Брет Істон Елліс: автор, що чинить опір кінематографу, але все ж таки екранізований

На FX 5 серпня розпочнеться прем’єра одного з найочікуваніших серіалів літа — “Уламки” Раяна Мерфі. Цей проект є адаптацією однойменного бестселера письменника Брета Істона Елліса, автора всесвітньо відомого роману “Американський психопат”, який планує екранізувати Лука Ґваданьїно. Це чудовий привід переосмислити найвідоміший твір Елліса: не як історію маніяка, а як критичний погляд на епоху.

Брет Істон Елліс

Реклама.

Виріб системи: монстр

Якщо сприймати “Психопата” як розповідь про серійного вбивцю, він стає нестерпним. Однак, якщо розглядати його як діагностику суспільства, він вражає своєю точністю. Кінець 80-х, фінансовий центр Волл-стріт, Америка часів Рейгана, де панував культ успіху, молодості, ідеального тіла та престижних брендів. Саме в цьому середовищі з’являється Патрік Бейтмен — досконалий продукт системи: привабливий, заможний, з престижною роботою та відвідуванням вишуканих ресторанів. Зовнішня привабливість приховує внутрішню порожнечу та жорстокість. Що ж насправді зробив письменник, чию книгу часто називають неприйнятною? Він не вигадав монстра, який випадково з’явився серед успішних фінансистів. Він показав, що саме ця культура породжує такого монстра, роблячи його органічним продовженням логіки споживацтва.

Кадр з фільму "Американський психопат"

Каталог замість ідентичності

Найсильнішою стороною роману є не стільки сюжет, скільки його мова. Елліс пише від першої особи, у теперішньому часі, занурюючи читача у свідомість Бейтмена. Головний герой не розмірковує над своїми вчинками і не намагається зрозуміти себе. Він просто фіксує оточення, особливо речі: який костюм на кому, з якого бутіка краватка, що подають у ресторані, якими засобами він користується вранці. Колег він описує через одяг, жінок — через їхні сукні та зачіски, безхатька на вулиці — через його вигляд, що псує естетику багатого району.

Спочатку ці переліки можуть дратувати, створюючи враження, що текст тоне в деталях. Але згодом стає очевидно, що саме ці деталі є сутністю твору. Логотипи замінюють емоції, а каталоги брендів — справжнє “я”. Персонажі роману мислять мовою споживчих товарів. Якщо суспільство повторює, що твоя цінність визначається одягом, то логічно, що наступним кроком стає сприйняття інших як сукупності брендів і ставлення до них як до речей.

Саме в цей момент у романі з’являється насильство, але не таке, до якого ми звикли. У традиційному трилері вбивство є кульмінацією. У “Психопаті” це просто черговий пункт у списку справ: спершу ресторан, потім кокаїн, потім інтимні стосунки, потім тортури, а потім чистка килима. Голос оповідача залишається незмінним. Крики та біль описуються тим самим сухим тоном, що й меню ресторану. І саме в цій рівній інтонації, а не в кількості крові, криється справжній жах: злодіяння тут буденні, автоматичні, майже офісні.

Актуальність Бейтмена сьогодні

Може здатися, що ми живемо в зовсім іншій реальності: не Волл-стріт, не 80-ті, не костюми від Giorgio Armani. Але придивившись уважніше, можна побачити, що роман виглядає майже як репортаж з нашого часу. Ми не користуємося візитками, зате кожен має профіль у соціальних мережах. Соціальний статус сьогодні вимірюється кількістю підписників та якістю зображення. Культ продуктивності, культ тіла, ретельно створений візуальний образ — це та ж сама мова каталогу. І ми так само навчилися не помічати чужого болю, якщо він заважає нашому стріму.

Кадр з фільму "Американський психопат" (2000)

Ось чому нова екранізація з’являється саме зараз. Ґваданьїно береться за Бейтмена у час, який став навіть більш “бейтменівським”, ніж ті 80-ті, з яких він вийшов. “Американський психопат” ніколи не давав відповіді, як жити в таких умовах. Він робить ще гірше: він позбавляє нас можливості сказати, що це не стосується мене.