Коли Крістофер Нолан анонсував, що його наступним проектом після “Оппенгеймера” стане “Одіссея” – адаптація епічної поеми Гомера, деякі були спантеличені: навіщо режисеру, відомому своїми маніпуляціями з часом, простором, фізикою та технологіями, повертатися до історії, якій майже 2700 років? І ось, подивившись “Одіссею” на великому екрані з попкорном, ми можемо стверджувати, що бачили не просто пригодницький епос, а відображення перших спроб людства описати внутрішній світ психіки через зовнішню подорож – тобто через міф.
Реклама.
Коли міф стає психологією
Античні міфи, на перший погляд, здаються сумішшю релігійних притч і світських пліток. Можливо, кілька тисячоліть тому Афінами блукала якась відома особистість у вишуканому головному уборі, а місцеві мудреці та торговці жваво обговорювали, хто з богів з ким мав стосунки цього сезону. Як би там не було, задовго до появи психоаналізу давні греки помітили, що люди постійно відтворюють схожі моделі поведінки: бунтар, спокусниця, мандрівник, мудрець, войовниця тощо. У XX столітті Карл Юнг назвав ці образи архетипами.
Архетипи: сценарії, які ми переживаємо
Архетипний персонаж – це не конкретна особа, а радше комплекс усталених дій, реакцій, навичок та моделей поведінки. Іншими словами… сценарій. Людина може поводитися як Нарцис на роботі, як Трикстер у суспільному житті, або як Вічний Юнак у стосунках. Архетипи рідко існують у чистому вигляді. Вони взаємодіють, конфліктують, виходять на перший план у різні періоди життя. Саме тому ми впізнаємо себе в кількох героях одночасно – адже в життєвих історіях та психотерапевтичних сеансах люди ніколи не бувають абсолютно “хорошими” чи “поганими”. Юнг помітив дивну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не контактували, створювали дуже схожі історії. У них постійно з’являлися мудрі наставники, великі матері, герої, трикстери, чудовиська, подорожі до “підземного світу”, а також теми смерті та відродження. Він припустив, що ці образи не є випадковими. Вони виникають з того, що він назвав колективним несвідомим – загального для людства пласту психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але давайте розглянемо архетипи, представлені Ноланом.
Одіссей: Герой, що повертається зміненим
Почнемо з Одіссея. Він – класичний юнгіанський Герой, який не просто долає перешкоди. Він трансформується крізь випробування, накопичуючи новий досвід. У фільмі Одіссей повертається додому іншою людиною, ніж той, хто покинув Ітаку: він травмований війною, обтяжений почуттям провини за свої дії під Троєю. Саме на цьому аспекті наголошують рецензії: стрічка показує героя, який не хизується своїми досягненнями, а несе їх як тягар. А який зворушливий момент його пошуку нового “Я” після років, проведених на острові з Каліпсо! У юнгіанській термінології, Одіссей – це людина, яка мусить інтегрувати власну Тінь (насильство, гординю, обман), перш ніж зможе повернутися до цілісності, символічно втіленої в домі та дружині. До речі, про дружину…
Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю?
При всій повазі до любовної лінії у фільмі, Пенелопа розкривається в архетипній ролі Великої Матері. І ні, я говорю не про Телемаха (сина Пенелопи), а, власне, про Одіссея. Вона зберігає “тиху гавань”, підтримує в ній стабільність і живе своїм життям не як самостійна доросла особистість, а як тепле лоно, до якого Одіссей може повернутися. І Телемах, і Одіссей зробили те, що має зробити кожен чоловік, аби знайти власну самобутність: відокремилися від Пенелопи, вирушивши самостійно у великий світ, сповнений викликів і небезпек. Архетипна мати має як світлий, так і темний бік – недарма залицяльники докучали Телемаху і вважали його “матусиним синочком”. Турбота Пенелопи спочатку може здаватися вірністю Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить скоріше про контроль над ситуацією – і над власним сином.
Антіной: Тінь героя і архетип Трикстера
Про архетип Антіноя не можу нічого сказати… Не тому, що моєї психологічної освіти для цього недостатньо, а тому, що на цю роль потрібно було обрати менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла уважніше аналізувати кінострічку.
Але якщо відкинути жарти, то і в нього, і в Одіссея простежується архетип Трикстера (персонажа, який вміло обходить правила і діє за допомогою хитрощів). Обидва ці персонажі готові порушити усталені правила гри, вдатися до обману та лукавства заради власної мети. Одіссей так чинив неодноразово, виступаючи нібито протагоністом, але, як ми можемо судити з його докорів сумління, трюк із троянським конем герой не поспішає зараховувати до своїх чеснот. Він не раз називався чужим ім’ям, обманював щодо своїх намірів – і Цирцею, і командою, і власним сином. Такий уже сценарій Трикстера. Можу припустити, що кожен хоча б раз у житті зустрічався з людиною такого архетипу.
Афіна: Голос внутрішньої мудрості
Єдиний у фільмі чистий архетип – Афіна, вона ж Провідниця. Вона – внутрішня мудрість, яка з’являється в слушний момент, щоб вказати вихід зі скрутної ситуації. Юнг назвав би це проєкцією Аніми – тієї фемінної частини психіки, яку герой ще не навчився чути в собі, тому вона мусить явитися йому ззовні – у вигляді богині. І в кожного чоловіка є ця частина, так само як у кожної жінки є Анімус – внутрішній наставник.
Чому міфи не втрачають актуальності
Окрім “Одіссеї”, ми маємо ще один яскравий приклад того, як наші сучасники, крім Крістофера Нолана, переосмислюють історії, колись написані чорнилом на старому пергаменті. Минулого року Netflix представив нову інтерпретацію історії Орфея та Евридики. Ну, як “інтерпретацію”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть відвідувати психотерапевтів, носити Louis Vuitton, ходити до пабів та на рок-концерти. При цьому суть їхніх характерів залишається незмінною. Дозволю собі припустити, що людська психіка набагато стабільніша за навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють новий фон для їхньої гри за архетипними схемами.
Навіщо нам взагалі знати про свої архетипи?
Подивилися фільм, написали кілька постів у соцмережах і далі живемо своїм життям. Архетипи – це своєрідні психологічні маркери, за допомогою яких мозок швидко розпізнає знайомі моделі поведінки. Саме тому іноді вже через п’ять хвилин знайомства ми можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трикстер”. Власне, тоді наші очікування можуть краще відповідати реальності. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості щодо Одіссея, на яку була здатна Каліпсо? Чи міг би Телемах не вирушати на пошуки батька, а спокійно сидіти за столом, їсти та пити з залицяльниками?
Ми змінили декорації, але не сюжет
Людство протягом багатьох тисячоліть розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Pictures минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології та спосіб життя. Але не змінили історії, які продовжуємо розповідати один про одного.
Зевс досі боїться втратити владу, як сотні людей, з якими ми живемо в одному місті.
Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали: “Так не роби, бо стосункам кінець”.
Одіссей досі шукає дорогу додому, як тисячі клієнтів у психотерапевтичних кабінетах, які намагаються знайти себе наново.
Просто сьогодні вони живуть не на Олімпі, не в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці та в наших власних внутрішніх діалогах. Ми змінили форму, але не сюжет. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас цікавить Давня Греція, а тому, що нас досі цікавить стара добра людина.