Подорож навколо Аннапурни – це сповнений вражень та відчуттів оберт колеса Сансари – основи буддизму. Цей трек неможливо порівнювати з іншими гірськими подорожами, можливо, саме тому Annapurna round – другий за популярністю (після треку до Евересту) маршрут у Непалі.
Весняний сезон було обрано для подорожі невипадково. Тільки навесні можна побачити один зі справжніх символів Непалу. І мова йде не про йєті – снігову людину, а про дерева, що мають мелодійну назву «лалігуранс», або відомі нам під ім’ям рододендрон.
Цвітіння лалігурансу припадає на кінець березня – початок квітня, і гірські схили, вкриті яскраво-червоним цвітом, виглядають просто неймовірно.
Нашого провідника звали Бішну. Тому подорож обіцяла бути дуже цікавою – адже вперед нас вів верховний індуїстський бог. Бішну був четвертою дитиною у родині, і троє його старших братів також були богами.
Ми почали свій похід із села Нґаді (висота близько 900 метрів) – і йшли цілий день уздовж чудової гірської річки Маршанді. На Маршанді кипіла робота – китайці будують одночасно кілька гідроелектростанцій.
І ось – перша зупинка, перша ночівля і перший світанок, який ми зустрічали разом із восьмитисячником – горою Манаслу. Тільки уявити собі – ти знаходишся на даху гостьового будинку, позаду тебе гори вже мають ніжно-рожевий колір, а прямо попереду в яскравих променях сонця починає вимальовуватися контур однієї з чотирнадцяти найвищих вершин світу. Заради такого варто прокидатись на світанку.
День, що починається з таких позитивних емоцій, зазвичай наповнюється чудовими подіями так само швидко, як чашка з масалою в руках туриста.
Того дня Annapurna conservation area хизувалася перед нами своїм тваринним світом. Тільки-но ми запитали в Бішну, чи траплялося йому бачити мавп на цьому відрізку шляху, тільки-но наш провідник зауважив, що для мавп ще зарано і замалі висоти, як з дерева за спиною, гучно ламаючи гілки, зіскочила на дорогу червона мавпочка, засоромилася і втекла геть. Ми бачили неймовірної краси орлів, що рибалили у Маршанді, та велетенських грифів, бачили ще кілька родин мавп-лангурів, бачили буйволів.
День наступний – короткий перехід від Тімангу до райцентру Чаме – був позначений нами як край водоспадів. Взагалі, на відміну від треку до Евересту, трек навколо Аннапурни багатий на зміну пейзажів. Велика кількість сіл, де люди живуть своїм буденним гірським життям, річки, мости, водоспади, джунглі й гори, озера і знову гори, і всюди – одвічні та непохитні.
Місто може бути великим чи малим – ти відчуваєш простір навколо себе. У такій самій місцевості ти відчуваєш цей світ об’ємним – бо навколо тебе не будинки заввишки двадцять метрів, а п’ять-шість тисяч метрів гірського масиву. Там ти відчуваєш себе маленьким, а світ – нескінченно великим. І це чудово.
Райцентр Чаме видався нам центром цивілізації (гірський туризм дуже швидко перетворює цивілізовану людину на печерну). У Чаме був магазин, аптека і навіть курничок – «перукарня і масажний салон». У Чаме ми зустріли Новий рік. Зачекайте, зачекайте. Ні, ми не залишилися жити в цьому райцентрі. Просто Непал має два Нових роки – і жоден не співпадає з нашим. За одним календарем Новий рік починається у квітні, і нині 2073 рік! За другим календарем – індуїстський Новий рік – почнеться у листопаді, це буде 1137-й. Обирайте, де вам подобається більше – у недалекому майбутньому чи у далекому минулому.
З Чаме на нас дивився вже інший мешканець небосхилу – гора Аннапурна-2, і хоча до статусу восьмитисячника їй не вистачило шістдесяти метрів, вона дуже видовищна.
Потроху ми дійшли до Нижнього Пісанга і одразу пішли вгору – до Верхнього Пісанга. У верхньому поселенні святкували Новий рік нетиповим для європейців способом – чоловіки випивали та змагалися у стрільбі з лука під звуки барабанів.
Ще один день, і знову зміни – маленькі й великі. У селищі Брака, де ми зупинилися цього разу, мешканців уже неможливо відрізнити від тибетців. Це й не дивно, адже майже половина треку – це святі місця для буддистів, і тому багато тибетців втекли сюди під час «Культурної революції» Китаю шістдесятих років. Тут вже Аннапурна четверта (7525 м), а на додачу – Нілгірі (7061). Буйволів у цій місцевості вже немає, натомість почали з’являтися пухнасті лякливі які.
Наступного ранку ми розпочали підйом на Льодове озеро. Помічено, що в Гімалаях туристи – не менш цікавий об’єкт для спостереження, ніж місцевий побут та природні явища. Такої палітри божевілля ви не знайдете, мабуть, у жодній іншій частині світу.
До цього моменту ми бачили:
- гірських марафонців, що з червоними пиками та язиками до колін намагалися бігти навколо Аннапурни;
- трьох німецьких дівчат, які, здається, взагалі не зрозуміли, куди вони потрапили і яких доводилося рятувати від панічних атак на кожній зупинці;
- двох франкомовних канадців, один з яких виглядав наче йєті, що прийшов на пошуки близьких родичів;
- двох євреїв з Ізраїлю, на долю яких не вистачило страждань, і тому вони знайшли місце, де можуть постраждати досхочу.
Нормальні люди, якщо такі взагалі потрапляють у гори, дуже швидко божеволіють від нестачі кисню та надлишку краси – і ось серед гірських масивів вже тягнеться ланцюг однаково вдягнених, частково обгорілих, частково обморожених, щасливих і навіжених людей.
Льодове озеро було апогеєм нашого особистого божевілля. Йти на нього було зовсім необов’язково – воно знаходилося осторонь від основного маршруту. Але хотілося неймовірної високогірної краси.
Ми піднімалися з трьох тисяч метрів на чотири шістсот майже п’ять годин. Спочатку було дуже холодно, потім дуже жарко. Потім піднявся вітер, що збивав з ніг. Ми ледве заповзли нагору і побачили там калюжу. Це мало бути льодове озеро. Від нього тхнуло. Ми йшли донизу майже три години, ризикуючи скрутити шиї, вибиваючи коліна, які дуже знадобляться потім, на перевалі. Йшли і сміялися над собою, над своїм героїчним і безглуздим вчинком.
Взагалі-то навколо села Брака, крім Льодового озера, є достатньо визначних місць. Наприклад, є печера Міларепи, де відомий учитель тибетського буддизму медитував. Є оглядовий майданчик, з якого відкривається вид на всі чотири Аннапурни.
Від Манангу до Ледару (наступний день) пейзажі зробилися справді дикими. Річка Маршанді, уздовж якої ми подорожували досі, залишилася внизу.
Висоти, на яких ми йшли (від чотирьох кілометрів) – звели нанівець майже всю рослинність, а разом з нею і поселення. Згори на нас здивовано дивилися гірські козли та дикі яки. Гори стрімко перетворювалися на марсіанські. Про цивілізацію нагадували лише металеві мости, перекинуті через прірви.
Тут ми зустріли ще один цікавий вид божевільних – групу австрійських велотрекерів. Більшість часу ці мужні люди несли своїх залізних коней на собі, щоб іноді помінятися місцями, та проїхати верхи хвилин п’ять – десять.
І ось нарешті базовий табір перевалу, а за ним – верхній табір (4900 метрів). Увечері почалася хуртовина, і на наші хатинки нанесло сантиметрів десять снігу. Гірська хвороба у нас була в легкій формі, і вдалося навіть поспати. Ще один світанок з восьмитисячниками – цього разу дзвінкий від морозу – і повільний рух на перевал Торунг Ла Пасс.
Торунг Ла Пасс – найвищий у світі пішохідний гірський перевал – 5416 метрів. Ми йшли до нього майже чотири години, повз лід та заморожену землю. Йти було нестерпно важко, не вистачало кисню, а ноги видавалися зробленими з чавуну. Деякі туристи здалися і їхали верхи на конях, котрих пропонували передбачливі непальці. У цьому повільному ритмі ми й не помітили, як дісталися верхівки.
Радість була недовгою: адже досвідчений турист знає, що спуск завжди важчий за підйом. Короткий відпочинок, кілька фото – і ми вже йдемо вниз, до висот, що приємніші організму, повз льодовики, повз страшну прірву з туристичним одягом (у 2014 через снігові замети тут загинуло кілька десятків людей), прямуємо до поселення Муктінатх – ще одного адміністративного райцентру, центру буддизму та індуїзму і місця нашої наступної ночівлі.
Спуск тривав майже сім годин.
Муктінатх – майже осередок цивілізації серед гір. Тут знаходиться величезний індуїстський храм із монастирем та кілька храмів буддизму різних напрямків. Частково пошкоджене землетрусами місто все одно зберігає свою красу та автентичність і активно розбудовується. До речі, в Муктінатху вже кілька років живе наш співвітчизник з Донбасу, котрий тримає єдину високогірну баню та варить борщ. Тож не проходьте повз його обійстя!
Далі було ще багато чого. Високі гори змінилися спочатку нижчими, потім зовсім перетворилися на джунглі. Ми потрапили до міста Кагбені – воріт закритого королівства Верхній Мустанг. Побачили індуїстський ритуал поминання померлих родичів. Відвідали гарячі джерела та каталися на джипі по широченному руслу річки Калі-Гандакі, яка в сезон дощів досягає ширини у кілька сотень метрів. Але все це не може стерти обриси величних гір, що вкарбувалися в нашу пам’ять назавжди.
- Тривалість: 14 днів
- Пройдено: близько 200 км
- Перепад висот: 800 м – 5416 м
- Переліт: 600 на людину
- Гід: $10 в день
- Носильщик (портер): $5 в день
- Їжа: $3–7 за обід
- Ночівля: $5 за ніч
- Дозвіл на трек: $60
