Героїнова залежність призвела до втрати шлюбу Сари Гіскокс та її можливості бути поруч із дітьми. Хоча вона вже майже 25 років не вживає наркотиків, вона все ще бореться з низькою самооцінкою та постійним відчуттям власної “недостатності”. Саме ці думки колись стали однією з причин її залежності, а сьогодні можуть знову підштовхнути її до вживання наркотиків. Сара ділиться досвідом, як навчилася справлятися з самозневагою, та пояснює, чому робота над собою не закінчується навіть після десятиліть тверезості.
“Молода жінка на табуреті”, Леон Спілларт, 1909 рік
Реклама.
Я перебуваю в стані одужання від залежності та не вживаю психоактивних речовин і алкоголю вже майже 25 років. Проте кілька місяців тому я знову опинилася за кухонним столом, тримаючи в руках розклад зустрічей “Анонімних наркозалежних”. Я не відвідувала ці зустрічі вже півтора року, вважаючи, що вони мені більше не потрібні. Останні два роки я присвятила написанню книги “The Beginning and End of Everything”, і це, як мені здавалося, було достатньо для мого благополуччя.
Однак низка подій вибила мене з рівноваги. Наближався реліз моєї книги, а з ним і публічна увага, до якої я виявилася зовсім не готова. Деякі речі пішли не так, як я очікувала. І дуже швидко я повернулася до того стану, який відчувала до написання книги. Мене знову охопило знайоме відчуття власної “недостатності”. Воно стало настільки всеохоплюючим, що я ледве могла встати з дивана. Я відчувала себе виснаженою, тіло здавалося важким, а сил не було зовсім. У голові знову звучали ті ж думки: “Ти не справжня письменниця. Ніхто не сприйме тебе серйозно. Навіщо ти взагалі все це починала?”. Я щиро вірила, що ніколи більше не відчуватиму такого. Останні кілька років я ставилася до себе значно краще. Я написала книгу, і її збиралися видати. Це ж мрія, чи не так?
Нарешті я могла сказати собі, що зробила щось значуще. Що я чогось досягла. Що я досягла успіху. Мені здавалося, що тепер у мене нарешті є підтвердження моєї цінності, і це почуття неповноцінності ніколи більше не повернеться. Але я помилялася. Я намагалася підняти самооцінку через зовнішні досягнення, хоча насправді потребувала зовсім іншого. Я знову шукала спосіб заповнити внутрішню порожнечу не там, де слід.
До того, як я припинила вживати наркотики, відчуття, що зі мною щось не так, визначало майже все моє життя. Я вважала себе недостатньо розумною, недостатньо вродливою, недостатньо цікавою, недостатньо стрункою. Зрештою, ці думки зруйнували моє життя. Спочатку я вигадувала історії про себе. Потім почала вживати снодійне. Згодом у мене розвинувся розлад харчової поведінки. А потім з’явилася наркотична залежність, яка поступово поглинула все моє життя.
Коли мені було вісім років, я всім у школі розповідала, що мій батько — відомий шведський тенісист Бйорн Борг. На перервах я детально описувала, як ми проводимо вихідні на турнірах по всьому світу та вечеряємо зі знаменитостями. Я навіть носила на зап’ястях спортивні напульсники. Щоправда, школу не дозволила мені вдягнути пов’язку на голову, на жаль.
Звісно, все це було вигадкою. Не думаю, що у вісім років я взагалі вміла грати в теніс. І річ була не лише в бажанні привернути до себе увагу. Насправді я хотіла бути кимось іншим. Мені здавалося, що без цієї безглуздої історії ніхто не захоче зі мною дружити й не прийме мене такою, яка я є. Я не вірила, що можу подобатися людям просто за те, що я існую. Мені здавалося, що самої мене недостатньо.
Через кілька років я почала постійно контролювати, що і скільки їм. Наприкінці підліткового віку в мене вже була важка булімія. Я переїдала, а потім намагалася позбутися з’їденого. На короткий час це допомагало заглушити внутрішню порожнечу та приносило полегшення. Але дуже швидко на зміну йому приходила ще сильніша ненависть до себе. Я соромилася своїх дій, і цей сором лише зростав. Саме тому я мовчала й нікому не розповідала про свою проблему.
Перехід до героїну став майже логічним продовженням цього шляху. Він не тільки пригнічував апетит, а й давав мені саме те відчуття, якого я так довго шукала. Раптом мені здалося, що зі мною все гаразд. Що я нарешті стала цілісною особистістю. Після стількох років пошуків це було справжнім дивом. Але дивом це, звісно, не було. Дуже швидко героїнова залежність повністю вийшла з-під контролю. Після реабілітацій і нескінченних сеансів психотерапії чоловік розлучився зі мною і забрав дітей. Навіть зараз, коли я пишу це через 24 роки без наркотиків, мені важко повірити, що все зайшло так далеко. Як я могла це допустити? Як могла втратити те, що любила найбільше у світі?
Залежність — страшна річ. І дуже багато людей не можуть її подолати. Я розуміла, що мені в певному сенсі пощастило. Я походила із забезпеченої родини середнього класу і мала фінансову підтримку, якої не мали багато інших людей із залежністю. Мені не доводилося красти, щоб купувати наркотики. Мені не доводилося продавати своє тіло, як доводиться багатьом іншим жінкам із залежністю. Але гроші та нормальне життя ззовні не врятували мене. Я могла зовсім не відповідати поширеному уявленню про людину з героїновою залежністю. Але неважливо, скільки в людини грошей і яке становище вона займає в суспільстві. Багатьох людей із залежністю об’єднує те саме глибоке відчуття власної нікчемності.
Мені здавалося, що героїн повністю мною керує. Щоранку я прокидалася і клялася собі, що сьогодні точно не буду вживати. Але потім згадувала все, що накоїла, і мене охоплювали провина та сором. Я не могла з цим упоратися. У якийсь момент просто думала: “Та пішло воно все” — і знову вживала. Героїн не приносив мені радості. Я не вживала його заради якогось неймовірного кайфу, який хотілося переживати знову і знову. Я просто не уявляла, як можна жити без нього. Я думала про самогубство, але не могла на це наважитися. Тому іноді просто сподівалася, що наркотики вб’ють мене самі. І бажано якомога швидше. Мені навіть на думку не спадало, що одного дня я справді зможу жити без наркотиків.
Я пробувала кинути безліч разів. Але все одно продовжувала пробувати. Час від часу в мені з’являлася маленька надія, що цього разу все може вийти. І я трималася за неї з усіх сил. Я завжди уявляла залежність як карусель. Хоча правильніше було б назвати її каруселлю страждань. Ти їдеш по колу знову і знову. І час від часу бачиш перед собою знак “Вихід”. Ти ніколи не знаєш, коли він вигулькне наступного разу. Тому, коли бачиш можливість вийти, треба нею скористатися. Бо хто знає, коли буде наступна.
Одного разу я все ж скористалася таким шансом і повірила, що зможу впоратися. Один день без наркотиків став двома, а потім ці два дні перетворилися на 24 роки тверезості. Як кажуть, один день за раз. Ми з колишнім чоловіком знову зійшлися. Майже 20 років тому ми вдруге одружилися. У нас народилася ще одна донька, Люсі. Її поява допомогла зцілити багато болю й поступово відновити те, що було зруйновано. Я отримала більше, ніж могла колись сподіватися. І час від часу мені потрібно нагадувати собі про це. Особливо тоді, коли всередині знову з’являється та сама порожнеча.
Нещодавно подруга запитала мене про мою залежність і про те, що вона для мене означає. “Усе дуже просто, — сказала я. — У глибині душі я завжди була переконана, що недостатньо хороша. Але тепер я знаю, як із цим жити. Я навчилася не дозволяти цим думкам руйнувати мене й людей поруч”. “А хто сказав тобі, що ти недостатньо хороша?” — запитала вона. Я знизала плечима: “Мабуть, я сама. Але тепер я вмію з цим справлятися”. Вона подивилася на мене так, ніби не розуміла, чому я так у цьому впевнена. “А що як це неправда? Що як ти насправді достатньо хороша, а всі ці роки просто переконувала себе в протилежному?” — сказала вона. Я стояла й мовчки дивилася на неї.
Напевно, за своє життя я чула щось подібне тисячу разів. Але саме тієї миті ці слова раптом справді до мене дійшли. А що як вона має рацію? Що як зі мною насправді все гаразд, а я всі ці роки просто повторювала собі неправду? Чому це не може бути правдою? Що змінилося б у моєму житті, якби я почала думати про себе інакше? Що я не краща й не гірша за інших? Що я така сама, як усі. Що мені не потрібно нічого доводити, щоб мати цінність. Що я вже достатньо хороша.
Я могла б і далі ненавидіти себе, бо це почуття давно стало для мене звичним. Іноді залишатися в ньому справді легше, ніж намагатися щось змінити. Але я більше не хочу так жити. Я хочу позбутися цієї ненависті до себе, бо смертельно від неї втомилася. Тепер я майже щодня нагадую собі, що я достатньо хороша, і намагаюся не повертатися до старих думок про те, що зі мною щось не так. Звісно, виходить не завжди. Бувають дні, коли повірити в це майже неможливо і здається, що я знову опинилася на самому початку. Але це не так. Я вже пройшла величезний шлях і сьогодні дуже далека від тієї людини, якою була колись.
Сьогодні я чесно розповіла подрузі, що зі мною відбувається. Вона вислухала мене й порадила знову піти на зустріч. Здавалося б, очевидне рішення, правда? Після стількох років я мала б сама про це подумати. Але іноді потрібен хтось поруч, щоб нагадати тобі про те, чого ти сам у цей момент не бачиш. Тож зараз для мене головне не вимагати від себе досконалості, а просто продовжувати рухатися далі. І завтра я почну із зустрічі.
За матеріалом vogue.co.uk