У день українського намиста, 1 серпня, етнографиня Ярина Левченко, скрипалька гурту традиційної української музики US Orchestra, ділиться роздумами про вагу цієї прикраси, за якою розпізнавали родину, соціальний статус та вік її власниці. А десять таких виробів спільнота “Спільний Спадок” придбала на аукціонах та передала Музею Івана Гончара.
Протягом століть намисто розповідало історію життя української жінки. Воно символізувало її статки, які вона носила на собі, свідчило про її вік, сімейний стан та походження. Багатство вимірювалося кількістю ниток: чим більше рядів лягало на груди, тим явнішим був добробут родини. За матеріалом визначали походження: корали та бісер, різнокольорове скло, мушлі каурі, що прибували з дальніх морів, металеві салби Буковини, баламути Східного Поділля, поліський бурштин — у кожному регіоні жінки прикрашалися по-особливому.
Реклама.
Що насправді свідчило намисто про жінку, яка його носила?
Безумовно, за зовнішнім виглядом можна було судити про матеріальне становище жінки, її соціальний статус. Однак не варто піддаватися красивим міфам на кшталт “скільки намистин, стільки й років”. Все значно простіше. Найбільше прикрас жінка одягала в молодості. Це тривало від дівочого віку, коли батьки готували щедре придане, і доки намисто не переходило до вже дорослих доньок. Якщо статки дозволяли, жінка, звісно, прикрашалася й пізніше.
Чому намиста в різних регіонах відрізняються?
Намисто змінюється від регіону до регіону так само, як діалект, крій сорочки, візерунок вишивки чи пісня. За цим стоять і природні умови, і сусідні культури, і давні торговельні зв’язки. Традиційна культура еволюціонує та трансформується разом із людьми. Отже, причин багато, і саме цим Україна, велика й різноманітна, є неймовірно прекрасною.
Серед десяти врятованих намист я найбільше люблю бурштинове. Такі вироби нині трапляються доволі рідко, тому це особливо цінна знахідка.
Чому стародавні намиста варто зберігати?
Тому що це одні з тих матеріальних артефактів, які формують нашу ідентичність. Досить складно спростувати самобутність нації, яка глибоко знає себе, свою історію. Розуміння того, хто ми і які ми, — це і є наша сила.
Часом старовинне намисто потрапляє до рук людини, яка прагне його “поліпшити” чи “модернізувати”: вона розбирає нитку, додає сторонні матеріали та фурнітуру, замінює зав’язки на застібки, змінює композицію. І разом із цим зникає його краса та первісний задум. Я переконана, що старовинне намисто слід дбайливо реставрувати та впорядковувати за потреби, але не змінювати його сутність.
Дукач, салба, силянка, баламути: за кожною назвою стоїть своя захоплива історія
Кожна прикраса, яку врятувала спільнота “Спільний Спадок”, могла б багато розповісти.
Рогове намисто
Це намисто імітувало дорогі коралі за формою та кольором. Ще з XIX століття, а можливо, й раніше, з’явилися намиста, які відтворювали корали за формою та кольором: з рогу, сургучу, смальти, каменю, адже охочих мати таку прикрасу було значно більше, ніж тих, хто міг собі її дозволити.
Салби
Нагрудна прикраса Буковини: ряди монет пришивалися на тканину, а краї часто обрамлювалися червоною стрічкою. Ця салба зібрана з 28 монет різного розміру, номіналу та походження, адже в хід ішли будь-які гроші, що були в обігу або надходили з-за кордону. Носили її як самостійно, так і разом із коралами, лускавками та іншими скляними прикрасами.
Силянка
Бісерні прикраси були відомі по всій Україні ще з часів Русі, але найрізноманітнішими вони стали на Заході, а захоплення бісером посилилося в XIX столітті з появою скляних виробів з Мурано та Богемії. Силянка — це прикраса у вигляді комірця, виготовлена методом нанизування на одну чи кілька ниток. На фото — бойківська, зроблена в техніці “зиґзаґ”, із зубчастим краєм та застібкою на ґудзик.
Баламути
Баламутами на Східному Поділлі називали намисто зі скам’янілого перламутру, і побутувало воно лише тут. Намистини нанизували, як корали: більші посередині, дрібніші до країв, а іноді їх чергували з монетами. Сьогодні навколо самої назви “баламути” виникло чимало міфів та вигадок. Як, наприклад, пояснення назви, мовляв, дівчата носили ці намиста, щоб “баламутити хлопцям голови”. Іноді цю назву переносять і на сучасний перламутр, але це не зовсім точно: “баламути” — це назва локальна, етнографічна.
Лускавки
Делікатні прикраси з тонкого дутого скла з’явилися в Україні наприкінці XIX століття. Вони також були імпортним товаром на наших ярмарках та в крамницях. Перші мануфактури, що виготовляли такі намистини, заснували судетські німці ще в середині XVI ст. Виробництво цих прикрас пройшло крізь довгий період історичних перипетій. А в 1902 році Станіслав Горна заснував підприємство з виготовлення скляних прикрас неподалік міста Яблонець-над-Нисою, Чехія.
Каурі
Мушля каурі тривалий час слугувала грошима: спочатку на узбережжях Індійського й Тихого океанів, а на українських землях у “безмонетний період” XII–XIV століть: її знаходили у скарбах поряд з арабськими дирхемами. Самі ж прикраси з мушель — одні з найдавніших: намисто з черепашок із Мізинської стоянки на Чернігівщині датують 15 000 роком до н. е. На Покутті й Гуцульщині у XIX столітті каурі нашивали на стрічку в один-два ряди і вдягали під шию до пишного набору коралів і перлів.
Я б додала до цього списку рідкісних намист нагрудний хрест на Лівобережжі. Нагрудні хрести — прикраса недооцінена та несправедливо маловідома широкому загалу. Великі, красиві, оздоблені рослинними візерунками, кольоровими каменями хрести одягалися напоказ поверх намиста, інколи по два й навіть більше, та мали передусім естетичне значення. Особливо я б відзначила нагрудні хрести Сумщини.
Як поєднати традиційне намисто із сучасним гардеробом
Що несподіванішим і контрастнішим є поєднання, то краще. Коли в одному образі стикаються полярні за стилем елементи, це привертає увагу. Коралове намисто, скажімо, стане чудовим акцентом до джинсів і жакета, до шовкових шортів із босоніжками на підборах і спортивною вітрівкою, до романтичної сукні. А от якщо одягнути таке саме коралове намисто до вишиванки чи вишитої сукні та ще й додати вінок, запаску, хустку і кишеню з вишивкою, вийде одноманітно і переобтяжено. Тому я раджу сміливо експериментувати та дивитися на традиційні прикраси свіжим поглядом, поза тим звичним контекстом, у якому їх зазвичай сприймають.
Століттями намисто було рухомим багатством і спадком від матері до доньки
Намиста справді передавали з покоління в покоління. З часом вони набували все більшої цінності як матеріальної, так і емоційної. Той, кому таке дісталося від роду, є справді щасливим, бо цьому немає ціни. Подібний спадок — це і є краса, в якій живе неперервність наших традицій.
Хочеться, щоб кожна жінка відчула свою приналежність до цієї глибокої культури та відкрила для себе дивовижний світ традиційних прикрас. Щоб навіть та, кому не дісталося родинного намиста від мами чи бабусі, відчула себе спадкоємицею нашого спільного надбання. І щоб у кожної з’явилося натхнення відновити ланцюжок поколінь та зібрати власні скарби на майбутнє, вже для своїх доньок.
Про “Спільний спадок”
“Спільний Спадок” — спільнота, яка коштом громади зберігає українські старожитності від забуття та руйнування: викуповує їх з аукціонів і приватних торгів, досліджує та передає Музею Івана Гончара. Там ці прикраси, одяг, вишивки та предмети народного побуту досліджують і оцифровують, щоб зберегти для наступних поколінь. Від 2023 року спільнота врятувала вже понад 200 пам’яток. За цей час зібралася значна колекція з намист, які були знайдені у вільному продажу: на аукціонах, на ОLХ, у соцмережах — кожне окремо, від родин, колекціонерів або антикварних магазинів. Цей матеріал ілюструють фото врятованих намист із колекції “Прикрашайся”.