Героїнова залежність забрала в Сари Гіскокс сім’ю та можливість бути поряд із дітьми. Вона не вживає наркотики майже 25 років, але досі бореться з низькою самооцінкою та постійним відчуттям “недостатньої” цінності. Саме ці думки колись стали однією з причин її залежності, а сьогодні можуть знову спонукати до вживання. Сара ділиться, як навчилася справлятися з самозневагою і чому, навіть після десятиліть тверезості, робота над собою не завершується.
“Жінка на стільці”, Леон Спілларт, 1909 рік
Реклама.
Я перебуваю на шляху одужання від залежності і не вживаю наркотики та алкоголь майже 25 років. Проте кілька місяців тому я знову сиділа за кухонним столом, розглядаючи розклад зустрічей “Анонімних наркозалежних”. Я не відвідувала їх півтора року, вважаючи, що вони мені більше не потрібні. Останні два роки я присвятила написанню книги “The Beginning and End of Everything”, і це, як мені здавалося, було достатньо для мого доброго самопочуття.
Але потім кілька подій вибили мене зі звичного ритму. Наближався вихід книги, а разом з ним — публічна увага, до якої я виявилася неготовою. Деякі обставини склалися не так, як я очікувала. І дуже швидко я повернулася до того стану, в якому перебувала до початку роботи над книгою. Мене знову охопило знайоме відчуття власної нікчемності. Воно стало настільки сильним, що я майже не могла підвестися з дивана. Я почувалася виснаженою, тіло стало обтяженим, а сил не вистачало ні на що. В голові знову лунали ті ж думки: “Ти не справжня письменниця. Ніхто не буде ставитися до тебе серйозно. Навіщо ти взагалі все це розпочала?”. Я щиро вірила, що такого стану більше ніколи не відчую. Останні кілька років я значно краще ставилася до себе. Я написала книгу, і її мали видати. Це ж мрія, чи не так?
Я нарешті могла сказати собі, що зробила щось значуще. Що досягла певних вершин. Що досягла успіху. Мені здавалося, що тепер у мене є незаперечний доказ моєї цінності, і це почуття неповноцінності ніколи не повернеться. Але я помилялася. Я намагалася підвищити свою самооцінку через зовнішні досягнення, хоча насправді потребувала зовсім іншого. Я знову шукала спосіб заповнити внутрішню порожнечу не там, де слід.
До того, як я припинила вживати наркотики, відчуття, що зі мною щось не так, домінувало майже в усьому моєму житті. Я вважала себе недостатньо розумною, недостатньо привабливою, недостатньо цікавою, недостатньо стрункою. Зрештою, ці думки зруйнували моє існування. Спочатку я вигадувала про себе історії. Потім почала вживати снодійне. Згодом у мене розвинувся розлад харчової поведінки. А потім з’явилася наркотична залежність, яка поступово поглинула все моє життя.
Коли мені було вісім років, я казала всім у школі, що мій батько — відомий шведський тенісист Б’єрн Борг. На перервах я детально розповідала, як ми проводимо вихідні на турнірах по всьому світу та вечеряємо зі знаменитостями. Я навіть носила на зап’ястках спортивні пов’язки. Правда, накласти пов’язку на голову школа мені не дозволила, на жаль.
Звісно, все це було вигадкою. Не думаю, що у вісім років я взагалі вміла грати в теніс. І справа була не лише в бажанні привернути до себе увагу. Насправді я прагнула бути кимось іншим. Мені здавалося, що без цієї безглуздої вигадки ніхто не захоче зі мною дружити й не прийме мене такою, якою я є. Я не вірила, що можу подобатися людям просто так, самою своєю сутністю. Мені здавалося, що мене самої недостатньо.
Через кілька років я почала постійно контролювати, що і скільки їм. Наприкінці підліткового віку в мене вже була серйозна булімія. Я переїдала, а потім намагалася позбутися з’їденого. На короткий час це допомагало заглушити внутрішню порожнечу та приносило полегшення. Але дуже швидко на зміну йому приходила ще сильніша ненависть до себе. Я соромилася своїх дій, і цей сором лише зростав. Саме тому я мовчала й нікому не розповідала про свою проблему.
Перехід до героїну став майже логічним продовженням цього шляху. Він не лише пригнічував апетит, а й давав мені те саме відчуття, якого я так довго шукала. Раптом мені здалося, що зі мною все гаразд. Що я нарешті стала цілісною особистістю. Після стількох років пошуків це було майже дивом. Але дивом це, звісно, не було. Дуже швидко героїнова залежність повністю вийшла з-під контролю. Після реабілітацій та нескінченних сеансів психотерапії чоловік розлучився зі мною та забрав дітей. Навіть зараз, коли я пишу це після 24 років тверезості, мені важко усвідомити, що все зайшло так далеко. Як я могла це допустити? Як могла втратити те, що любила понад усе на світі?
Залежність — страшна річ. І дуже багато людей не можуть її подолати. Я розуміла, що мені певною мірою пощастило. Я походила із забезпеченої родини середнього класу і мала фінансову підтримку, якої не було в багатьох інших людей із залежністю. Мені не доводилося красти, щоб купувати наркотики. Мені не доводилося продавати своє тіло, як це роблять багато інших жінок із залежністю. Але гроші та зовнішньо нормальне життя не врятували мене. Я могла зовсім не відповідати загальноприйнятому образу людини з героїновою залежністю. Та не має значення, скільки грошей у людини та яке становище вона займає в суспільстві. Багатьох людей із залежністю об’єднує те саме глибоке відчуття власної незначущості.
Мені здавалося, що героїн повністю контролює мене. Щоранку я прокидалася і клялася собі, що сьогодні точно не буду вживати. Але потім згадувала все, що накоїла, і мене охоплювали провина та сором. Я не могла з цим упоратися. У певний момент просто думала: “Та хай йому біс”, — і знову вживала. Героїн не приносив мені радості. Я не вживала його заради якогось неймовірного кайфу, який хотілося переживати знову і знову. Я просто не уявляла, як можна жити без нього. Я думала про самогубство, але не могла наважитися. Тому іноді просто сподівалася, що наркотики вб’ють мене самі. І бажано якомога швидше. Мені навіть не спадало на думку, що одного дня я справді зможу жити без наркотиків.
Я намагалася кинути безліч разів. Але все одно продовжувала пробувати. Час від часу в мені з’являлася крихітна надія, що цього разу все може вийти. І я трималася за неї щосили. Я завжди уявляла залежність як карусель. Хоча правильніше було б назвати її каруселлю страждань. Ти їдеш по колу знову і знову. І час від часу бачиш перед собою знак “Вихід”. Ти ніколи не знаєш, коли він з’явиться наступного разу. Тому, коли бачиш можливість вийти, треба нею скористатися. Бо хто знає, коли буде наступна.
Одного разу я все ж скористалася таким шансом і повірила, що зможу впоратися. Один день без наркотиків став двома, а потім ці два дні перетворилися на 24 роки тверезості. Як то кажуть, один день за раз. Ми з колишнім чоловіком знову зблизилися. Майже 20 років тому ми вдруге одружилися. У нас народилася ще одна донька, Люсі. Її поява допомогла зцілити багато болю й поступово відновити те, що було зруйновано. Я отримала більше, ніж могла колись сподіватися. І час від часу мені потрібно нагадувати собі про це. Особливо тоді, коли всередині знову виникає та сама порожнеча.
Нещодавно подруга запитала мене про мою залежність і про те, що вона для мене означає. “Усе дуже просто, — сказала я. — У глибині душі я завжди була переконана, що недостатньо хороша. Але тепер я знаю, як із цим жити. Я навчилася не дозволяти цим думкам руйнувати мене й людей поруч”. “А хто сказав тобі, що ти недостатньо хороша?” — запитала вона. Я знизала плечима: “Мабуть, я сама. Але тепер я вмію з цим справлятися”. Вона подивилася на мене так, ніби не розуміла, чому я така в цьому впевнена. “А що, як це неправда? Що, як ти насправді достатньо хороша, а всі ці роки просто переконувала себе в протилежному?” — сказала вона. Я стояла й мовчки дивилася на неї.
Напевно, за своє життя я чула щось подібне тисячу разів. Але саме тієї миті ці слова раптом справді до мене дійшли. А що, як вона має рацію? Що, як зі мною насправді все гаразд, а я всі ці роки просто повторювала собі неправду? Чому це не може бути правдою? Що змінилося б у моєму житті, якби я почала думати про себе інакше? Що я не краща й не гірша за інших? Що я така сама, як усі. Що мені не потрібно нічого доводити, щоб мати цінність. Що я вже достатньо хороша.
Я могла б і далі ненавидіти себе, бо це почуття давно стало для мене звичним. Іноді залишатися в ньому справді легше, ніж намагатися щось змінити. Але я більше не хочу так жити. Я хочу позбутися цієї ненависті до себе, бо смертельно від неї втомилася. Тепер я майже щодня нагадую собі, що я достатньо хороша, і намагаюся не повертатися до старих думок про те, що зі мною щось не так. Звісно, виходить не завжди. Бувають дні, коли повірити в це майже неможливо і здається, що я знову опинилася на самому початку. Але це не так. Я вже пройшла величезний шлях і сьогодні дуже далека від тієї людини, якою була колись.
Сьогодні я щиро розповіла подрузі, що зі мною відбувається. Вона вислухала мене й порадила знову піти на зустріч. Здавалося б, очевидне рішення, чи не так? Після стількох років я мала б сама про це подумати. Але іноді потрібен хтось поруч, щоб нагадати тобі про те, чого ти сам у цей момент не бачиш. Тож зараз для мене головне не вимагати від себе досконалості, а просто продовжувати рухатися вперед. І завтра я почну зі зустрічі.
За матеріалами vogue.co.uk