8 серпня 2021 року в результаті авіакатастрофи загинув один із найдосвідченіших пілотів України Ігор Табанюк. Він виконував політ на літаку «Адвантік ВТ-10» разом з трьома пасажирами — американськими туристами. Літак впав на приватний будинок у селі Шепарівці Івано-Франківської області. На щастя, мешканці будинку не постраждали.
Ігорю Табанюку, якому виповнилося 59 років, віддав небу сорок років життя. Він син військового пілота, закінчив Чернігівське військове авіаційне училище, був командиром ескадрильї та заступником командира полку з льотної підготовки. Служив в Угорщині та Азербайджані. На початку дев’яностих Табанюк разом із сім’єю переїхав до Коломиї.
Останні роки життя Ігор Табанюк присвятив розвитку малої авіації та був одним із власників приватного аеродрому в Коломиї. У 2013 році на цьому аеродромі під час польоту загинув його молодший син, 24-річний Денис.
У 2009 році життя самого Ігоря Табанюка висіло на волосині: він провів шість днів у Гімалаях після аварії під час польоту на параплані. Про те, як йому вдалося вижити, Ігор Табанюк та його дружина Оксана розповіли журналістці «ФАКТІВ» Ларисі Крупіній. На згадку про пілота пропонуємо читачам фрагменти інтерв’ю, записаного у 2009 році.
Падаючи з висоти 80 метрів, Ігор тричі вдарився об скелю, але зумів вхопитися за виступ
Першого листопада 2009 року колишній військовий пілот з Коломиї Ігор Табанюк разом із друзями вирушив до Індії, у селище Бір північного індійського штату Хімачал-Прадеш, яке є популярним місцем серед парапланеристів з усього світу.
За словами пілота, який повернувся в Україну 6 листопада, набравши висоту 4 тисячі метрів над рівнем моря, Табанюк попрямував у бік пакистанського кордону. Повертаючись, на половині шляху він потрапив у спадний потік, через що раптово склалося крило параплана. Табанюк спробував його розкрити, але безуспішно. Часу скористатися «запаскою» – пристроєм для аварійної посадки – не було. Спортсмен упав з висоти вісімдесяти метрів (приблизно як 26-поверховий будинок), тричі вдарившись об прямовисну скелю.
«Я розбився б на смерть, якби крило параплана не зачепилося за виступ скелі, – розповідає 48-річний Ігор Табанюк. – Але встиг вхопитися за скелю руками і зміг скласти в рюкзак параплан. Рюкзак несподівано вислизнув з рук… Як я спустився практично з прямовисної скелі, одному Богу відомо. Був навіть момент, коли довелося приземлятися на п’яту точку, стрибнувши з висоти другого поверху. Коли опинився внизу, зрозумів, що руки-ноги відносно цілі. Натомість нестерпно боліла спина. Підібравши внизу рюкзак, я озирнувся. Зрозумів, що стою на дні величезної кам’яної ущелини, звідки вибратися неможливо. Вниз дороги немає, з боків – скелі».
Акумулятор GPS-навігатора «Гармін», що допомагає визначити координати на місцевості, при падінні розбився. Був пошкоджений і кишеньковий портативний комп’ютер з вбудованим GPS (пізніше виявилося, що він показує неточні дані, ведучи рятувальників від мети). Але працювала рація. Завдяки щасливому випадку, товариш Табанюка Костянтин Гончаренко в цей час летів уздовж ущелини за 10-15 кілометрів нижче місця падіння Ігоря і практично відразу прийняв по рації сигнал про лихо.
Рятувальники з’явилися досить швидко. Однак вони підійшли з іншого боку гори й не помітили багаття, яким Ігор намагався привернути їхню увагу. Більше вогонь він не розводив. Дерева росли на прямовисних скелях, і він ледь не скотився в прірву, збираючи гілки для багаття. Рація діяла ще два дні, а потім заглухла. Запасний комплект батарейок пропрацював лише… п’ять хвилин.
«Я оцінив свої «активи», – згадує Ігор Табанюк. – У мене була 150-грамова баночка соку манго (яку я відразу випив), батончик «Снікерс», пляшечка прикарпатського бальзаму, коробок сірників, запальничка (яка вийшла з ладу), аптечка з ампулами знеболювальних ліків і комплект армійських, ще радянського зразка, ниток. Не густо, але краще, ніж нічого».
«Хотів відібрати у мавпи горіхи, але вона швидко з’їла свій обід і втекла»
«Про зникнення чоловіка мені повідомили 7 листопада, в день народження нашого старшого сина, – згадує Оксана Табанюк. – Насамперед я спробувала дізнатися, що може трапитися з чоловіком, якщо він все ж уцілів. Мені пояснили, що при різкому падінні з висоти парапланеристи часто ламають хребет, у горах відморожують ноги, після чого їх доводиться ампутувати. На спортсменів можуть напасти шакали і леопарди, яких там достатньо. Але найстрашніше – їх можуть просто не знайти…»
«У горах на висоті 3200 метрів було чотири проблеми: розріджене повітря, яке не давало нормально дихати і рухатися, відсутність води, холод і біль від отриманих травм, – продовжує Ігор. – Я вколов знеболювальні ліки, намагаючись заощадити ампули (всього їх було п’ять. – Авт.). За 600 метрів нижче виявив водоспад. Але через сильний біль у ногах та спині йшов туди, зупиняючись кожні 15-20 кроків, ризикуючи впасти на мокрих валунах. Тому знайшов джерело між камінням ближче і набирав воду там.
Ночі – температура опускалася нижче нуля – проходили в муках. Мене постійно трясло, чи то від холоду, чи то від болю. Спочатку накривався рюкзаком, потім видерся на скелю і забрав крило параплана, що залишилося там під час падіння. Його використовував замість ковдри наступні ночі.
Мене весь час мучила спрага, в роті було сухо, і я з великими труднощами зміг прожувати половину шоколадного батончика. Я не знав, скільки тут пробуду, і коли побачив на дереві мавпу, яка гризла горіхи, страшенно зрадів. Вирішив відібрати у неї горіхи. Поки дійшов до неї, вона швидко з’їла свій обід і втекла.
Я вирішив полагодити параплан і спробувати звідси вибратися. Але наступного ранку повалив сніг (насипало десь пів метра), а потім хлинув дощ. Мокра людина на холоді в горах гине швидко. І я кинувся у вузьку кам’яну нішу в скелі, де можна було тільки лежати, не піднімаючи голови.
З жахом спостерігав, як вирує буря і б’ють потужні розряди блискавок. Розуміючи, що негода триватиме довго, подумки благав небесні сили: «Мені потрібні лише кілька сонячних днів для ремонту… Я мушу полетіти!» Коли дощ припинився, зрозумів, що пролежав у своєму притулку 36 годин!
«Коли йдеться про життя чоловіка, для мене нічого неможливого немає»
«Через негоду індійські рятувальники припинили рятувальні роботи, – розповідає Оксана. – Я зрозуміла, що можу втратити чоловіка, і підняла на ноги пів України.
У нас відразу утворилася команда. Це мої друзі – Галина Михайлівна Галян і Сергій Костик, мій старший син Ігор та його дівчина Світлана Радченко, яка чудово володіє англійською мовою, її батько Сергій Радченко, дочка моїх друзів Ліда Клов. Приєдналися однокашники чоловіка по Чернігівському вищому військовому авіаційному училищу, однополчани, друзі. Каналом інтернет-телефонії постійно тримали зв’язок з Індією. А коли зрозуміли, що самі впоратися не можемо, звернулися до українського МЗС.
Нас вивели на консула. Він працював з нами до останнього. І йому, і послу України в Індії я дуже вдячна за допомогу.
Команду рятувальників очолив індійський рятувальник Суреш. Він володів англійською мовою, і з ним постійно тримали зв’язок і я, і консул. Парапланеристи Костя Гончаренко та Вадим Волков, які їхали з Ігорем до Індії, постійно вираховували координати, де міг перебувати Ігор, вирішували на місці організаційні питання, об’їжджали на джипі найближчі ущелини в пошуках чоловіка.
Ми переказали до Індії гроші, щоб найняти приватний вертоліт, який приєднався до пошуків. Але незабаром Суреш визнав: «Наших зусиль мало. Треба підключати військових…» Коли йдеться про життя чоловіка, для мене нічого неможливого немає. Ми дійшли до міністра закордонних справ Петра Порошенка і народного депутата Анатолія Гриценка з проханням допомогти врятувати Ігоря силами індійських збройних сил. Після переговорів на дипломатичному рівні військові висловили готовність підключитися до операції будь-коли.
«Парапланеристи з Казахстану, які в цей час перебували на базі, нам сказали: «Це чудово, що ви не втрачаєте надію, – згадують друзі Ігоря Табанюка. – Але, зрозумійте, сніг і сильний холод… У таких умовах – без їжі, води, вогню – на такій висоті людина гине на четверту добу. Час припинити пошуки. Готуйтеся до найгіршого».
Але Ігоря продовжували шукати. 10 листопада, на п’яту добу, він побачив у небі вертоліт. Поки з останніх сил тягнув у центр галявини крило параплана, щоб встигнути розкласти його в зоні видимості, пілот зробив три кола і… полетів. Повернувшись в укриття, Ігор виявив, що промочив черевики. На ніч їх зняв, поклав собі на груди, щоб хоч якось висушити. Розтер ноги прикарпатським бальзамом і надів на них рукавички.
– Не було страху, що за вами більше не прийдуть? Адже рятувальники перевіряли це місце двічі й могли виключити його з району пошуків, – цікавлюся у Ігоря Табанюка.
– Не було. Я дав собі установку протриматися на скелі місяць. Думав: все одно полечу! Ось тільки полагоджу параплан. Єдине – боявся, що від голоду за місяць ослабну, і в мене не буде сил стартувати. 11 листопада, сподіваючись, що вертоліт повернеться, я розклав на галявині крило. А коли з’явилася «вертушка», став махати червоним чохлом…
– Прилетіли індійські військові, про допомогу яких домовилися дипломати?
– На щастя, участь військових не знадобилася. Мене знайшов приватний вертоліт, найнятий моєю дружиною. Пілот робив віраж за віражем і тільки на шостому помітив мене та опустився так низько, що я навіть зумів розгледіти його обличчя. Але впевненості мені його вигляд не надав: у кабіні сидів бородатий індус у чалмі з нахиленою зверху бейсболкою. Він був у… двох парах окулярів: знизу темні, а зверху – з діоптріями. Ну, думаю, такий дивний тип навряд чи мене звідси витягне.
А коли побачив, що він ще й без лебідки, яка дозволяє зачепити та підняти людину, взагалі махнув рукою. Стояв і від відчаю їв сніг. Другий пілот, який сидів поруч, почав мене фотографувати. Я натужно посміхався. Думаю, хай хоч дружина побачить, що зі мною все гаразд…
– У такій ущелині реально було посадити вертоліт?
– У тому-то й річ, що ні. Ні рівної поверхні, ні необхідної для зависання висоти. Насиченість киснем для забезпечення тяги двигуна була нижче критичної позначки. Такий вертоліт міг працювати на граничній висоті 2500 метрів, а я сидів на вершині 3200… І раптом пілот жестами попросив мене прибрати камінь з майданчика в горах, який не перевищував квадратного метра. Коли я скинув камінь, він почав сідати на цьому крихітному шматочку! Причому, ризикуючи розбитися: гвинт вертольота обертався всього за тридцять сантиметрів від скелі.
І коли лижа вертольота вперлася в цей майданчик, я швидко заскочив на неї, вчепився мертвою хваткою, і вертоліт акуратно підняв мене вгору…
Знесиленого Ігоря Табанюка (він важив 82 кілограми при зрості 188 сантиметрів і втратив за шість днів сім кілограмів) відвезли до госпіталю в Делі. Лікарі сказали, що українець народився під щасливою зорею, вцілів після таких пригод. У хворого не було навіть нежитю! Впавши з 80-метрової висоти, чоловік відбувся компресійним переломом хребця. На нього наділи корсет і, призначивши пів року спокою, відправили літаком в Україну.
«Після того, що сталося, чоловік дуже змінився, – каже Оксана. – Він взагалі оптиміст, балакучий. А зараз якийсь сумний. Більше мовчить. Мабуть, ті шість днів не пройшли для нього безслідно, якесь переосмислення відбулося.
«Там, у горах, я багато думав про нашу сім’ю, про дружину, – зізнається Ігор. – Раніше вважав, що ми з Оксаною любимо один одного. Але я помилявся. Ми дуже любимо один одного. Ця любов, напевно, мене і врятувала…»
Додамо, що кілька років тому популярний телеведучий Дмитро Комаров саме разом з Ігорем Табанюком встановив рекорд за кількістю відвіданих за три доби аеродромів у країні.