Найбільш очікувана стрічка року, “Одіссея” від Крістофера Нолана, вже в кінотеатрах і негайно встановила новий рекорд для його кар’єри: 257,8 мільйона доларів за прем’єрний вікенд у глобальному прокаті. Кінокритикиня Соня Вселюбська простежує шлях Нолана – від чорно-білого дебюту за 6000 доларів, знятого на вихідних, до статусу, мабуть, єдиного автора в Голлівуді, якому під силу абсолютно все.
Важко недооцінити внесок Крістофера Нолана в історію світового кінематографа. Його стрічки давно прийнято обговорювати в абсолютних термінах: найдорожчі, найзоряніші, найкасовіші, найскладніші.
Реклама.
Його тринадцята повнометражна робота “Одіссея”, яка щойно вийшла в прокат, лише підсилює цю тенденцію. Це головна прем’єра та найобговорюваніша картина року, що викликає дискусії в усіх можливих площинах: від авторських колонок науковців до детальних розборів у TikTok, де блогери перевіряють кожну деталь на відповідність та інклюзивність. Мало хто із сучасних режисерів може одним фільмом спровокувати такий розголос. Навіть його актори переходять у режим шанувальників: коли Зендея дізналася, що її колезі Тому Голланду надійшла пропозиція, яка суперечила його графіку зйомок “Людини-павука”, вона жартома пригрозила, що покине його, якщо він пропустить шанс попрацювати з Ноланом.
Представляти Нолана сьогодні неактуально: його фільми, здається, переглянув кожен, а “Початок” чи “Інтерстеллар” незмінно присутні у приватних списках топів мільйонів глядачів. Формула його успіху настільки ж проста, наскільки й заплутані його стрічки: найбільш ризиковані концепції втілюються на екрані краще, ніж були задумані, і жодна з них досі не підірвала його довіри – ані з боку студій, ані з боку аудиторії. Цікаво, що професійний шлях режисера читається так само, як його сценарії, вивірені та прораховані до найдрібніших деталей. Протягом тринадцяти повнометражних робіт кар’єра Нолана розвивалася майже за геометричною прогресією, починаючи з першої спроби і без жодного проміжку.
Крістофер Нолан народився в сім’ї матері-американки та батька-британця, провівши дитинство між Чикаго та Лондоном. Кінематографом він цікавився змалечку: користувався батьковою камерою для аматорських експериментів і захоплено переглядав стрічки Рідлі Скотта та Джорджа Лукаса. Вступив, проте, на факультет англійської літератури до престижного University College London – звідси й походить певна академічність його фільмів та вишуканість сценаріїв. Саме в університеті, знімаючи корпоративні та навчальні відео, він і вирішив спробувати себе у повному метрі.
Так у 1998 році з’явилася стрічка “Спостерігач” – історія про письменника, який задля натхнення йде на дедалі небезпечніші кроки. Літературна основа тут відчутна так само, як і в усіх його подальших роботах. Фільм знімали чотирнадцять місяців, але лише по вихідних, використовуючи навички, отримані й запозичені під час комерційних зйомок. У сімдесят хвилин чорно-білого кіно він вмістив 6000 доларів та ту саму таємничість сюжету з нуарним присмаком, яка стала його візитівкою. Прем’єра на фестивалі Slamdance у 1999 році справила враження на критиків і зацікавила дистриб’юторів, а успіх виявився настільки переконливим, що режисер негайно переїхав із дружиною та продюсеркою Еммою Томас до Голлівуду.
Саме з “Мементо” можна розпочинати повноцінний відлік його авторства. У цій стрічці він вперше втілив свою впізнавану, неповторну рису – гру з часом, яку складно не лише показати на екрані, а й взагалі викласти словами у сценарії, проте Нолану це під силу. Стрічка, знята за мотивами оповідання його брата Джонатана, розповідає про антигероя з амнезією та розгортається у зворотному хронологічному порядку. “Мементо” приніс номінацію на “Оскар” за найкращий оригінальний сценарій, і актори в залі церемонії звернули ще пильнішу увагу на нового голлівудського віртуоза. Не дивно, що вже на третій повнометражній роботі, “Безсонні”, йому вдалося співпрацювати з легендарним Аль Пачіно в ролі детектива, який розслідує справу на Алясці та страждає від містичного недосипання.
Невдовзі, у 2003 році, студія Warner Bros. запросила Нолана до роботи над новим “Бетменом” після менш успішних версій, запропонованих його колегами. У руках режисера цей всесвіт набув похмурої, але водночас реалістичної атмосфери, якої бракувало попереднім стрічкам про супергероя. Відступивши від коміксового коріння жанру, він фактично запропонував новий погляд на супергеройське кіно – і продовжив його розвивати через кілька років у “Темному лицарі”. І так само, як ця стрічка вивела екранізації коміксів на новий рівень, вона вивела й самого Нолана у світ блокбастера, який режисер переписав за власними правилами.
Фільми, що функціонують одночасно як розважальний атракціон та як інтелектуальна головоломка – як-от “Престиж”, стрічка зі складною фабулою про двох ворогуючих ілюзіоністів Лондона на зламі століть, – продемонстрували індустрії, що масове кіно не обов’язково означає легкий перегляд та спрощений наратив. Так він підготував і аудиторію, і бюджети студій до своєї наступної, ще масштабнішої стрічки – “Початок” він неквапливо розробляв дев’ять років, і після цієї картини його експерименти з часом і наукою вже неможливо було зупинити.
У своєму посібнику для знайомства з режисером британський журнал Sight & Sound радить починати саме з цієї стрічки: ця складна історія про недалеке майбутнє, де існує технологія обміну снами, з Леонардо Ді Капріо в головній ролі, – це “квінтесенція інтелектуального блокбастера Нолана. Отримавши можливість (і бюджет) реалізувати будь-який мислимий сценарій, Нолан пропонує цілий калейдоскоп креативних екшн-сцен: бійка в коридорі, що обертається; перестрілка у величезному храмі, раптово затопленому водою… Щоб зрозуміти Нолана як загадкову особистість і творця масштабних розважальних фільмів, “Початок” – найкраща відправна точка”.
І все ж фінансовий успіх ніколи не був його єдиним інтересом. Яким би складним не був механізм фільму і скільки б не коштували трюки, у центрі кадру Нолан щоразу залишає трагічну постать людини, яка безповоротно щось втрачає. В “Інтерстелларі”, задля якого він детально консультувався з астрофізиками, щоб перенести на екран формули гравітаційного уповільнення часу, під цією видовищністю ховається глибока роздуми про скривджену планету, людську смертність та розлуку. У “Дюнкерку”, який прийнято вважати еталоном воєнного кіно, діалогів мінімум, натомість максимум того, з якою інтенсивністю людина чіпляється за життя на війні. Навіть “Тенет”, хоч і не найуспішніший його фільм, можливо, через надто щільний сюжет про героя, який женеться за злочинцем крізь час, теж сприймається як мелодрама, історія про кохання, яке так і не встигає розквітнути у вирі глобалізму.
Найвідвертішим у цьому плані виявився “Опенгеймер”. Історія творця ядерної зброї – його найбільш камерна стрічка і водночас роздум про войовничу природу людини та про початок незворотного фіналу сучасності. Побудований на тривожних діалогових сценах у тісних приміщеннях, він своєю стриманістю ніби віддає належне гостроті теми, а натурні зйомки й відмова від спецефектів відсилають до сьогодення. Саме ця картина принесла Нолану “Оскар” за режисуру, а “Опенгеймеру” – за найкращий фільм, і знову розширила його профіль, продемонструвавши, що він не лише постановник атракціонів, а й режисер, здатний тримати тригодинну напругу виключно розмовами та близькими планами акторів.
З “Опенгеймером” посилилася й тенденція знімати на дорогу та вкрай вибагливу 70-міліметрову плівку, яка потребує ще й особливих умов показу. Найменші сумніви щодо такого ризику розвіялися, коли зали почали заповнюватися вщент, що й зміцнило рішення знімати “Одіссею” так само на 70 мм – нині в лондонському BFI IMAX, на найбільшому екрані Британії, квитки по сорок фунтів розкуплені майже до кінця літа, а за першу добу продажів кінотеатр продав 28 тисяч квитків і встановив власний рекорд.
Справді, складно уявити більш доречну кандидатуру для переосмислення гомерівського канону, тож захоплені відгуки критиків і глядачів не викликають подиву. Хоча Нолан ніколи раніше не звертався до античного епосу, поема виявилася для нього напрочуд відповідним матеріалом – зокрема через нелінійність оригіналу. Втім, він розпорядився нею по-своєму: прибрав рамку, в якій Одіссей сам переповідає свої мандри феакійцям, майже усунув богів з їхніми олімпійськими інтригами (на екрані з’являється лише Афіна у виконанні Зендеї) і перетворив хитромудрого шахрая на ветерана з посттравматичним синдромом, якого не полишають спогади про спалену Трою. Звідси й сутінкова гіперреалістична естетика фільму, що дозволяє відчути резонуюче з багатьма почуття втрати. “Одіссея”, зрештою, це вічна й універсальна історія про дім, до якого немає шляху назад, і про світ, що встиг змінитися за час війни.
Секрет цієї послідовності, найімовірніше, у тому, що Нолан просто не дозволяє собі розслабитися. Працюючи над сценарієм “Одіссеї”, він прибрав свої “Оскари” з кабінету, бо дивитися на них було лячно. Коли син поцікавився, куди поділися статуетки, і вислухав пояснення, то відповів: “Але ж ти не отримав жодної за сценарій”. Судячи з касових зборів – 257,8 мільйона доларів за перший вікенд у світі, найкращий старт у його кар’єрі – та з нестихаючих похвал, статуетки в тому кабінеті цілком заслужено можуть примножитися.