© Зображення згенеровано ШІ на запит ZN.UA
Ольга Романова
Навряд чи знайдеться багато людей, котрі не чули про мумі-тролів. Для багатьох вони є приємною згадкою з дитинства. Нещодавно цій книзі виповнилося 80 років, і це чудова можливість заново відкрити те, що здається таким добре знайомим. Адже за тишею Мумі-долини та затишком сімейних сцен криється значно глибший всесвіт, ніж може здатися на перший погляд.
Книга про мумі-тролів виникла після Другої світової війни — коли Європа відновлювалася після трагедії і особливо сильним було побоювання її повторення. Саме в цій атмосфері післявоєнної непевності та пошуку підтримки в 1945 році з’явилися два нові казкові світи, які потім стали символами післявоєнної культури: «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен і «Мумі-тролі» Туве Янссон. Ліндґрен працювала в Стокгольмі в службі цензури листів для шведської розвідки, щодня переглядаючи німецьку кореспонденцію, яка розкривала їй правду про воєнні злодіяння. Янссон у той же час малювала карикатури на Сталіна та Гітлера для журналу Garm, будуючи світ майбутнього Мумі-долу як місце протистояння диктату.
wikipedia
Астрід Ліндґрен (зліва) і Туве Янссон (справа) у 1958 році
Проте обидві авторки відмовилися від похмурих історій, запропонувавши світу нових героїв, які дозволяли переосмислити катастрофу війни і досвід тоталітарної влади. На перший погляд, це дитяча література, але по суті це культурний маніфест, який поєднує естетику модернізму та антивоєнну мораль.
Поширена думка, що Мумі-троль — це «добрий білий гіпопотамчик». Однак це надто спрощене твердження. Насправді цей герой з’явився з тривоги та внутрішнього хвилювання. Під час навчання в Стокгольмі Янссон сперечалася зі своїм дядьком про філософію Канта. Коли вона не змогла його переконати, він придумав істоту на ім’я Moomintroll, яка живе за пічкою й «дихає холодом у шию» тим, хто надто багато думає. Початковий образ був швидше метафорою «паразита розуму», ніж милою істотою. «Я не писала для дітей. Я писала для власного порятунку», — зауважувала письменниця.
Туве Янссон відверто критикувала дитячу літературу свого часу за її «солодкувату дидактичність». Її мумі-тролі — це не «виховані діти», а персонажі, які перебувають у просторі ризику та свободи. У власних записах вона підкреслювала, що хотіла створити світ, де є реальна небезпека: «Світ дітей — це світ, де все можливо й де жахливе межує з чарівним». У своєму есе «Хитрий дитячий письменник» (1961) Янссон стверджувала, що автор пише насамперед для себе, а «дитина» в ньому — це внутрішній митець, який шукає вихід із занепокоєння.
Найбільш цитований твір Туве Янссон про мумі-тролів «Комета прилітає» (1946) часто трактують в «атомному» контексті, сприймаючи комету як алегорію на ядерну загрозу, що нависла над світом після війни. Але це занадто просте тлумачення книги. Для авторки катастрофа була не конкретною бомбою, а скоріше внутрішнім станом — відчуттям вразливості світу та постійної небезпеки, з якою людина живе після війни. Янссон тричі поверталася до цього тексту, намагаючись «очистити» з нього військову травму. У першій редакції 1946 року світ постає агресивним і загрозливим. У версії 1968 року письменниця свідомо прибирає зовнішні ознаки війни, замінюючи слова, що пов’язані з армією чи прямою загрозою, на більш абстрактні та філософські поняття. Це вже не втеча від супротивника, а зіткнення з невизначеністю світу, де небезпека не має чіткого вигляду.
tovejansson.com
Еволюція назви: «Полювання на комету» (1946), «Мумі-троль у гонитві за кометою» (1956) та «Комета прилітає» (1968). Три редакції книги, в яких Янссон поступово звільняла текст від воєнної травми.
У новій редакції книги акцент переміщується з катастрофи як покарання на крихкість природи. Це ідеально співпало з початком всесвітнього екологічного руху. Янссон першою відчула, що найбільший страх сучасної людини — не бомба, а тихе зникнення світу, як, наприклад, висихання моря в книзі.
Коли 1968 року письменниця видала «очищену» та доопрацьовану версію «Комети», світ вже був охоплений «мумі-манією». Однак сама Янссон відчувала розчарування: вона бачила, що читачі купують «милу обгортку», не звертаючи уваги на екзистенційну меланхолію її творів. «Я стала брендом, а хотіла бути художником», — зізнавалася вона.
Ще одним поширеним спрощенням є сприйняття ілюстрацій Янссон як «дитячих малюнків». Насправді її візуальна мова — це «графіка стоїцизму». Вона не прикрашає світ, а структурує його. Відмова від кольору в перших виданнях була не економією, а естетичною позицією митця, який не хотів маніпулювати емоціями через яскравість.
moomin.com
Перше зображення істоти, схожої на Мумі-троля, створене Туве Янссон
Ілюстрації Туве Янссон не були «дитячими» у звичайному розумінні. Стримана графіка й велика кількість вільного простору створювали відчуття тиші та паузи — вони діяли не як прикраса до тексту, а як частина оповіді. Це був свідомий художній вибір авторки: протиставлення гучній, агресивній мові воєнного часу та спосіб говорити про світ без емоційного тиску та прямого повчання.
tovejansson.com
Тато і море (1966), Туве Янссон
І це не випадково — Туве Янссон навчалася в кількох провідних мистецьких центрах Європи: у Стокгольмі, Гельсінкі та Парижі. Така освіта дала їй можливість вільно використовувати категорії світового мистецтва — від класицизму до сюрреалізму — і виробити власну графічну мову — стриману за формою, що поєднує експресіоністський штрих із модерністською структурованістю.
moomin.com
Туве Янссон за роботою у своїй студії в Гельсінкі
Не менш важливим було її знання багатьох мов. Янссон вільно читала шведською, фінською, французькою та англійською, що відкривало їй доступ до широкого літературного канону. Дослідниця Боель Вестін зауважує, що у всесвіті мумі-тролів є посилання на Льюїса Керрола, Джозефа Конрада та Райнера Марію Рільке. Саме поєднання художньої освіти та багатомовності сформувало унікальний культурний код Янссон, який дозволив їй написати твори, що виходять далеко за рамки дитячої літератури.
Туве Янссон наполягала на тому, щоб її ілюстрації були графічними та похмурими. Вона боролася з видавцями за право використовувати густу туш і тіні, притаманні її політичним карикатурам у журналі Garm. Для неї «солодкість» була тотожна брехні, особливо після того, що вона бачила під час війни. У першому виданні «Маленьких тролів і великої повені» (1945) малюнки займають чільне місце. Дослідниця Боель Вестін стверджує, що структура книги нагадує графічний репортаж: Янссон спочатку «бачила» сцену — повінь чи темний ліс — фіксувала її модерністською штриховкою, а вже потім додавала словесний опис.
Крім книжкових ілюстрацій, Янссон почала малювати й комікси про мумі-тролів. Але справжній міжнародний успіх стався пізніше — 1954 року вона уклала контракт із британською газетою The Evening News, яка на той час була найбільшою вечірньою газетою світу. З того часу комікси про мумі-тролів публікувалися щодня і зробили авторку всесвітньо відомою.
Саме ці комікси 1950-х років, а не книги, першими потрапили до Японії та сформували тамтешнє бачення персонажів. Японські читачі оцінили не сюжет, а «чорну лінію» та ритм графіки. Це стало основою нової естетики сприйняття світу мумі-тролів.
Комікси Янссон часто порівнюють із творчістю Чарльза Шульца, автора «Снупі» (в Україні видано як «Пуцьвірінки»). Обидва митці зробили героями не суперменів чи пройдисвітів, а меланхолійних спостерігачів. Чарлі Браун, який завжди зазнає невдачі, і Мумі-троль, який ніяковіє перед світом, уособлюють «нову чутливість» післявоєнного часу. В академічних колах США навіть є дослідження про «дзен Снупі»: його здатність лежати на даху й дивитися на небо ідентична вмінню Нюхмумрика сидіти на містку й нічого не робити. Це протест проти культу успіху та продуктивності. Зокрема Роберт Л. Шорт у книгах «Євангеліє за «Пінатс» (1965) і «Притчі «Пінатс» (1968) аналізує філософію персонажів як форму повсякденного стоїцизму та екзистенційної етики.
Астрід Ліндґрен була особливо вражена ілюстраціями Янссон. Вона вважала її генієм візуального ряду і навіть запросила проілюструвати шведське видання «Гобіта» Дж. Р. Р. Толкіна (1962). Ліндґрен розуміла, що графіка Янссон здатна передати «прадавній жах» і самотність, які не під силу звичайним ілюстраторам.
Саме так поступово формувався і світ Мумі-долу. Він побудований як модель ізоляції: простір тут часто важливіший за самих персонажів. Це безпосередньо пов’язано з особистим досвідом Туве Янссон, яка тривалий час жила на острові Кловхарун. Для неї це була не романтична втеча, а свідома практика самотності — і ця атмосфера відчувається в її творах.
Але світ Мумі-долу живе не тільки простором, а й тими, хто його населяє. Герої книги — це не «дитячі герої», а філософські архетипи, кожен зі своєю концепцією. Мумі-троль втілює екзистенційну тривогу та пошук себе, Нюхмумрик — свободу від власності та радикальний індивідуалізм, Морра — самотність і відчуження, Хропусь — песимізм і безсилля теорії перед природою, а Туу-тіккі — стоїчне прийняття хаосу як природного стану речей.
Вони існують поруч, не намагаючись змінити один одного, і саме ця автономія створює модель соціальної поваги. Отже, персонажі Янссон — це не казкові «милі істоти», а філософські фігури, які дають можливість осмислювати страх, свободу та самотність у післявоєнному світі. Загалом через усі твори Янссон проходить ідея недоторканності внутрішнього світу. Її персонажі не підлягають перевихованню: навіть Морру не намагаються змінити, а просто приймають як даність. Це стоїчний маніфест проти тоталітарних ідеологій, які прагнули уніфікувати особистість.
Успіх книг про мумі-тролів призвів до появи численних анімаційних серіалів. Проте анімаційні адаптації не завжди відповідали задуму Янссон. Перший японський серіал Moomin (1969) викликав у неї роздратування: авторці не подобалося, що Мумі-троль б’ється, а в долині з’являються гроші та автомобілі. Вона вимагала повернути тишу та філософську споглядальність, адже в її розумінні «японізм» був пов’язаний із пошуком дзен, а не комерційної культури.
Так само категорично вона відхиляла пропозиції Волта Діснея викупити права на персонажів. Янссон боялася, що «цукрова» анімація знищить екзистенційну глибину її героїв. Для неї мумі-тролі були не «красенями», а диваками та аутсайдерами, які балансують на межі меланхолії.
Сучасні інтерпретації історії про мумі-тролів намагаються зберегти цю глибину. Відеогра «Нюхмумрик: Мелодія Мумі-долу» стала першою вдалою спробою перенести графічний мінімалізм Янссон у цифровий простір. Розробники студії Hyper Games консультувалися з компанією Moomin Characters, щоб створити світ, що виглядає як «ожила ілюстрація» тушшю й аквареллю, а не типовий яскравий мультфільм.
Торкнувшись світу мумі-тролів, ми переймаємо їхній погляд на життя: осінь неминуче настане, тому що без неї не буде весни. Це проста, але глибока істина, яку Туве Янссон перетворила на культурний маніфест. У її всесвіті немає потреби в моралізаторстві чи «солодких» уроках — є прийняття хаосу, повага до внутрішньої свободи та цінність дрібниць. Саме тому Мумі-долина залишається актуальною й донині: вона нагадує нам, що навіть у часи скрути можна знайти затишок у каві, чистій сорочці чи прогулянці до лісу.