На чому знається сучасна німецька література, так це на травмах другої й третьої генерацій. Як поводяться нащадки тих, хто пережив геноциди? Як дають собі раду нащадки тих, хто їх чинив? Від початку 1950-х, коли виник феномен «літератури про батьків», німецькі автори у найрізноманітніший спосіб осмислюють, що робити з екстремальним досвідом та досвідом екзистенційної загрози, який людина не пережила безпосередньо, але успадкувала і зробила автоматичною реакцією свого тіла. Це надзвичайно приваблива і складна для художньої прози тема. Тепер, уявіть собі, якби автор із такої літературної традиції взявся б рефлексувати наслідки геноцидів українців. Уявіть, якою б то була проза. Якщо коротко — це був би роман Елізабет Папе «Половина порції».
Хто?
Німецька письменниця Елізабет Папе має українське походження. Вона народилася 1995 року в родині українських емігрантів із Буковини. До появи дебютного роману «Половина порції» Папе була відома передусім як драматургиня. Вона вивчала театр і драматургію у Вільному університеті Берліна та в Берлінському університеті мистецтв (театрознавицею і драматургинею є й героїня «Половини порції»). Театральна кар’єра Папе досить стабільна: вона є лауреаткою драматургічних премій Клейста та Леонгарда Франка, її п’єси з успіхом ставлять у багатьох театрах (особливо прихильний до них Mainfranken Theater Würzburg).
«Половина порції» вийшла восени 2025 року і стала хітом року. Це один із найпримітніших дебютів і роман, який все ще уважно читають у 2026-му. (У Німеччині, як і в Україні, як і в більшості літературних процесів, книжка живе пів року, тож це добрий показник, а дебютанти-романісти там зазвичай сильні, отже, Папе мала гідних конкурентів). Книжка має винятково схвальні відгуки та високі читацькі рейтинги.
Німецька критика відзначає «Половину порції» послідовно й системно: 1) як автофікшн і самоаналіз; 2) як роман про дорослішання в бідності та соціальну несправедливість; 3) як книжку про розлади харчової поведінки. Чомусь майже немає відгуків про цю прозу як про мігрантський роман, яким він за суттю та формою є. І зовсім немає прочитання «Половини порції» як травми третьої генерації (мене це щиро здивувало, але, здається, німецький читач не переніс свою обізнаність у романах травми на цей текст, бо геноцид тут відкрито не названий). Ідеальний початок типової німецької рецензії на роман Папе має такий вигляд: «Розлади харчової поведінки та нав’язлива ощадливість призводять головну героїню роману Елізабет Папе до повного відчаю. Читач відчуває її біль».
Сама авторка так само робить акцент насамперед на автофікшні. Процитую її інтерв’ю: «Звісно, роман особистий. Я не хочу уникати цього питання. Було б дивно писати про бідність і розлади харчової поведінки, не відчуваючи при цьому впливу бідності й хвороби на собі. Але для мене важливіше, що головна героїня, оповідачка від першої особи, не є насправді Елізабет Папе. Цю оповідачку, можливо, можна порівняти з моїм персонажем в Instagram. Там я — не зовсім я, лише якась моя версія. І ця версія трохи перебільшена, карикатурна, більш іронічна і, ймовірно, більш інтенсивна».
Що?
Найближчий «сусід» «Половини порції» Елізабет Папе — «Сталінські корови» Софі Оксанен, і трохи далі — «Мармурова шкіра» Славенки Дракуліч. Базовий набір: юна жінка з РХП, невротичні стосунки з травмованою матір’ю та почуття провини, спрямоване на себе, яке виникло нізвідки. Батьки, які виживали в диктаторських режимах, тепер чинять насильство над своїми дітьми, не усвідомлюючи цього, бо не вміють інакше. Діти реагують на тиск усім тілом, стають добровільною поверхнею для перформансів насильства. Оксанен і Дракуліч міркували в такому контексті про червоні режими, повоєнні генерації та дітей, які живуть уже в незалежних країнах, але в репрезентаціях і практиках постдиктатур. Елізабет Папе не має такого очевидного політичного концепту: війна, тиранія, диктатури тут не озвучені й не виявлені. Але вона так само пише свідомість, уражену насильством, так само фіксує світ після диктатур. Втім, цей світ не здатен себе осягнути таким, ураженим і зламаним. Буквально: вона пише травму, пише непроговорений досвід.
У романі Папе є два епіграфи. Перший — «Ніхто не звільнить тебе з твого ж тіла», Бейонсе, це дуже відома й дуже феміністична композиція «Pretty Hurts» про нав’язані стандарти краси, де першим агентом б’юті-індустрії в житті будь-якої дівчини є мати. Другий — «Вона почувалася вразливою перед повсюдною і неусвідомленою перевагою, яка її жахала, але яку вона сприймала як даність», це репліка з «Дівчачої історії» Анні Ерно, автобіографічного спогаду про юність і сексуальний дебют, і про неприйняття свого сексуалізованого тіла, втечу в практики сабмісіва. Цікаві мотиви Ерно: мовляв, я мушу нарешті перестати писати про ту дівчину, її давно немає, але вона досі керує моїми вчинками. На історію, яку розповідатиме Папе, союз цих двох епіграфів працює майже ідеально.
Про що?
«Я голодна, я завжди голодна, і перевіряю, що залишив у коморі Оллі, головний орендар. Я знаходжу пакет супу Maggi з алфавітом. На пакеті написано: кількість продукту еквівалентна чотирьом мискам, тому я просто з’їм зараз ці чотири миски супу з алфавітом. Мені не завадить з’їсти щось тепле та м’яке, що нагадує мені дитинство — та ні, не обов’язково моє власне дитинство, у нас вдома якраз ніколи не було макаронів, але чиєсь дитинство, я знаю від багатьох людей, що суп з алфавітом викликає приємні дитячі спогади, мав би». Різке обмеження себе в їжі закінчується неконтрольованим об’їданням і блювотою. Так проходять її дні: вона рахує калорії й гроші, вона голодує й доводить тіло пробіжками до спортивних травм, вона ходить на зустрічі з друзями й чоловіками з дейт-додатків, бо її там пригостять чимось смачним, вона знову рахує гроші та калорії, вона зривається, обжирається і блює. І по колу. Вона вже лікувалася від булімії, є натяки, але визнати рецидив не готова.
Калінка (так її називають оточення, це однозначно прізвисько, причому знущальне, але іншої номінації не почуєш, лише так) — сценаристка на телебаченні, пише діалоги в сценаріях. Вона любить цю роботу, вміє виконувати чужі накази і підкорятися, але зараз із замовленнями не поспішають. Живе Калінка на заощадження. Нині вона погоджується долучитися до драматургічного колективного проєкту «Зі мною чи з тобою» («Mit mir oder mit dir»), вона навіть тему проєкту не розуміє, щось нібито про іншування, але посилено намагається ту злощасну п’єсу писати. Працює додатково за погодинну оплату прибиральницею в кінотеатрі, де люто обжирається дармовими солодощами. Згодом звільняється з кінотеатру і подає заявку на соціальну допомогу, там виявляється, що вона досі зарахована до домогосподарства, яке отримує за неї соціальну допомогу. Її матері все ще платять гроші за неї, дорослу (і так, ми знаємо, що мати жива і здорова, але в просторі роману вона не з’явиться, жінки очевидно не спілкуються).
Приблизно в п’ятому розділі дізнаємося, що Калінка — донька емігрантки. Самотня мати вивезла малу за кордон, «щоби дитина мала щасливе життя в Німеччині». Ще розділів через десять нам розповідають: емігрувала родина з України. Мати користується якісним, теплим ковдрою, яку привезла з України. Так походження родини входить у роман. Вони з Чернівців.
Нині Калінці тридцять. У дівчини є близькі подруги: Марина, з якою вони познайомилися, коли обидві лежали в лікарні (Зоря, їхня третя подруга, наклала на себе руки), і Ліна — справжнісінька подруга-підтримка, її мантра: «Ти не можеш контролювати все». Є друг-гей Ричард, який підтримує жінку, зокрема й фінансово. Є чоловіки, що змінюють один одного: був Саймон — художник-аматор, лікар-інтерн з Тіндера, якого Калінка заблокувала після сексу; тепер є філософ-бакалавр і мандрівник, з яким у неї забагато спільного, хлопець страждає на анорексію і зараз у ремісії (на відміну від Калінки). Калінка голодує, мусить заощаджувати гроші, має нав’язливу думку про зайву вагу і голодну смерть одночасно (Калінка не збідніла, вона патологічно скупа, бо виросла в родині, де постійно говорили про нестачу грошей і продуктів). Останнім часом вона почала красти — у крамницях, у друзів, на роботі. Вона почувається виживальницею і почала судомно збирати матеріал про препперів.
Причини деструктивної поведінки Калінки — в її матері, так принаймні повідомляє сама оповідачка. У романі чергуються розділи «Зараз» і «Тоді». У розділах «Тоді» розповідають черговий принизливий епізод, у якому мати контролює життя доньки. У «Зараз» показують наслідок аб’юзу в дитинстві для дорослої жінки. «Тоді» звернені напряму до матері, це звинувачувальний акт.
Перше, що дізнаємося про матір: вона сіла на дієту, коли дізналася, що вагітна, почала свідомо й цілеспрямовано худнути. Матір — агресивна і демонстративно-агресивна фетфобка. Скажімо, Калінці заборонено дружити з сусідськими дітьми, оскільки їхня мати — «жируха», про що за кожної нагоди згадує мама Калінки, яка не обмежується образами, а ще псує майно сусідки, чий вигляд їй ненависний. Мама має звичку витріщатися на вулиці на людей із неконвенційною зовнішністю, закочувати очі й гучно видихати: «Який жах, о Господи!», вона робить це російською і думає, що ніхто нічого, крім Калінки, не розуміє. Мати вважає російську «їхньою таємною секретною мовою». Щотижня мати змушує доньку роздягатися догола і ставати на ваги, потім довго розповідає, що та товста, і дає за процедуру два євро кишенькових. Від дівчини ховають їжу, всі харчі в домі описані й пронумеровані. Коли малу в школі починають цькувати, мати рекомендує їй швидше худнути, і ніхто не буде її, худу, чіпляти.
Процитую одну сцену з восьми подібних, щоб нічого більше не пояснювати в цих стосунках.
«Хольгер [бойфренд матері — Г.У.] воліє моєї прихильності й дає мені великий пакет дрібних рекламних товарів, по суті, просто цукерок, жувальних ведмедиків та жувальних цукерок, загорнутих у маленькі пластикові контейнери. Це вперше, коли я маю таку велику купу солодощів лише для себе. Це робить мене неймовірно щасливою, і на мить я можу терпіти Хольгера, можливо, навіть вважати його приємним. Я присідаю в кутку кімнати, де мене не одразу видно, коли хтось відчиняє двері, і дуже повільно смокчу кожного жувального ведмедика та кожну жувальну цукерку. Я хочу, щоб це ніколи не закінчувалося, але зрештою частування закінчується, і ти шокована, що я з’їла великий пакет цукерок так швидко. Ти негайно записуєшся на прийом до нашого стоматолога, що добре в принципі, бо, чесно кажучи, у мене розболівся зуб, про що я не наважуся тобі сказати. Стоматолог дивиться на мої зуби і каже, що в мене карієс. Ти дивишся на мене і кажеш, що я цього заслуговую, принижуєш мене перед стоматологом і ще раз питаєш, як я могла так швидко з’їсти всі ті солодощі. Я не відповідаю. Ти злишся і кажеш, що я повинна бути щасливою, що то лише мої молочні зуби зіпсовані і є другий шанс».
Калінка розуміє, що мати завдала їй шкоди. Вона не розуміє, чому і навіщо, і не готова припустити, що шкода була заподіяна її матері. Свою травму вона рефлексує, травму матері — ні.
А це, звісно, в «Половині порції» найцікавіший елемент сюжету: «Починаю замислюватися, чи щось не так. Щось зовсім банальне, що залишилося поза увагою. Щось у моєму тілі, якийсь гормон, якийсь вітамін, якийсь дефіцит. Має бути причина, чому я вважаю повсякденне життя таким важким, таким виснажливим».
Отже, мати емігрувала з Чернівців. Там залишилися жити її батьки, бабуся та батько, який помер, коли Калінка була малою, і на похорон до якого мати не змогла потрапити, бо не було з ким залишити Калінку. Мати і донька, і бабуся — російськомовні. Калінка не знає і не розуміє українську (вони в Чернівцях ідуть з мамою в кіно на Гаррі Поттера, і Калінка лише здогадується, про що говорять на екрані; і це дуже дивно, бо народилася ця дівчинка десь у середині — ближче до кінця 1990-х), вона втрачає і російську, якою говорить дуже погано. Натомість вивчає в ліцеї греку та латину, ці мови їй «живіші». Мати тим часом саме російською робить Калінці зауваження про зайвий шматок піци та жир на животі. Мати сама — дуже худорлява, мабуть, хворобливо худорлява, бо чернівецька бабуся весь час нарікає, що донька не їсть, і намагається загодувати її дерунами та налисниками (є згадка, що мати носить 34 європейський розмір, це відповідник XS, розмір її бюстгальтера 75А). Бабусині страви мати Калінки не їсть. У бабусі в Чернівцях завжди є запаси жирної та шкідливої їжі, в її домі весь час щось париться-смажиться і весь час згадують голод, який не може повернутися. Попри прогулянки в Парку Жовтневому в Чернівцях, Калінка дуже швидко розуміє, що мати жила там у тотальній бідності, а тепер у Німеччині живе так само — за межею бідності, принаймні у своїй голові.
Припущу, родина Калінки переїхала на Буковину після анексії у 1940-х, десь із центральних чи східних областей України.
Вони не ідентифікуються як росіяни, це важливо. Вони не належать до вищої номенклатури, родина живе дуже скромно у маленькій квартирі, у матері Калінки немає свого ліжка і є лише одна іграшка. Бабуся, припускаю, мала досвід виживання в Голодоморі. Це не проговорюється в родині, ця тема просто табуйована. Бабуся пече жирні картопляні оладки і вигодовує ними доньку та онуку, і це все. Спроба змоделювати її біографію — це вже спекуляція, звісно, але без цієї моделі «Половина порції» втрачає магістральний сюжет. Калінка успадковує свій страх померти від голоду від тієї, хто мусив виживати в голод (можливо, бувши прямим агентом геноцидних практик).
До речі, Калінка повністю усвідомлює, що вона не росіянка, але звідки у її матері й бабусі страх померти від голоду, на думку їй не спадає: «Єнс [менеджер у кінотеатрі — Г.У.] гукає: “Гей, Калінко, я чув, ти сьогодні мала секс”. Відколи він дізнався про моє українське коріння, він завжди називає мене Калінкою. Він сміється і знову розповідає мені про свою колишню російську дівчину з розладом харчової поведінки, колишню балерину. Вона вміла взяти його пеніс глибоко в рот, майже до упору, бо регулярно засовувала палець у горло, тож не мала блювотного рефлексу. Як завжди, я не знаю, що сказати у відповідь, тому мовчу і ковтаю свій гнів». Обжирається доросла Калінка білковим печивом з вкрай іронічною для її ситуації назвою, настільки іронічною, що й сама осягнути глибину двозначності не може — вона об’їдається «російським хлібом» і блює ним.
Навіщо?
Постпам’ять — це та категорія, з якою саме нам слід входити в «Половину порції».
«Половина порції» з назви (Halbe Portion) — буквально: половина порції їжі, що її потребує для нормального функціонування доросла людина. Крім того: опція в меню, яку зазвичай призначають дітям. Цією ж формулою позначають аварійний пайок, Halbe E-Portion. У переносному значенні так можуть називати худорляву людину, це риторика бодишеймінгу. Всі ці значення в романі Елізабет Папе треба враховувати, вони зіграють свою роль у свій час: брак їжі, насильство погляду, що оцінює тіло, дитинство, порятунок.
У романі є нібито хепі-енд. Калінка (яка своє ім’я так і не назве, ховається за тим, як її визначає ідіот-колега: «Ще одна росіянка», чим підважує саму ідею хепі-енду) переїжджає до хлопця, який теж має досвід РХП, хоча вона з ним ще не готова говорити про свої стосунки з їжею і підозрює, що він так само бреше про ремісію.
Калінка кидає письменництво і влаштовується викладачкою в молодшу школу, її друзі підтримують це рішення. Вона викидає в сміття запаси їжі, не забувши записати, чого і скільки там було, і скільки воно все коштувало. Звертається до терапії, але все ще бреше лікарю…
Папе, іронічна протягом роману, стає у фіналі таки злобно-саркастичною. Хепі-енд із зірочкою складається, і він тут править за порятунок. Жодної сцени дорослої Калінки з матір’ю не буде, ми їх востаннє побачимо, коли Калінка є підлітком і худнe так, що вже на чотири кілограми легша за матір. Тоді Калінка влаштовує нарешті дебош і бунт.
Істеричні реакції Калінки (а вони буквально істеричні: вона проживає тілом щось, що не може усвідомити) — спосіб втілити (!) чужі спогади, суто через уяву і проєктування. Нащадки поколінь, які пережили геноциди, діти жертв, виконавців і свідків катастроф запам’ятовують подію, що травмувала, через поведінкові патерни батьків, через образи, зафіксовані в колективній пам’яті. У цьому сенсі «Половина порції» Елізабет Папе, безумовно цікава й сама по собі, стає значно глибшим текстом для українського читача, ніж для оригінального німецького. Там, де оригінальний читач відчитує бунт проти соціальної несправедливості в капіталістичному виробництві, там, де бачить кризу споживання, ми можемо побачити саме роботу постпам’яті.
У цій рубриці — «Вони пишуть про нас» — я завжди нагадую: книжки, які тут оглядаю, не пишуться для нас з вами, ми не їхня цільова аудиторія, ми незаконно підслуховуємо чужі розмови про себе. Але у випадку «Половини порції» Елізабет Папе сталася дивна річ: ця книжка написана саме для українського читача, саме він володіє повною оптикою для трактування роману, хоча авторка цього і не планувала, напевно. Ну і книжка чудова.