Ганна Улюра
Минулого року Премію Північної Ради, одну з найпрестижніших літературних відзнак Північної Європи, здобула авторка з Фарерських островів, поетка Вонбйорт Ванг. Це третій випадок, коли премія відзначає літературу Фарерів. Попередня відзнака була теж поетичною, її у 1980-х отримав Рой Патурссон, а в 1960-х лавреатом став прозаїк Вільям Гейнесен. І зараз північна читацька спільнота очікує природного підвищення уваги й посилення видимості для літератури Фарерських островів. І, до речі, небезпідставно очікують, бо є не такий вже й давній прецедент. От знаєте, кого в списках лауреатів Премії Північної ради було ще менше, ніж фарерців? Гренландців. Лише одна авторка, один раз від 1962 року була вшанована цією нагородою — 2021 року. Нівіак Корнеліуссен за її неймовірно красиву соціальну прозу. Тоді настав час, коли про гренландську літературу заговорили й захотіли її прочитати, а в Західній Європі з’явилися переклади спочатку актуальної прози, потім поезії, а потім адаптували і класичну прозу та формували колективні збірники. Ну бо прокинувся інтерес до теми. Цілком можливо, що таке треба очікувати і щодо літератури Фарерів зараз. Але мушу вам сказати, що нас оминув навіть загальний інтерес до літератури Гренландії, поки що. Наздоженімо, тим більше, що острів зараз у зоні уваги великої політики, яка впливає і на літературну.
Ця стаття є частиною спецпроєкту «Данський акцент», який «Читомо» здійснює за підтримки Посольства Королівства Данія в Україні. Серія матеріалів розповідає про сучасну данську літературу, книжкову індустрію та культуру читання. У фокусі проєкту — автори та авторки, які формують сьогоднішній літературний ландшафт Данії, а також контексти, які допоможуть краще зрозуміти традиції та сучасність данської культури.
Про Гренландію ми дізнаємося насамперед із книжок данців
Нам в Україні не треба пояснювати, що так воно зазвичай і буває, коли йдеться про літературу підпорядкованих-колонізованих, за яких, напевно, краще і розумніше говорять їхні колонізатори та всілякі сусідні імперії, бо нікому не спадає на думку почекати, поки народ сам про себе розкаже. Назвіть мені добрий роман про Гренландію? Попрошу я вас зараз і буду на всі сто переконана, що компетентний читач відповість: «Смілла та її відчуття снігу» і, либонь, по всьому. І матиме рацію щодо доброго роману. Книжка Петера Хьоґа чудова, тільки вона належить данській літературі, звісно, не гренландській. Та я зовсім не певна, що калаалліти (корінний народ Гренландії) її вважають такою ж прекрасною, як і ми.
Петер Хьоґ, «Смілла та її відчуття снігу»
- переклад Володимира Верховеня
Хьоґ полюбляв в інтерв’ю розповідати, що задум роману, який приніс йому славу, прийшов уві сні: він побачив снігову гору, на якій була величезна стоянка білих ведмедів, потім відчув, як занурюється в крижану воду, і відразу збагнув: це Гренландія і це його новий роман. Ведмеді, сніг і лютий мороз. Уві сні. Все, що ви хотіли знати про Гренландію.
Смілла Яспернсен живе в Копенгагені, вона донька матері-інук, мисливиці, і тата-данця, лікаря. Смілла — науковиця: досліджує сніг. В її будинку стався нещасний випадок, хлопчик упав з даху. Смілла за слідами на снігу робить висновок, що малого переслідували, і його смерть була убивством. Поліція звернення Смілли відкидає, вона сама береться за розслідування, допомагає їй даннець Пітер, він теж живе в цьому будинку, технік. Сліди на снігу на даху Сміллиного дому приводять її назад до Гренландії, її материзни, де вона вже давно не була.
Детектив лише за формою, насправді перед нами роман ідентичності: Смілла шукає своє коріння. Дійсно хороша книжка, от тільки в ній білий чоловік переконливо розповідає, як бути небілою жінкою.
І якщо ми вже зайшли на слизьку територію колоніальної репрезентації та культурної експропріації, то назву «базову» данську книжку, яка сформувала для всього письменного світу образ Гренландії та її мешканців. Взірцевий колонізаторський нонфікшн.
Петер Фройхен, «Мандрівний вікінг»
- переклад англійською Йогана Гамбро
Відомий, навіть легендарний мандрівник-полярник брав участь у двох експедиціях до Гренландії на початку ХХ століття. По завершенню мандрів він виступав з лекціями про культуру і побут інуїтів, консультував кіношників та написав документальну трилогію про пригоди в Арктиці. «Вікінг» — заключний її том. Особлива тема в цих книжках — протест проти спроби навернути корінне населення до християнства, бо релігія інуїтів є самоцінною (тут чується відзвук особистої історії: перша дружина Фройхена була інуїткою, померла від іспанського грипу, і її відмовилися ховати, позаяк не була охрещеною). Не месіанство, а повага до Іншого — от чого вимагає освоєння нових земель. Фройхен у цьому повідомленні був не аж такий послідовний, але він таки білий чоловік на початку XX століття, своїх привілеїв усвідомлювати не навчений. «Мандрівний вікінг» зображує корінні народи як ідеалізованих, добродушних, природних людей, яких «цивілізація» лише зіпсує, бо вони самі не здатні себе захистити. Втім, Фройхен писав ще й пригодницькі романи, де саме інуїти були позитивними героями, саме завдяки своїй природності, і лише вони, ніяких білих протагоністів.
Отже. Гренландський роман (жанровий різновид типу «регіонального великого роману», штибу київського, стамбульського, галицького тощо) впізнають за системою очікувань: це буде повільна історія від першої особи (чи з одним героєм у фокусі), антураж нескінченних крижаних просторів, холод, який не витримує людське тіло. Буде історія виживання — фізичного насамперед, а вже потім культурного «збереження себе». У таких творах є одна чільна міфологема, яка розкривається пучком асоціацій. В одеському романі то — скажімо, море. В гренландському романі то — крижана гора й океан, які протиставлені одне одному. О так, в одному творі недосяжна глибина і недосяжна вершина є основою того самого літературного міфу. Десь у таких межах «уявний Інший» формує свої очікування від літератури про Гренландію. Очевидно, сформовані ці кордони насамперед данською прозою, але й не без активної участі гренландських авторів. І ці очікування Іншого, природно, доводять до сказу актуальних літераторів Гренландії, втомлених необхідністю ці очікування задовольняти (про яких, актуальних літераторів, — терпіння! — ми точно поговоримо, вже наближаюся до теми).
Сучасна данська література осмислює своє «природне право» говорити за Іншого у досить тонший спосіб. Стосується це й Гренландії. Згадаю одну хітову книжку останніх років для прикладу, в якій гренландці вже не є «благородними дикунами» без ознак ідентичності.
Кім Лейне, «Пророки Вічного фіорду»
- переклад англійською Мартіна Айткена
Лейне — норвежець, який живе в Данії й пише про колонізацію Гренландії, де так само прожив довгий час, понад п’ятнадцять років. Його романи перекладені й дуже популярні в англомовному світі. 1780-ті роки. Мортен Фальк — пройдисвіт, еротоман і невисвячений священик, рушає до майже покинутої колонії Суккертоппен у Гренландії з місіонерською місією. Фальк марить ідеєю «природної людини». Тим часом колонія живе посеред лютої зими, під формальним керівництвом колоніальної торговельної компанії і під реальною владою Пророків, які об’єднують корінний народ проти данської церкви. І дії Фалька, справжнісінького агента хаосу, їм у цьому сильно допомагають. Пророки (це подружжя, до речі) створюють свою утопію, їхня релігія — суміш протестантизму з шаманізмом. Фальк визнає її за чеснішу версію християнства, ніж ту, яку він сам знає. Для данської колоніальної системи визнання Фалька — очевидно, не аргумент дати спокій бунтівникам з Вічного фіорду.
Чутлива до тем уявного Іншого проза. Цікавезна книжка. Проблема в тому, що роман Лейне, обласканий численними преміями за переклади, відомий європейському, скажімо, читачеві на порядок більше, ніж будь-яка проза про Гренландію, написана гренландським автором.
То ж як щодо суто гренландської літератури?
Чесна відповідь: якщо ви читаєте лише українською, то ніяк. Книжок звідти у нас наразі нема. Але якщо готові читати англійською і французькою, то зорієнтую, з чого почати читати автохтонів і бачити Гренландію очима тих, хто там жив і живе, на своїй суворій, Богом даній землі, якій дуже не пощастило з географією (і це ми теж знаємо з власного досвіду). Якщо ви читаєте данською, то й самі без мене все знаєте, а я вам заздрю.
Класична гренландська література — це корпус прози й поезії, сформований у XX столітті, і так, він розробляє концепцію гренландського роману і робить переважно ставку на екзотизацію і досвід виживання у лютих погодних умовах.
І в такому контексті твір кінця 1930-х, про який мова піде далі, обов’язково необхідно згадати. Він неабияк доклався до формування уявлення про гренландський роман. Його незлим та тихим згадують автохтони-літератори-нащадки, та майже всі вони. Він — джерело такого собі гренландського «поетичного кіно». Події в цьому короткому романі тривають до християнізації острова, а за провідну етичну концепцію і норму співжиття в громаді править кривава помста.
Ганс Люнге, «Воля незримого»
- переклад англійською Сьюзен Стенлі
Є двоє юнаків з мисливської громади, Саамік та Уллоріак, брати. Вони випадково, за грою у м’яча, дізнаються, що вітчим причетний до смерті їхнього біологічного батька. До речі, це не було таємницею, лише від братів приховували цю інформацію, а тепер інші хлопці, які розізлилися, бо програли, розпатякалися — суто зі злості. Брати мусять помститися і вбити людину, яку люблять і яка їх виростила, аби не зганьбити гідність чоловіка, якого вони ледь знали. А вони до того навіть не знали, що Кулутак — їхній вітчим, а не татусь.
Кулутак помре від рук братів і не чинитиме опору, але перед тим розкаже, яким лихим був їхній батько і яким він (вітчим) був щасливим, виховуючи тих, кого вважав синами. Мати накладе на себе руки. Відчуваючи глибоку провину, Уллоріак іде глибоко в гори, де знаходить зрештою спокій, переживаючи осяяння. Тепер він став ківіттоком, добровільним самітником, який поволі перетворюється на магічну істоту, майже міфічне створіння. Згодом він повертається до своїх людей і є серед них великим ангаккоком (шаманом).
Більша частина твору — це якраз видіння Уллоріака, далебі, неймовірної візуальної краси проза. І з легкої руки Люнге Гренландія як місце для духовного очищення та тривожного усамітнення (засніжений аналог Саду Гетсиманського) стає одним зі стабільних топосів північної прози. Він досі актуальний у новітній тамтешній літературі. Тут ще треба розуміти, що острів довгий час був ізольованим: з 1774-го до 1953-го в’їхати до Гренландії могли лише наукові експедиції та колоніальна адміністрація; ця ізоляція в художній прозі набула виміру сакрального усамітнення, якого потребує ритуал очищення.
У 1980-х роках «головним» гренландським романом був «Скоро прибуде корабель» Ганса Антона Люнге, він якраз апелював до цього топосу вимушеної ізоляції, яка, аби стало легше змиритися, набуває рис сакральної. У романі показують селище в дрібницях побуту і стосунків людей, змушених від народження до смерті жити поруч. Вони живуть у виснажливому чеканні — от-от має прибути перший за сезон корабель. Це чекання наростає, стає нестерпно тривожним, наче не корабель той прийде, а має статися трагедія приголомшливого масштабу. І одного літнього дня нарешті вибухає, буквально: є юнак, який втрачає глузд під тиском тривоги, і є зброя, і є суперник за серце дівчини, і нема сенсу чекати на якісь зміни в цьому житті. У селищі — масове убивство, причин якого ніхто не годен назвати. Час події в романі — кілька годин перед світанком у день, коли прибуде корабель. Наслідки ізоляції можуть бути і такими, непоетичними. Вибачте.
Літератури малих народів ніколи не залишаються поза політикою, саме пряме висловлювання в цьому випадку є політикою. І тут назву ім’я визначне для 1970-х, але впливове і нині. Поет Аккалук Лінґе. Акурат після того, як Гренландія перестала бути колонією, а данська фінансова і культурна експансія посилилася, актуалізувалася революційна поезія калааллітут, зокрема і вокальна поезія, дуже впливова (шалений успіх рок-гурту Sumé доводить, а на обкладинці їхнього першого альбому відтворили гравюру ХІХ ст., на якій гренландець убиває данця-купця, хлопці казали: то іронія). Відтоді, здається, поезія мислиться в гренландській літературі як форма висловлювання-протесту. Ліричних віршів обмаль (або їх не обирають для перекладу).
Антиімперські настрої в тамтешній літературі почалися саме в поезії. Лінґе нині відомий як насамперед лівий політик, засновник партії «Інуїт Атакатііт», але свого часу відзначився як автор збірника одичної поезії «На честь і славу». Найвідоміший вірш звідти – алегорія-іронія з непрозорою назвою «Корабель Данаїд». Лінґе переказує міф про данаїд, що повбивали чоловіків і за те носять глечиками воду, щоби наповнити резервуар без дна. Важить співзвуччя данаїд і Данії (вірші Лінґе англійською перекладає Маріанна Стенбек за активної участі поета, французькою Даніель Шартьє у книжці «Від глибин серця до вершин думки»). А завершується ця ядуча сатирична поема нібито подякою данців Макіавеллі за науку риторичної маніпуляції підпорядкованими: «Обіцянки, ніби грошики в могилі, дзенькнули, і душа гоп із чистилища на звук».
З цим «парадоксом» треба «змиритися», якщо починаєш знайомство з гренландською літературою: політичне висловлювання буде скоріше за все віршем, а поетичний текст буде злющим і лютим.
Сучасну гренландську літературу визначає вимога «наративного суверенітету». 2017 року на законодавчому рівні Комісія з примирення в Гренландії наголосила на необхідності розповідати історії з точки зору корінних народів. І ні, на практиці не йдеться про те, що молоді автори кинулися уявляти собі «золоту добу» дохристиянської і доколоніальної Гренландії. Це означало зосередитися на поточному моменті і піддати його різкій критиці.
Актуальна гренландська література активно працює з ревізією концепції «гренландського роману». Колоніальна проза, так само як і постколоніальна проза, для молодих авторів — глухий кут. Вони часто це говорять у своїх інтерв’ю і, власне, пишуть про це романи. Протилежність постколоніальності для них і їхніх героїв — спроможність ризикувати в потребах автономного вибору. Проза і поезія Гренландії часто-густо посилається на твори попередників, їй важливо показати, що створена вона в межах сформованої літературної традиції. Але при тому це завжди твори-виклики, а часто й твори-епатаж.
Нівіак Корнеліуссен — найвідоміша представниця актуальної гренландської літератури. Вона народилася в селищі Нанорталік і всі свої 30+ років живе в Гренландії. Стартувала як поетка і слемерка, дуже активно представляла свою літературу на різних фестивалях, грамотно промотувала Гренландію на літературній арені Півночі. В середині 2010-х дебютувала в прозі. «Homo sapiens» якраз був її першим романом. Романістка видає свої твори відразу двома мовами: спочатку пише гренландською (мовою калааллісут), потім сама перекладає данською і після цього випускає твір у світ. Її герої зазвичай говорять сумішшю калааллісуту, данської та англійської. І пише вона якраз злющу гренландську «прозу поета».
Нівіак Корнеліуссен, «Homo sapiens»
переклад французькою — Даніель Шартьє, англійською — Анна Галагер, і цей переклад звався «Остання ніч в Нууку»
П’ятеро героїв говорять по черзі, вони всі розповідають про ту саму вечірку, але з різних перспектив. Фіа нещодавно розсталася з хлопцем, вона раптом запала на Сару і переспала з Арнак, хоча до того її жінки не приваблювали; це історія камінг-ауту. Інук — молодший брат Фіа, переживає зраду від найкращої подруги Арнак, віддаляється від сестри і друзів, гей. Арнак — бісексуальна жінка в активному пошуку, донька батьків-алкоголіків, сама алкоголічка, жертва родинного насилля. Арнак закохана в Івік. Івік — транслюдина, партнерка Сари, їй 23, після камінг-ауту від неї відмовилася родина. Сара, найгарніша жінка у світі, перебуває в проблемних стосунках (вона лесбійка, в Івік починає усвідомлювати себе чоловіком), коли її цілує Фіа на вечірці в Інука.
Форма цього роману досить вишукана і складна, бо герої її — складні й самі ускладнюють собі життя. А в чомусь авторка така пряма і проста, що це саме тому і працює. Скажімо, імена, Сара і Фіа — запозичені чужі імена, буквально «володарка» і «дикунка». Автентичні імена: Інук — «людина», Арнак — «жінка», Івік — «листя трави»: у цих іменах примітно те, що навіть Арнак може бути, хоч і рідко, чоловічим ім’ям. Два інші можуть належати і жінкам, і чоловікам. Треба певних зусиль, щоби ідентифікувати героїв за статтю та етнічністю. Просто і дуже дієво.
Романи Корнеліуссен спираються на традиції її літератури, вона часто цитує поезії колег, можна помітити відсилки до класичних гренландських романів, навіть не маючи аж такої обізнаності в цій літературі. Актуальна тамтешня проза — не нігілістична, не подумайте. Один тому приклад.
Маліярак Вебек, «Подорож до Матері-Моря»
- переклад англійською Джима Мільне
Це дитяча книжка, історія за мотивами традиційних гренландських казок, але це той випадок блискучої дитячої літератури, коли й дорослому читачеві є чим поживитися. Матір Моря — одна з центральних постатей інуїтського фольклору. Вона має силу утримувати в глибинах демонів, які прикликають шторми. Але коли вона сама гнівається на людей, то затримує у себе на дні тварин, на яких можна полювати, і люди голодують. Тоді вони обирають шамана, який має піти до Матері Моря і розчесати їй волосся, аби так згасити її гнів. Над цією казкою в якийсь момент регочуть дівчата Корнеліуссен, мовляв, які богині, таке і життя — з плутаною чуприною і надто проханими перукарями.
Вебек в принципі була послідовно феміністичною авторкою, вона — перша з гренландських дівчат отримала вищу педагогічну освіту і була першою авторкою, яка написала роман гренландською. Це твір початку 1980-х. Він зветься «Історія Катріни» в данській авторській версії і «Зустріч в автобусі» в гренландському оригіналі (переклад французькою мовою цього твору оголошений наприкінці 2026 року). Я згадую про цю книжку, яку сама ще не можу прочитати, бо її часто згадують сучасні тамтешні авторки. Часто саркастично згадують, особливо ті, які змушують своїх героїнь мігрувати до Данії. В сюжеті Маліярак Вебек гренландка Катрін знайомиться з Еріком, сезонним робітником, виходить за нього заміж і переїжджає до Данії. Там Катрін стикається з системним расизмом і починає від нього втікати в пляшку. Стрімко спивається, її не зупиняє народження доньки, яку вона вважає за данку. Алкоголічка-матір часто присутня в актуальній данській літературі і, кажуть знавці, вона є омажем саме цій історії Вебек. Так, з одного боку — Матір Моря, з іншого — Матір Пляшки.
Маліярак Вебек розмірковувала про перетин расової й гендерної дискримінації. Ця тема заходить актуальним авторам, яким близька концепція інтерсекційності і які додають до переліку факторів дискримінації іще й сексуальність.
Один із романів Корнеліуссен в третій своїй частині просто таки цитує «Зустріч в автобусі».
Нівіак Корнеліуссен, «Долина квітів»
І ще один роман Нівіак Корнеліуссен, «Долина квітів». Саме цей твір і переміг у перегонах Премії Північної ради, переклад французькою Інес Йоргенсен, оригінальна назва «Blomsterdalen»).
Так само квір-проза про молодих людей у Гренландії.
Кладовище з видом на Серміціак — гору, поблизу Нууку, над якою сходить сонце. На кладовищі похована бабуся оповідачки. Після її смерті, коли дівча було ще підлітком, вона свариться з батьками, відвідує Малію, в яку закохана і з якою спить, але вони не обговорюють свої почуття і стосунки. Телефонує на гарячу лінію для самогубців і готується до навчання: їде на п’ять років до Данії.
У неї день народження 21 червня, це Національне свято Гренландії. Пощастило з днем народження, — заздрять усі. Ніхто ніколи не приходив на мою вечірку, всі святкували вечірку країни, — скаржиться вона. Вона таки конкурує за увагу довколишніх зі своєю країною, але не в найочевиднішому з аспектів. У Гренландії ХХІ ст. фіксують найвищий рівень самогубств у світі: 100 суїцидів на 100 тис. населення. Пік самогубств припадає на червень, якраз на національне свято і не день народження героїні «Долини»: коли після полярної ночі повертається світло. А «Долина квітів» — це назва кладовища, до речі.
Поки оповідачка намагається відбиватися від зверхньої агресії своїх однокласників, молодша кузина Маліїни вкорочує собі життя. Оповідачка повертається в Гренландію на похорон підлітка-самогубиці, не полишаючи ні на мить думки про природу суїциду. Самогубство незнайомої юнки активувало давню провину: підлітком оповідачка випадково розкрила гомосексуальність близького друга, той аутинг став причиною самогубства. Зараз ці дві історії в її свідомості просто злилися в одну. Вона відчуває, що наражає Малію на небезпеку, відчуває, що зраджує їй, зрештою таки зраджує.
Там, після похорону, вона раптом розриває стосунки з Малією, летить до Данії, щоби вештатися п’яною тамтешніми притулками для безхатьків. Їй у Данії надто світло — червень же.
Колега Нівіак Корнеліуссен дебютувала майже одночасно з нею, в середині 2010-х, так само з молодіжною прозою, але з ще жорсткішою перспективою і ще виразнішою назвою: Сьорін Стеєнхольдт, «Нуукський зомбіленд». Цих оповідань у перекладах, окрім данської та ісландської, ще нема. Кажуть, страшенно депресивні і похмурі, сконцентровані на описах різних форм насильства, переважно скерованого на самого себе. Герої Стеєнхольдт — дитина в аутичному спектрі, юний наркоман із психозом, зґвалтована старшим чоловіком дівчина. Судячи з того, що перша і найвідоміша оповідка зветься «Ти будеш слухатися своєї матері!», темою є конфлікт генерацій, загострений до рівня саморуйнації.
Спільний займенник двох ключових авторок актуальної гренландської літератури — дисфункціональні родини, які зводять до нуля цінність самої ідеї батьківства. Ображені на батьків молоді люди Гренландії самі воліють не бути батьками. У такому контексті розумієш, що Корнеліуссен залишає своїм героям ще достатньо оптимістичної картини світу. Вони часом уміють бути щасливими.
У романах Корнеліуссен (насправді чарівних) усе дуже жорстко і чітко. Вони — про множинність факторів ідентичності, які намагаються форматувати буцімто комплекси постколоніальності. Мало що так дратує її героїв, як сама спроба пояснити соціальні проблеми колоніальністю. Її герої кричать: «Дорослішай, бери відповідальність на себе, а не звинувачуй у своїх бідах когось іншого». Але тут же поруч буде якийсь данець, що почне зверхньо розповідати гренландській дівчині, що їй треба менше пити і що в принципі вона непогано говорить данською, а таки п’яна, що іронічно. Гренландка буде кричати в аеропорту «Я — громадянка Данії», бо не може через власну помилку відлетіти до Канади і думає, що така заява спростить процедуру. Чому до Канади? Бо там повні темношкірі дівчата з мигдалеподібними очима не будуть відразу ідентифіковані як гренландки, там можна сховатися. Романи Корнеліуссен покликані розбурхати її аудиторію на острові, вона різко критикує соціальну політику і упередження щодо Гренландії. Скандал, звісно, був, бо уявлення ж про те, що представники малих народів мусять жити у злагоді між собою, у неконфліктних спільнотах — надто живуче і надто постколоніальне, перепрошую. Актуальна гренландська література іронічна й уміє злитися при цьому.
Один із героїв Корнеліуссен пише вірші, фрагмент з його злих поезій став програмовим виступом актуальної гренландської прози (його ну дуже часто цитують читачі):
Що насправді означає бути гренландцем:
Ти — гренландець, якщо маєш алкоголізм.
Ти — гренландець, якщо б’єш секс-партнера.
Ти — гренландець, якщо б’єш дитину.
Ти — гренландець, якщо в дитинстві тебе ґвалтували.
Ти — гренландець, якщо жалієш себе.
Ти — гренландець, якщо маєш низьку самооцінку.
Ти — гренландець, якщо притлумлюєш лють.
Ти — гренландець, якщо брешеш.
Ти — гренландець, якщо забагато про себе думаєш.
Ти — гренландець, коли ти дурний.
Ти — гренландець, коли ти злий.
Ти — гренландець, коли ти гей.
В іншому сучасному романі прохідний персонаж дає чітку інструкцію, як бути гренландцем (теж люблять цю цитату відтворювати в статтях про гренландську літературу): пишатися собою, дбати про природу, бути байдужим до того, що відбувається в решті світу, а краще взагалі нічого про решту світу не знати, вміти ігнорувати економічну залежність від Данії.
Взагалі нелегка роль, скажіть?