© Колаж, ZN.UA
Тетяна Шептицька Про лірику Розстріляного відродження, що повертається до нас у наш час.
У вихорі теперішніх літературних подій — творчих вечорниць, фестивалів, артистичних посиденьок, презентацій — Міжнародний день поезії минає дивовижно швидко. Начебто й лишає відбиток свята, певної грандіозної містерії, і в той же час виявляє вразливість і делікатність поетичного слова, що відкривається не багатьом і не відразу. І знову змушує задавати вічні, як цей світ, питання.
Чи необхідна лірика, коли на українські міста падають ракети? Коли повітря гуде від дронів, а повідомлення зводяться до втрат і нищення — чи є в цьому світі місце для віршів? І якщо є, то для яких: тих, що створені сьогодні й звучать на площах, стають піснями та кліпами, чи тих, що постали сто років тому? Чи варто повертатися до митців минулого — перевидавати їх, роз’яснювати, діставати з наукових поличок — якщо зараз маємо чудових і обдарованих сучасників, чиї твори звучать на майданах під час протестів або стають популярними піснями з багатомільйонними переглядами? Адже з такою славою не зрівняються навіть розпіарені завдяки шкільним програмам, кіно, музичним проєктам Павло Тичина чи Майк Йогансен.
Безумовно, на ці питання найчастіше відповідають стверджувально: так, потрібно знати, читати, розповсюджувати, пам’ятати. Але як знайти підхід до тих, хто не відчуває поетичного слова? Хто відкидає літературу ХХ століття як «совкову», «уражену ідеологією» — часто не заглиблюючись у деталі?
Універсальних шляхів немає — зокрема й у мене. Але, напевно, найлегший спосіб — наблизити ці тексти через реальні людські долі. Тому що поет не існує у відриві від реальності — поза часом, у якому живе та пише. Це звучить зрозуміло, але про це легко забути, коли говоримо лише про естетику, відокремлюючи твори від життєпису, поглядів і промахів.
Так, естетика важлива. Ми все одно обираємо твори за силою образів, рим, метафор. Але зрозуміти митця неможливо, якщо відірвати його від оточення, внутрішніх протиріч і навіть кінця життя — який часом говорить більше, ніж самі вірші.
Саме тому я знов звертаюся до генерації Розстріляного відродження — яке досі відгукується, потребує висвітлення й, можливо, допомагає краще зрозуміти, які шляхи ми обираємо і чим за них розплачуємось.
Почати варто з Михайля Семенка. Смаглявий, невеликого зросту, харизматичний, він шокував публіку футуристичними теоріями й закликами палити «Кобзар» та здивував одруженням із високою, стрункою, гарною акторкою Наталією Ужвій.
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Дотепний, палкий, із важким характером, пристрастю до алкоголю і так само талановитий, відкритий до музики й творчих експериментів — він нікого не лишав індиферентним. Хтось Семенком захоплювався й лірично наслідував, як це спершу робили його молодші товариші — поети Іван Маловічко й Андрій Михайлюк. Хтось майже ненавидів або відмовляв у праві називатися митцем — так, наприклад, написав у «Літературному ярмарку» Микола Хвильовий.
Але в чому точно не відмовиш Михайлю Семенку — то це в модернізації української лірики того часу, надиханні її духом урбанізму та візіями майбутнього. Зрештою, культивований ним бунт проти авторитетів, проти застрягання в «етнографічній» ліриці — з її повторюваними образами й мотивами — теж був корисним для літератури нової епохи. Захоплення футуристів промисловістю, індустріалізацією, містом як «осередком прогресивних сил», безсумнівно, були на руку більшовикам, котрі по суті використали український футуризм для своїх політичних цілей, а потім без жалю розправилися з найяскравішими представниками цього напрямку.
Михайля Семенка органи НКВС заарештували 26 квітня 1937 року за обвинуваченням в активній участі в роботі антирадянської української націоналістичної терористичної організації. «Зламували» митця досить довго — тільки за чотири місяці й вісім днів (принаймні цей часовий проміжок зафіксував сам поет) Семенко визнав себе винним і попросив дати «можливість спокутувати тяжкі провини перед Радянською владою і Радянською батьківщиною». Слід зазначити, що ті покази, які письменник надав під час допитів та очних ставок, не витримують жодної перевірки не лише з позицій слідчо-процесуальних, а й з точки зору здорового глузду. Однак незалежно від «зізнань» і тверджень, Михайля Семенка розстріляли за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 року.
Поезія, яка пережила вирок:
Михайль Семенко, «Запрошення»
Я покажу вам безліч світів —
Неповторних і примхливих.
Я покажу вам безліч шляхів —
Хто хоче мого духа визвать?
Ми проходимо до останнього пункту.
Ми перемогли всі стихії й дощі.
Я відчинив двері замкнуті —
Хто хоче зі мною гулять вночі?
24 жовтня 1937 року чекісти стратили ще одного поета-футуриста — Андрія Михайлюка, менш відомого, значно молодшого, про якого майже не збереглося яскравих спогадів чи описів. За винятком хіба що вражень поета й перекладача Абрама Кацнельсона від зустрічі з Михайлюком у редакції газети «Більшовик»: «І от в редакційну кімнату сором’язливо увійшов юнак в чорному зимовому пальті, в синій кепочці з ґудзиком на маківці (як тоді любили носити). Глибоко посаджені, вузькі кмітливі очі, маленький, мов точений, гострий ніс, мужнє підборіддя. Мовчки подав сильну жилаву руку. Приязно посміхнувся, оголюючи білі красиві зуби». Мовчазний, хоч і приязний, небагатослівний, Андрій Михайлюк свій юнацький порив втілював у віршах, записуючи їх в учнівський зошит у клітинку. Сам він пояснював, що ці клітинки впорядковують його тексти. І справді, літературознавці відзначають, що в першій збірці молодого автора «розхристаних поезій» значно більше.
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Свій шлях у літературі він розпочав дебютним віршем, оприлюдненим у журналі «Нова генерація». Згодом працював журналістом у редакції газети «Вісті ВУЦВК» і вважався особистим помічником Михайля Семенка, принаймні допомагав тому з листуванням і плануванням. За свої неповні 26 років Андрій Михайлюк встиг видати три збірки поезії: «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933), «Сонячний день» (1936). Але, очевидно, життєвого досвіду чи стійкості набути не встиг. Поет майже одразу зізнався слідчим НКВС у тому, що (мовою оригіналу) «…в апреле 1937 г. Семенко поручил мне подготовить и выполнить террористический акт над руководителями КП(б)У и Советского правительства во время первомайской демонстрации и для этой цели дал мне бомбу бутылочного образца, которую я должен был бросить на правительственную трибуну, когда, участвуя в демонстрации, проходил бы возле нее. …но я бомбы с собой не взял, так как сам испугался этого гнусного замысла и поэтому задания Семенка не выполнил». А оскільки співробітники НКВС заарештували Андрія Михайлюка 11 вересня 1937 року за звинуваченнями в участі у контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка готувала теракти проти керівників партії та уряду, то доля молодого авангардиста була фактично вирішена.
Згодом футуристів, як і більшість митців генерації Розстріляного відродження, реабілітують, але комуністичний режим і далі брехатиме — рідним митців, їхнім друзям, суспільству. У посмертному виданні творів 1959 року радянський критик лаконічно напише: «Андрію Михайлюкові було 25 років, коли він видав свою останню, третю книгу. Він ще остаточно не сформувався, не дозрів як поет. Вино його поезії було ще молоде, воно як слід не вибродило, не відстоялося». І жодного слова про те, хто завадив митцеві самореалізуватися та що з ним взагалі сталося.
Андрій Михайлюк, «Холодна лірика»
Вітер сказився!
Побіг!
Небо набрякло й посиніло.
Осінь…
Зима…
І сніг…
Забіліли будівлі й ліси німі.
Зима
щедра й рипуча
і мороз —
мороз з очима.
Кому не набридло, не набридло
сидіти в затишку злочинно?
Покохав невимовно дуже
рип морозу і вітру лязг.
Морозний вітер — потужність,
сила
і міць
м’яз!
Вийди, товаришу,
стань!
Магнетні лінії морозу
пронижуть.
Міць вироста!
і —
світлішає розум!
Кроки зимою —
не кроки;
к чорту
звичайну ходню
лижв довгих, як крокви,
кататись не годинами, а
по дню.
Чіткий, важкий
крок!
Будьте міцні,
покоління!
Хвилює в скронях кров
сонячне
зимне
проміння.
Поетеса Мирослава Сопілка (справжні ім’я та прізвище — Юлія Мисько-Пастушенко) сплатила занадто велику ціну за наївну віру в «соціалістичні ідеали». Життя крихкої, скромної та освіченої жінки не було легким. Небагата родина, важка праця, калейдоскоп професій — від модистки до робітниці тютюнової фабрики, декілька арештів з боку польської поліції — такою видалася її юність. Закінчивши лише початкову школу в рідному селі, майбутня поетеса самотужки надолужувала пробіли, вивчала літературу, багато читала. Ймовірно, її знання ніколи не стали системними, та сучасники зазначали, що Мирослава Сопілка могла вільно дискутувати на політичні теми, підбирала вдалі аргументи й легко цитувала важливі для розмови твори. Захоплення новим в сукупності із загостреним відчуттям справедливості та симпатією до простих трудівників і бідноти підштовхнуло молоду жінку до лівого революційного руху. На рідній Львівщині вона активно долучалася до проведення страйків, робітничих мітингів, маніфестацій і навіть у власній оселі проводила різноманітні нелегальні збори місцевих комсомольських і комуністичних організацій.
Public Domain / Wikimedia Commons
Приблизно в цей час у пролетарському журналі «Вікна» публікують її перші поезії — «В церкві» та «Сон чорної ночі». Їх схвально сприйняли письменники Василь Бобинський і Степан Тудор. Спонуки й добре ставлення колег по цеху змусили авторку повірити у свій талант і продовжити мистецькі пошуки. Але злет Мирослави Сопілки не було безхмарним і простим — воно відбувалося на тлі складних побутових і економічних обставин. Степан Тудор згодом писав: «То одне — віддатися виключно творчій роботі, а зовсім інше — працювати, виховувати двоє дітей, хворіти туберкульозом, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі і полум’яне серце патріота».
Серйозна матеріальна скрута, безробіття чоловіка й погіршене здоров’я змусили подружжя пошукати щастя в оспіваній пропагандистами Країні Рад. Мирослава Сопілка романтично вірила, що там знайде затишок і добрі умови для творчості, зможе здобути освіту, зрештою отримає якесь нове життя. Поетесу заарештували 16 серпня 1937 року й звинуватили у членстві в «контрреволюційній націоналістичній терористичній організації та проведенні шпигунської роботи за завданням однієї іноземної розвідки». 30 вересня того ж року заарештували її чоловіка — Михайла Пастушенка — за аналогічним звинуваченням. Поетесу допитали двічі, вичавивши зізнання в тому, що вона «належала до націоналістичної організації та була співробітницею націоналістичного журналу». У жовтні 1937 року подружжя розстріляли: Михайла — 19-го числа, а саму Мирославу — 28-го. Двоє неповнолітніх дітей залишилися цілковитими сиротами, й дізнатися про їхню подальшу долю не вдалося. В травні 1938 року майно родини було конфісковано в дохід держави.
Національний історико-меморіальний заповідник “Биківнянські могили”
Мирославу Сопілку реабілітували 1959 року, а посмертна збірка «До сонця. Вибране» побачила світ лише 1973-го… 2025-го проєкт «Загата» презентував пісню на її «Колиханку».
Коротенькі нариси про кожного й кожну зі згаданих і багатьох іще не названих українських поетів і поеток 1920–1930-х років можна розгорнути в динамічні багатосторінкові романи, різні за сюжетами й подієвою насиченістю. Та попри несхожість і розмаїтість доль, спільним знаменником виявиться визрівання поетичного таланту в системі, яка швидко перетворювалась із авторитарної на тоталітарну. В таких обставинах ані «відданість комуністичним ідеалам», ані вміння балансувати й домовлятися, ані позірна чи реальна непримітність не рятували від куль чекістів. Радянська влада чітко бачила: ці поети, незважаючи на ідеологічну завісу, працюють у полі української культури, а отже, забезпечують основу для її подальшого поступу. Тому свідомо їх знищувала, прибираючи конкурентів, здорову альтернативу й, можливо, майбутній опір. Задушлива атмосфера тоталітаризму не дає можливості вирости живому та справжньому. Але висока поезія — це завжди життя та воля, крила та політ. І тому українські поети існують, а червона імперія — згинула.