© Getty Images
Марко Баянов
Російський дрон, що 14 червня пошкодив споруду Харківського художнього музею та його експонати, одночасно спровокував хвилю критики в соціальних мережах.
На певний час там з’явилася маса поціновувачів мистецтва та фахівців з музеєзнавства. Звісно, можна не знати, що державний протокол евакуації був запроваджений лише в лютому 2026 року. Можна, мабуть, ніколи в житті не бачити саму будівлю музею й навіть не уявляти, скільки там поверхів. Але чи можна за такого рівня обізнаності розпалювати негатив стосовно музейних працівників — це вже питання морального плану.
Однак можна й щиро співчувати або пропонувати реальну допомогу. Люди різні. Наша бесіда із завідувачкою відділу зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею Мариною Філатовою — про збереження людей, людяності та мистецьких творів. Саме в такому порядку.
Марина ФілатоваФото надані Харківським художнім музеєм
«Ми, музейники, звикли говорити про культурні цінності, про фонди, про унікальні роботи. Це наша робота, наша відповідальність. Але найголовніша цінність — це людина», — переконана Марина Іванівна.
— Пані Марино, коли первісний шок і хвилювання трохи вщухли, в пам’яті зазвичай залишаються найяскравіші моменти. Як цей день розпочався для вас та ваших колег?
— 14 червня припало на неділю. І, хоч як дивно це може звучати, я досі розглядаю це як єдиний щасливий збіг обставин, що врятував людей. Від початку повномасштабного вторгнення музей не приймає відвідувачів у звичайному режимі. Харків є прифронтовим містом, культурно-масові заходи заборонені, у неділю музей був зачинений. У будівлі не було співробітників. І це найважливіше. (Від уламків під час вибуху постраждали люди, що перебували неподалік будівлі. — М.Б.)
Мій особистий нав’язливий спогад — це звук. Я проживаю неподалік від музею. Поверталася додому, і ця жахлива штука пролетіла буквально наді мною, я відчула це фізично ще до того, як побачила. Сховалася в арці. За кілька хвилин пролунав вибух. Це був такий звук, після якого тіло раніше за розум усвідомлює: щось сталося. Побачила пожежні машини, швидку допомогу, які мчали в напрямку музею. Зайшла до квартири — відразу дзвінок від Віри Ярової, нашої головної зберігачки. Каже, поліцейський із пункту охорони зателефонував, що музей охоплений вогнем.
Ми домовилися: ми з чоловіком за десять хвилин будемо на місці, вона намагатиметься дістатися якнайшвидше.
— Якщо відновити послідовність подій: що ви побачили, переступивши поріг, як координували дії?
— У той момент послідовність — це не зовсім про порядок. Це коли ти не встигаєш думати, а просто дієш на адреналіні.
Коли ми приїхали, біля музею вже перебували екстрені служби, ДСНС, швидка, поліція, мер міста Ігор Терехов. Пожежники розгорнули пожежні рукави й готувалися подавати воду. Я повідомила, що всередині ще є експонати. Ігор Терехов дав вказівку відкласти подачу води настільки, наскільки це було можливо. Розпочали зламувати двері до сховища. Не було часу шукати ключі у колбах, не було часу на звичну музейну послідовність дій. Допомагали рятувальникам усі: мер, наші співробітники, реставратори Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України (ННДРЦУ), митці Харківської організації Національної спілки художників України (ХО НСХУ), заступник директора департаменту культури і туризму Харківської ОВА Олександр Костін, хлопці та дівчата з «Добробату», просто люди, які опинилися поруч.
Жодної «ефектної» героїки. Дим, пил, напруга, уламки, крики, вода, сирена. Але в цьому хаосі люди діяли максимально швидко. І дуже точно, адже будівля стара: 1914 рік, пам’ятка архітектури місцевого значення, збудована за проєктом Олексія Бекетова… дерев’яні перекриття, дранка між залами. Вогонь поширюється дуже швидко. Мабуть, найбільшим шоком став сам вигляд музею. А ще — безпорадність. Бекетовський особняк — це тіло музею. Його обличчя, його пам’ять, його сутність. І раптом ти бачиш його пораненим. Простір, де ми все життя зберігали красу, сам потребує порятунку.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Як вирішувалося, що рятувати в перші хвилини? Чи існує в музеї власний внутрішній протокол «медичного сортування», тобто «тріажу» для експонатів, коли цінність визначається, наприклад, за матеріалом?
— У музейній роботі завжди є розуміння пріоритетності. Ми враховуємо художню та історичну цінність, матеріал, стан збереження, вразливість до води, вогню, механічних пошкоджень.
Однак розмови про «сортування» розбиваються об реальність, коли пожежники кричать, що все ось-ось обвалиться, і починають рясно лити воду. Тоді ти вже не думаєш про матеріал, а хапаєш усе, до чого дотягуються руки.
Вогонь знищує миттєво. Вода для творів мистецтва також є страшною загрозою. Тому першочергові дії були дуже прості: винести те, що можливо винести; відокремити мокре від сухого; не допустити подальшого намокання.
І весь час слід пам’ятати: жоден експонат не вартий людського життя. Це не гарна фраза. Це правило, яке в надзвичайній ситуації має бути жорстким. Коли я була на тренінгу під егідою ЮНЕСКО щодо збереження культурної спадщини в умовах війни, закордонні колеги висловили дуже просту думку. Якщо в критичній ситуації перед вами людина, тварина й експонат, черговість порятунку саме така: спочатку людина, потім кішка чи собака. І вже тільки потім — експонат. Для музейника це навіть боляче чути. Бо ми роками живемо з думкою, що мусимо зберегти твір за будь-яку ціну. Але будь-яка ціна не може бути людським життям.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Як наразі оцінюють масштаби та характер збитків? Які першочергові діагнози ставляться постраждалій частині колекції?
— Доки реставратори ННДРЦУ не завершили обстеження всіх постраждалих творів, я не маю права робити поспішні висновки. Кожен предмет має бути звірений за документами, оглянутий та зафіксований актом. Важливо зазначити, що постраждалі твори готувалися до евакуації, частково були запаковані. Їх не «забули». Вони були в процесі переміщення. Окремо рятували твори тимчасового зберігання, зокрема колекцію Іллі Лучковського. Саме про ці роботи багато хто запитує, бо на відео було видно, як їх виносили. Але повний перелік і стан конкретних творів мають бути озвучені тільки після офіційної фіксації. В іншому випадку можна нашкодити. Сказати неточно — дати привід для чуток. Реставратор іноді бачить шанс там, де неспеціаліст уже поставив би хрест. Буває й навпаки: зовні робота виглядає не надто пошкодженою, а всередині вже пішли процеси, які важко зупинити. Найважливіше зараз — стабілізація: висушити, не допустити грибка, не дати основі деформуватися ще більше, зафіксувати пошкодження, зробити описи. Реставрація — це місяці, іноді роки роботи.
— Чи вистачає для цього фахівців та специфічних матеріалів?
— Чесна відповідь: ні, таких ресурсів завжди бракує. Особливо в Харкові. Особливо коли йдеться про цілу групу творів. Ентузіазм не замінить обладнання, матеріалів, реставраційної майстерні, вентиляції, безпечного фондосховища.
— Чи існує зараз загроза, що через бюрократичні зволікання або брак фінансування постраждалі експонати не зможуть вчасно потрапити на реставрацію?
— Так, така загроза існує. І вона дуже реальна. Реставрація потребує коштів, матеріалів, фахівців, часу, приміщень. Найнебезпечніше — втратити перші тижні, коли ще можливо зупинити частину процесів руйнування. Мені навіть страшно уявити, якби ця жахлива подія сталася в морози, коли промоклі твори неможливо було б висушувати природним шляхом.
Бюрократія в музейній сфері існує не випадково. Вона захищає фонди. Але під час війни вона не повинна паралізувати процес порятунку.
— З якими юридичними та логістичними труднощами стикався музей усі ці роки від початку повномасштабної війни?
— На початок повномасштабного вторгнення не існувало сучасного, придатного саме для цієї війни порядку евакуації музейних фондів. Музейна система продовжувала використовувати старі радянські протоколи. І за цими протоколами для харківських музеїв у разі небезпеки була рекомендована евакуація фондів до російського Бєлгорода. Тобто люди на місцях мусили ухвалювати рішення в умовах реальної війни, а нормативна база жила в іншому вимірі.
Крім цих старих протоколів, існував ще загальний порядок евакуації у разі надзвичайних ситуацій, затверджений постановою Кабміну №841 від 30 жовтня 2013 року. Це чинний документ, він задавав загальну рамку: хто ухвалює рішення, організовує евакуацію, як працюють комісії, які органи залучаються. Але музейна колекція не вписується в загальну евакуаційну схему. Для неї потрібен окремий порядок, з урахуванням обліку, збереження, реставраційних ризиків і юридичної відповідальності за кожен предмет. Картину, графічний аркуш, ікону, скульптуру чи предмет декоративно-ужиткового мистецтва неможливо евакуювати за логікою звичайного майна.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Які переваги та недоліки постанови Кабміну №229 від 18 лютого 2026 року?
— Вона дійсно важлива, бо затвердила окремий порядок тимчасового переміщення, тобто евакуації, культурних цінностей державної частини Музейного фонду України під час воєнного стану та їхнього повернення. Перевага в тому, що з’явилася зрозуміла зона обов’язкової евакуації. Культурні цінності мають переміщуватися із закладів, розташованих на територіях бойових дій або тимчасово окупованих, а також із закладів, що перебувають ближче ніж за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Раніше музейники часто мусили доводити очевидне: небезпека реальна, вона тут.
Ще одна перевага: визначено, що евакуйовані цінності мають переміщуватися до закладів, розташованих далі ніж за 75 кілометрів від лінії зіткнення. Це вже не абстрактне «безпечне місце». Також прописано черговість евакуації: унікальні культурні цінності та фондово-облікова документація, найцінніші твори загальнодержавного значення, потім інші культурні цінності державної частини Музейного фонду. Для великого музею це має значення, бо все одночасно евакуювати фізично неможливо.
Важливо і те, що у разі прямої загрози керівник закладу або уповноважена особа може самостійно ухвалити рішення про евакуацію, а потім невідкладно повідомити відповідні органи.
Але недоліки теж очевидні. По-перше, документ з’явився майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення. По-друге, постанова не створює автоматично місць, куди можна вивезти колекції. Можна написати «належні умови зберігання», але спеціалізованих фондосховищ в Україні бракує. Багато безпечніших регіонів уже прийняли величезну кількість переміщених фондів.
По-третє, документ не вирішує питання людей. Можна прописати правильну черговість евакуації. Але хтось має знати колекцію так, щоб визначити цю черговість не формально, а по суті. Хтось має пакувати, переносити, описувати, звіряти, відповідати за акти, контролювати стан.
І все це роблять музейники. Часто за зарплату, яка не відповідає ані рівню освіти, ані масштабу відповідальності, ані воєнним ризикам. Сама постанова колекції не врятує. Її мають виконувати живі люди.
— На якому етапі зараз перебуває евакуація колекції?
— У нас було кілька етапів евакуації. Найціннішу частину колекції вивезли ще на початку повномасштабного вторгнення. Але в нашій колекції — понад 26 тисяч предметів. Робота триває. Частина творів вже переміщена, частина готується, частина потребує огляду після удару, частина — стабілізації перед будь-яким транспортуванням. Не кожен пошкоджений предмет можна просто взяти й повезти. Іноді дорога може «добити» його остаточно.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Зараз обговорюється ідея нового приміщення. Як ви бачите цю перспективу?
— Проблема приміщення у Харківського художнього музею існувала давно. Колекція велика, будівля історична, але вона не пристосована до всіх вимог сучасного фондового зберігання. Гадаю, музею потрібне не тимчасове рішення, а продумане. Бекетовський особняк має залишитися частиною музею. Але фондова та виставкова робота в Харкові сьогодні потребує інших умов. Безпечніших, просторіших, технічно підготовлених.
Треба думати не лише про квадратні метри, а й про сховища, температурно-вологісний режим, укриття, доступність, транспорт для переміщення творів, реставраційні майстерні, простір для виставок і для людей, які там працюватимуть щодня. Музей має бути не лише гарною адресою.
І я дуже хотіла б, щоб це рішення не ухвалювали кулуарно або поспіхом. Тут мають брати участь музейники, архітектори, реставратори, інженери, фахівці з безпеки. Бо якщо припуститися помилки на цьому етапі, ми потім десятиліттями будемо з нею жити.
— Сьогодні також обговорюється будівництво спеціалізованого підземного сховища для музею. Чи означає це, що класичний формат музею з великими світлими залами відходить у минуле?
— У місті, яке живе під постійною загрозою ударів, у музею обов’язково має бути захищена частина. І в цьому випадку підземне сховище для колекції — це шанс вижити. Питання тільки в тому, що це має бути не просто бетонний підвал із табличкою «фондосховище». Це має бути професійний музейний простір: клімат, безпека, логістика, доступ реставраторів, нормальні умови для наукової та виставкової роботи. Інакше ми просто перенесемо проблему з однієї будівлі в іншу.
Хоч як це сумно, класичний формат музею в Харкові — це дійсно вже романтичне минуле.
— Чи готові ми до «підземного кураторства»? Наприклад, як виглядатиме українське бароко чи класичний живопис у бетонних стінах підземелля?
— Саме слово «підземне» не має нас лякати. Питання не в тому, де розташовано — під землею чи над землею. Питання в тому, чи зроблено це професійно.
Звісно, українське бароко в бетонному просторі звучатиме інакше, ніж у класичному залі. Класичне мистецтво теж сприйматиметься інакше. Але, я вважаю, це може відкрити нові смисли, якщо з цим працювати розумно.
Тут легко скотитися в гарну метафору. А музей більше не витримає самих лише метафор. Потрібна спільна робота, без якої «підземне кураторство» залишиться ефектною фразою.
Нові смисли не народжуються з руйнування автоматично. Руйнування саме по собі нічого не створює. Сенси доводиться витягувати з болю дуже обережно. Іноді я сама не знаю, чи вистачить на це сил. Але в такі моменти особливо чітко розумієш: за твоєю спиною стоять не інвентарні номери. Стоять Дюрер, голландська графіка, сотні років європейської культури, що зійшлися в Харкові. Стоять Аделунг, Каразін, Бецький, Алфьоров і багато інших людей, завдяки яким ця колекція стала можливою. І тоді вже не думаєш, чи вистачає сил. Просто розумієш, що не маєш права перервати цю історію. Тому сьогодні ми просто робимо свою роботу: рятуємо, звіряємо, пояснюємо, шукаємо можливості для нових проєктів.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Чи немає у вас побоювань щодо можливого «перерозподілу» або децентралізації фондів на рівні вищих державних інституцій після війни?
— Було б дивно вдавати, що таких побоювань немає. Колекція — це цілісний організм. У нього є історія формування, логіка, зв’язки між творами, школами, авторами, колекціонерами.
Евакуація рятує, але роз’єднує зібрання. І дуже важливо, щоб тимчасове переміщення не перетворилося на нову норму. Убезпечити колекцію можна тільки прозорими документами, чітким статусом переміщених предметів, державною позицією та професійною солідарністю. Харківська збірка має повернутися до Харкова, коли для цього будуть безпечні умови. І це треба обговорювати вже зараз. Не потім, коли всі втомляться, звикнуть і скажуть: «Ну, воно вже там». Ми стоїмо зараз тут, згадуючи наших попередників-музейників із 1940-х років, які так само рятували колекцію з вогню в Другу світову. Вони зберегли її тоді, а ми зобов’язані зберегти і повернути її зараз.
— Як колектив музею переживав хвилю критики?
— Дуже болісно. Я не проти критики. Але вирок без розуміння реальності — це не критика. Це дуже боляче б’є по людях, які в цей момент не сидять у соцмережах, а рятують музей.
Питання ставити можна і потрібно. Музей — це публічна інституція. Ми маємо пояснювати, що сталося, що робилося, які були ухвалені рішення. З боку іноді здається, що існує якесь одне правильне рішення, якого просто не виконали.
Нам потрібна система, яка довіряє фахівцям і водночас захищає фонди. Бо зараз часто виходить так, що музейник відповідає майже за все, але не завжди має реальні інструменти, щоб це «все» врятувати.
І тут знову повертаємося до людей. Бо жодна інструкція не винесе роботи зі сховища. Жодна постанова сама не звірить інвентарний номер. Жоден наказ не замінить зберігача, який знає свою частину колекції та розуміє, що можна рухати, а що краще не чіпати до огляду реставратора.
Щодо другого поверху, чому колекція там була. Це було вимушене професійне рішення. Наш музей уже тричі потерпав від вибухових хвиль, будівля має проблеми з фундаментом, а цокольний поверх абсолютно сирий. Ми рятували твори від повільної смерті від вологи. А тепер нас у цьому ж і звинувачують. Це не просто брак розуміння реальності сучасного Харкова, це системна хвороба нашого суспільства.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Чи допомагає оголошений збір коштів?
— Будь-яка допомога зараз важлива. Фінансова, матеріальна, професійна, інформаційна. Потреб надзвичайно багато. Збір коштів допомагає. Але це крапля в морі, і він не має підміняти державну відповідальність. Донати можуть покрити частину нагальних потреб. Стратегічне відновлення музею — це рівень держави, області, міста та міжнародних партнерів. І мені здається, тут треба говорити прямо: якщо музей є частиною національного культурного надбання, його порятунок не може бути приватною справою колективу.
— Голова НСХУ Костянтин Чернявський оголосив про збір мистецьких творів з усієї країни для поповнення колекції музею. Як ви бачите майбутню структуру цього нового спецфонду?
— Це дуже важливий жест солідарності. Художники відгукуються, вони сприймають Харківський художній музей як свій, навіть якщо проживають в інших містах. Для нас це справді відчутна підтримка. Музейний фонд не може формуватися хаотично. Навіть у такій болючій ситуації кожна робота має пройти фаховий відбір. Треба розуміти її художній рівень, історичну вагу, стан збереження, місце в колекції, можливості подальшого зберігання.
І є ще один практичний момент, про який не можна мовчати. Сьогодні музей фактично не має нормальних умов, щоб одразу приймати у фонди нові твори. Головне завдання — порятунок і стабілізація тієї колекції, яка вже є. Будівля пошкоджена, питання безпечних приміщень і робочих місць для співробітників стоїть надзвичайно гостро. Тому зараз було б неправильно просто приймати все, що пропонують митці, і не мати можливості гарантувати цим творам належне зберігання.
Якщо НСХУ зможе допомогти не тільки самим збором, а й організацією безпечного тимчасового зберігання цих робіт, це вже інша розмова. Тоді можна було б сформувати окремий масив творів, зафіксувати його, забезпечити умови, а пізніше експертна комісія спокійно й професійно відібрала б ті роботи, які справді мають увійти до музейної збірки.
Ця ініціатива може стати важливим свідченням часу, потужною історією, якщо зробити її не на хвилі емоцій, а з повагою до музейних правил.
Можливий іще один шлях: частину творів, які митці готові передати на підтримку музею, можна було б представити на благодійному аукціоні, а кошти спрямувати на відновлення музею, реставрацію постраждалих робіт, обладнання безпечних приміщень.
Стара колекція — це основа, пам’ять, коріння. Новий фонд може стати відповіддю на теперішній час. Не заміною, а продовженням. Головне — не втратити профіль музею й не діяти хаотично. Харківський художній музей має залишитися інституцією з глибокою історією та живою сучасною позицією.