Мама-героїня з Запоріжжя Наталія Шамрай сама виховує п’ятьох дітей. У двох синів — цукровий діабет, а у 10-річної двійні — Вероніки та Іллі — дитячий церебральний параліч.
Вони не можуть ходити до школи, а відтак займаються з педагогами та мамою вдома за індивідуальною програмою. Найважче, зізнається жінка, даються прогулянки з молодшими, адже через відсутність пандусу їй доводиться носити дітей на руках. Та, попри все, Наталія не втрачає оптимізм і вважає себе найщасливішою мамою.
«Чесно кажучи, ніколи б не подумала, що стану багатодітною мамою. Але ще у сім років я втратила тата і хотіла родинного тепла. Можливо, саме тому я рано вийшла заміж. У 18 років з’явився на світ мій старший син Даниїл, ніщо не віщувало біди, але у п’ятирічному віці у нього діагностували цукровий діабет, — розповіла Наталія Шамрай. — З того часу він на інсуліні та на другій групі інвалідності. А ще ж потрібно дотримуватися дієти. Бувало, що маленьким він ходив у дворі та просив цукерки у людей. Мене зустрічали сусіди та запитували, чому не можу купити дитині солодощі. Доводилось пояснювати, що не можна, адже Даниїл може впасти в кому. Ми вже двічі мали із цим проблеми… Наразі син мешкає окремо, із дружиною, але щодня проходить у гості. Кирилу 19 років, здобуває професію менеджера. Справжній красень — 190 сантиметрів зросту. Він, як я жартую, найздоровіший з усіх, бо не має групи інвалідності. Хоча у сина насправді проблеми із серцем, але ми з цим боремось і віримо, що все мине. Матвію 12 років, але майже половину життя він теж на інсуліні. Щодня — по 5 ін’єкцій… Син захоплюється волейболом та малюванням. Але через цукровий діабет його не беруть у спортивні секції».
За словами співрозмовниці, маючи на руках трьох синів, вона марила донькою.
«Коли завагітніла двійнею, то все допитувалась на УЗД у лікарів, може, дівчинка є? Ті відповідали, що хлопчик точно, а ось інший плід не видно добре. І я молилася та сподівалася. Хоча потайки собі думала: „А як я буду любити того синочка? Я ж так хочу донечку“. А коли народився Іллюша, він точно моя копія. От як же його не любити?! — усміхається Наталія. — Хоча спочатку було зовсім невесело… Двійня народилась передчасно — на 28-ому тижні вагітності. Ілля був у реанімації на штучній вентиляції легень, бо не міг дихати. Йому не давали шансів та відкрито називали „овочем“. Рятували й мене, бо термінові пологи. З Веронікою було трохи краще. Але до року я помітила, що вона не тримала голівку, не сиділа. Двійні невдовзі дали першу групу інвалідності… Ілля та Вероніка не можуть ходити. Тільки повзають, добре розмовляють. Займаються діти вдома, зараз проходять програму четвертого класу. Я сама навчила Вероніку та Іллю читати, з письмом трохи гірше через проблеми з руками. У сина краще з математикою, він добре пам’ятає дати, швидко рахує. У донечки — талант малювати. У двійні між собою сильний зв’язок, якось я з Веронікою потрапила до лікарні, то Ілля постійно телефонував і цікавився нею. Я постійно займаюсь із найменшими, маємо 5–6 реабілітацій на рік. Останнім часом до нас додому приїжджають інструктори та займаються з двійнею, це значно дешевше, ніж їхати у Трускавець. Є проблема і з відсутністю пандусу у нашому будинку. Діти вже до сорока кілограмів, мушу виносити їх на вулицю. Я самотужки купила їм прогулянкові візочки, але син вже й не влазить туди. Замовити більші за державний кошт не зможу, адже тоді не отримаю стіл-парти для навчання. Ось такі у нас закони… Отже мусиш сама вирішувати ці фінансові питання. Влаштувалася у благодійний фонд й за це отримую безкоштовно одяг та взуття своїм дітям. Це вже трохи полегшує життя. Дякую дітям, що відпускають, Матвій тоді за старшого. Має нагодувати молодших, посадити на горщик. Він справляється добре».
Наталія Шамрай своїх дітей виховує сама. Батько залишив їх, коли Матвій захворів на цукровий діабет.
«Він сказав, що йому важко, й пішов. Допомагає тепер аліментами щомісячно. Я на нього зла не тримаю, вдячна за те, що у нас народились такі чудові діти. Я вважаю, що вони всі здорові. А всі проблеми переживемо, це тимчасово. Так, я строга мама, але із хворими на ДЦП так потрібно, вони повинні звикати до соціуму. Тому й прошу виконувати більшість справ самостійно. Але я завжди й приголублю, й поцілую кожного з дітей. Звісно, буває сумно, розпач, але це мить, беру себе в руки і живу далі. Бо хто, як не я? Зі своїми дітьми ми побували у різних містах України, з ними я бачу сенс свого життя. А отриманий у 2021 році орден „Мати-героїня“ — це ще один стимул рухатись. Я гордо несу це звання. І найкращий час для мене — проведений із дітьми, котом Васьою та двома йоркширськими тер’єрами — Льоліком та Боліком. А мрія в мене одна — аби Ілля та Вероніка могли хоча б з допоміжними засобами ходити», — каже Наталія.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що одинока мати, яка виховує трьох дітей, звернулася до старости села, щоб віддати для захисників України відгодовану свиню, бо хоче допомогти військовим, а грошей не має.
Фото Наталії Шамрай