© Кадр із кінострічки «Кокухо»
Петро Катеринич
Рьо Йошідзава орудує віялом, немов це заряджена зброя: легкий кивок, подих шовку, і ось із фігури тридцятирічного чоловіка постає витончена леді, виплекана вісімнадцятьма місяцями щоденних занять під керівництвом живого класика кабукі — Накамури Ґандзіро IV. Це ключова сцена «Кокухо» (国宝, «Національне надбання») — кінокартини про традиційну японську драму, що стала найкасовішим японським фільмом, заробивши 128 мільйонів доларів. Кожен десятий житель країни вирішив подивитися, як нащадок якудзи освоює жіночу роль на сцені.
В епоху, коли японські кінотеатри в основному демонструють аніме та серії фільмів, неординарна стрічка про оннаґату — актора, що втілює жіночі образи в кабукі, — перевершила 22-річний рекорд «Ритму і поліції 2» та залишила далеко позаду «Месників: Фінал», які на японському ринку отримали вдвічі менше.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Наґасакі, 1964 рік: чотирнадцятирічний Кікуо Тачібана є свідком загибелі батька — ватажка якудзи — у засніженому саду. Відомий лицедій кабукі Хандзіро, якого грає Кен Ватанабе з величною витримкою, що стала його візитною карткою ще з «Останнього самурая», бере під своє крило сина мафіозі, оскільки побачив у ньому те, чого не мав навіть його рідний син Сюнсуке: талант, настільки яскравий, що межує з одержимістю.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Далі — пів століття ворожнечі та дружби, зради й самопожертви, в яких Кікуо та Сюнсуке дорослішають разом, виступають на сцені разом і змагаються за звання «кокухо» — «національного скарбу» — найпочеснішого титулу для митця в Японії, який одночасно носять не більше сотні осіб у всій країні. Фільм створено за мотивами однойменного бестселера Сюїчі Йошіди — роману на 800 сторінок. Первинний монтаж тривав чотири з половиною години, і режисер Лі Сан-іль описав процес скорочення до трьох годин як «операцію без знеболювання».
Дзайнічі знімає найбільш «японський» фільм
Лі Сан-іль з’явився на світ 1974 року в Ніїґаті. Він — дзайнічі-кореєць третього покоління — нащадок корейців, які опинилися в Японії внаслідок колонізації Корейського півострова у 1910–1945 роках, і є частиною спільноти, що нараховує приблизно 450 тисяч людей, яка десятиліттями існує в непростій ситуації між двома культурами. Його батько викладав у корейській школі Чхонрьон, пов’язаній з КНДР, сам Лі відвідував корейську школу до старших класів, і, на відміну від багатьох дзайнічі, які використовують японські імена, щоб уникнути повсякденної дискримінації, ніколи не змінював прізвище, не брав псевдонім та не приховував свого походження.
Усі його кінороботи — «Негідник», «Лють», «Непрощений» — обертаються довкола однієї і тієї ж ідеї: чужинець у ворожому світі, людина, яка прагне знайти своє місце у світі, що її відкидає. І ось «Кокухо» — проєкт, який Лі виношував п’ятнадцять років: про маргінала, сина якудзи, який потрапляє в найбільш закритий, кастовий, спадковий світ японського мистецтва — театр кабукі — і досягає його найвищого рівня. Дзайнічі-кореєць створив найбільш «японський» фільм за всю історію японського кінематографа.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Оннаґата: коли чоловік стає жінкою
Для західного глядача слово «кабукі» часто звучить зневажливо — в англійській мові вираз kabuki theater застосовують для позначення ефектних, але пустих політичних дій, і фільм Лі Сан-іля демонструє, наскільки хибним є це уявлення. Кабукі — театральне мистецтво з чотирьохсотрічною історією, де всі ролі виконують чоловіки, а оннаґата (女形) — актори, що спеціалізуються на жіночих ролях, — вважаються взірцем найвищої майстерності: вони намагаються не наслідувати жінку, а створити ідеалізовану жіночність, яка перевершує реальну.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кабукі зародився на початку XVII століття як театр міського населення — на противагу аристократичному театру но — і з самого початку був сповнений суперечностей: перші постановки ставила жінка, танцівниця Ідзумо-но Окуні, але вже 1629 року шьоґунат Токуґава заборонив жінкам виступати на сцені, вважаючи їхню присутність надміру збудливою, і відтоді всі ролі — як чоловічі, так і жіночі — виконують винятково чоловіки. Із заборони з’явилася ціла ідеологія: оннаґата не копіює жінку, а творить жіночність як абстракцію, звільнену від біологічного та піднесену до рангу чистого мистецтва. Багато хто з відомих оннаґата запевняв, що реальна жінка ніколи не зможе зіграти жіночність так переконливо, як чоловік, оскільки не може поглянути на неї збоку.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Сцена кабукі — це особливий світ зі своєю власною фізикою: «ханамічі» (花道, «квітковий шлях») — довгий подіум, що проходить через залу і стирає межу між глядачем та актором; «міе» — застигання в ефектній позі з нірамі — схрещуванням очей, коли одна зіниця рухається до перенісся, що стало однією з найвідоміших візуальних емблем Японії; «куроко» — асистенти в чорному вбранні, яких глядач зазвичай «не помічає», хоча вони стоять на сцені поряд із актором. Увесь цей інструментарій передається через систему «іемото» — родинну ієрархію, де сценічне ім’я, репертуар і навіть жести є власністю сім’ї, а не індивідуального дару, і саме тому поява чужака в цьому світі — не просто сюжетний хід «Кокухо», а справжнє порушення культурного закону.
Рьо Йошідзава та Рюсей Йокогама тренувалися півтора року під наставництвом Накамури Ґандзіро IV, вивчаючи не лише хореографію, а й «ката» — класичні форми руху, що передаються від покоління до покоління, — і результат був настільки переконливим, що фільм було номіновано на «Оскар» за найкращий грим і зачіски — це перша така номінація для японського фільму з японською командою. На 98-й церемонії Академії в березні 2026 року «Кокухо» програв «Франкенштейну», а до категорії «Найкращий міжнародний фільм» не потрапив, хоча й був у шорт-листі, — і це окрема тема про те, як Голлівуд сприймає азійське кіно, що не вписується у звичні жанрові умовності.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Однак головний «Оскар» цього фільму — не нагорода, а культурний вплив: за інформацією японських ЗМІ, продаж квитків на справжні вистави кабукі зріс на 20%, великі театри відзначили збільшення молодих глядачів і тих, хто прийшов на кабукі вперше.
«Бонтан Аме» для сечового міхура
Тривалість «Кокухо» — 2 години 55 хвилин без перерви, і для японських глядачів це створило цілком реальну проблему, яка вилилася в соціальних мережах у вірусний лайфхак: щоб не хотілося в туалет під час довгого фільму або концерту, треба з’їсти трохи «Бонтан Аме» — м’яких жувальних цитрусових цукерок зі смаком помело від компанії із Каґошіми, яка виготовляє їх із 1924 року. Ідея — нехай і не підтверджена наукою — в тому, що цукор стимулює вироблення антидіуретичного гормону, а жувальна текстура відволікає від бажання.
«Бонтан Аме» — сторічна цукерка з їстівною обгорткою з рисового крохмалю, що зазвичай продається як даґаші, тобто недорогі дитячі солодощі за кілька десятків ієн, — несподівано стала рідкісним товаром. Seika Foods не справлялася з постачанням, у крамницях з’явилися рекламні плакати «Йдете на концерт? Йдете в кіно? Візьміть «Бонтан Аме»!», а тренд поширився на Південну Корею. Японська цукерка з Каґошіми стала інтернет-мемом по обидва боки Корейської протоки — завдяки фільму корейського режисера про японський театр, і в цій гармонії є щось чудове.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кадр із кінострічки «Кокухо»
В останній сцені кінострічки журналіст питає в літнього Кікуо, чого він ще шукає, і той відповідає одним словом: «Пейзаж» — той самий пейзаж, який він побачив ще юнаком під час виступу знаменитого оннаґати Манґіку, де біль і краса стали нероздільними, де тіло перестало бути в’язницею і перетворилося на інструмент, де традиція виявилася не кайданами, а крилами.
Кадр із кінострічки «Кокухо»
Кікуо не народився в акторській сім’ї кабукі, Лі Сан-іль не народився японцем. Але обидва довели, що традиція — це не кров, а вибір, помножений на завзятість. На Токійському міжнародному кінофестивалі 2025 року Лі отримав нагороду імені Акіри Куросави за видатний внесок у світове кіно, і він прийняв її під своїм корейським ім’ям.