.
«Коли прилітає десь на вулиці – це одне. А коли прилітає просто в тебе, і ти розумієш, що декілька секунд могли змінити життя, – тут вже немає куди зволікати».
Обстріли стали щоденними, по декілька разів на день. Навіть військові радили родині терміново виїжджати: «Вам уже не можна тут залишатися. У вас діти, вам треба їхати».
Рік тому родина переїхала до Харкова. Вони орендували невелику квартиру й почали звикати до іншого способу життя. Для Макса це було непросто.
«Мені було дуже дивно бачити просто життя. Я стільки часу не бачив спокою. Навіть метро спершу лякало. Перші два тижні я звикав до гамору міста, до нового життя».
Згодом з’явилося відчуття, що потрібно встигнути якомога більше. У вересні він потрапив до театральної лабораторії, організованої фондом «Голоси дітей». Там він працював разом із менторами театру DachTrio.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Після завершення проєкту ментори залишили Максу листа. Хлопець досі пам’ятає головні слова з нього: «Діти вчаться не тому, що ти говориш, а тому, що ти робиш». Саме ця думка стала для нього внутрішньою підтримкою.
«Це так просто, але так важливо. Ти повинен бути прикладом для наслідування. Якщо в тебе немає злагоди із собою, якщо ти не віриш у те, що говориш, і сам не живеш за цими правилами, ти не зможеш нічого донести дітям».
Після резиденції Макс зрозумів, що бути актором – не його покликання. Найбільше хлопець хоче бути вчителем і ділитися досвідом з іншими. Тому, надихнувшись прикладом менторів, він сформулював головне правило своєї майбутньої діяльності так:
«В першу чергу викладач має бути чесним із собою».
Музика поблизу з фронтом
Олександрі шістнадцять. Вона народилася і виросла в Павлограді. Зараз місто розташоване майже за дев’яносто кілометрів від фронту, і це відчувається в повсякденному житті.
Під час тривог родина неодноразово ховалася у підвалі. Саме там Саша часто намагалася підбадьорити маму – посміхалася чи жартувала, щоб тій було спокійніше, навіть якщо сама відчувала страх. З кожною новою тривогою вона ніби ставала дорослішою, вчилася триматися і надавати підтримку, попри власні переживання.
«Ми з мамою жартуємо, що навчилися жити «по тривозі»: спочатку чай, потім підвал, потім знову чай. До всього звикаєш, але хочеться, щоб це швидше закінчилося».
Не дивлячись на це, в житті Саші є багато творчості. Дівчина називає себе передусім музиканткою та співачкою. Вона займається вокалом змалечку, а зараз грає на трьох музичних інструментах: гітарі, барабанах і фортепіано. Любов до цієї справи увійшла в життя Саші завдяки мамі: вона привела маленьку донечку на перше заняття, навіть не знаючи, чи приймуть дитину в такому віці.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
«Мій викладач не знав, скільки мені років. Але сказав, що я маю дуже хороші здібності для вокалу. А мені тоді було десь три роки, можливо».
Дитинство Саші проходило поруч із природою: замість дитсадка вона проводила час із бабусею, лазила по парканах та деревах і постійно щось вигадувала. Також особливе місце у спогадах посідає міський палац культури «Мир».
«Це місце стало для мене буквально другою домівкою. Я там дуже багато часу проводила раніше, відвідую його й досі».
Крім того, Саша – вокалістка легкого рок-гурту, який існує вже півтора року. Вони активно виступають на міських подіях, а репетирують у невеликому підвальчику – затишному місці, яке для Саші стало важливим прихистком для творчості.
У майбутньому дівчина мріє створити власну музичну академію, викладати й виконувати авторські пісні. Вона вже намагається писати музику, але визнає, що поки складно з аранжуванням.
«Дуже хочу створити свою музичну академію, де кожен знаходитиме щось для себе. І відкриватиме для себе музику по-новому».
Серед університетів вона розглядає столичні заклади – Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв, Київську муніципальну академію музики імені Р.Глієра та Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Місто на Дніпрі для Саші особливе – саме тут дівчина мріє будувати своє майбутнє життя та кар’єру.
«Мені дуже подобається Київ. Особливо за його різноманітність. Хочеш – занурюєшся в активне життя, не хочеш – живеш спокійно й розмірено. У Києві ти можеш обирати».
Олександра з менторами програми (акторами DakhTrio)Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Театральна лабораторія від фонду «Голоси дітей» і театру «ДАХ» лише вкотре це підтвердила. На курс Саша потрапила майже випадково: їй надіслали допис про набір, і дівчина, не роздумуючи, подала заявку. Спершу хвилювалася, оскільки ніколи не займалася театром, але швидко знайшла спільну мову з іншими учасниками.
«Усі ми абсолютно різні – усі п’ятнадцятеро. Але щось нас так сильно поєднало, що за сім днів ми стали практично однією сім’єю. Тож саме тут, на резиденції, я переконалася, що обожнюю бути в команді. Я ще той командний гравець. Тому що, коли ми разом, ми здатні багато чого досягти!»