Дисидент і поет Ігор Калинець: спогади доньки про побачення з татом і мамою на засланні в Сибіру Імена 09.07.2026 17:09 Укрінформ
Творчий доробок шістдесятника, якого засудили за вірші, висували на здобуття Нобелівської премії з літератури
Минув рік відтоді, як завершився земний шлях дисидента, в’язня московсько-радянської системи, поета, дослідника й перекладача Ігоря Калинця. Народився він у місті Ходорові неподалік Львова 9 липня 1939 року. Найвідомішою для сучасників поетичною фразою шістдесятника, напевно, є: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець». Цими словами друг Василя Стуса й чоловік дисидентки Ірини Стасів-Калинець, яку за антирадянську діяльність засудили за пів року до його арешту, сформував свою чітку й безкомпромісну проукраїнську позицію, яку обстоював впродовж усього життя.
Випускник філологічного факультету Львівського університету, працівник обласного архіву потрапив у немилість до спецслужб радянської тоталітарної системи в 1960-х за вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Для кагебістів, які пильнували за ефективністю насаджування радянсько-московської ідеології в Україні, Ігор Калинець мав відмовку, що «бандери» – то інтернаціональна назва прапорів на щоглах кораблів, а ще в ті часи стала популярною італійська комуністична пісня «Bandiera rossa», тобто «Червоний прапор». Проте для шістдесятника насправді було принципово написати слово, яке би нагадувало про рух українців до незалежності.
Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця (1939–2025), який жодним рядком не прославляв радянсько-московської влади та її діячів, та про повернення завдяки йому в українську історію на десятиліття забороненого прізвища поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909–1937). У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, грошову винагороду отриманої Премії імені Митрополита Андрея Шептицького пан Ігор передав на закупівлю дронів для українських захисників.
Дочка дисидентів – Звенислава Мамчур, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, розповідає, що започатковано віртуальний музей пам’яті Ігоря та Ірини Калинець. Це їй тато-поет написав «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х малу другокласницю радянські «правоохоронці» хотіли відправити в інтернат для перевиховання в радянському дусі «павликівморозових», після того, як дівчинка принесла мамі квіти на судове засідання.
НА ДВОХ ІЗ ДРУЖИНОЮ ПО ШІСТЬ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ В ТАБОРАХ СУРОВОГО РЕЖИМУ І ПО ТРИ РОКИ ЗАСЛАННЯ
Весільне фото Ігоря Калинця та Ірини Стасів (березень 1961 го) та Ігор Калинець із донькою Дзвінкою (1979)
Створювати поезії та цікавитися офіційно забороненими українськими діячами та їхніми творами Ігор Калинець почав ще студентом. А першокурсником філологічного факультету Львівського університету він став 70 років тому. Із друзями підпільно діставали заборонену літературу, наприклад, твори Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги та книжки історичної епопеї Богдана Лепкого «Мазепа». За це кількох студентів було виключено з університету.
Поезія та зацікавлення українським минулим познайомили Ігоря Калинця та Ірину Стасів. У рік завершення університету вони одружилися. Разом були серед тих, хто в умовах перебування України у складі СРСР пробуджував національну свідомість та відроджував українську історію. Не раз за антирадянщину працівника Львівського обласного архіву Ігоря Калинця викликали до обкому партії. Кілька років, маючи заступництво від директорки Галини Сизоненко, йому вдавалося уникати серйозних покарань.
Фото з надрукованої 1966 року збірки Ігоря Калинця – для дружини
Коли у Львові створили клуб творчої молоді «Пролісок», до нього долучилися Калинці. Поступово розширювалося коло їхніх знайомих, яких нині називаємо дисидентами та шістдесятниками. В Києві познайомилися з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими правозахисниками. До речі, в той період авторське читання віршів Ігоря Калинця записував на магнітофон Іван Світличний, який згодом напише есе про творчість надзвичайно талановитого поета й назве «На калині клином світ зійшовся».
Ігоря й Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола, яка завершилася вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року. Обвинуваченого засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20 % заробітку на користь держави. Таке мінімальне покарання стало наслідком того, зокрема, що жодних обмовлянь не зробили Калинці. Однак цього КГБ подружжю не пробачив.
Першою у 1970 році звільнили з роботи Ірину, яка викладала українську мову й літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Після чого змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на замінах у школі. Попри це, жінка, часто разом зі своїм чоловіком, продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936–2019), який пізніше в ув’язненні написав «Репортаж із заповідника імені Берії». Писали офіційним особам петиції і клопотання. Наступного року почали активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926–1998).
Вертеп на вулицях Львова 1971 року, Ігор Калинець праворуч Ірину Стасів-Калинець у Львові заарештували 12 січня 1972 року, коли після відомих різдвяних вертепів почалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції». Тоді до слідчої в’язниці УКҐБ на вулиці Миру (сучасна назва – Степана Бандери) доправили також В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Ярослава Дашкевича. Нині в тій будівлі розміщено Національний музей «Тюрма на Лонцького».
Довести причетність Ірини Стасів-Калинець до групи В’ячеслава Чорновола та участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» не змогли. Проте за кілька місяців правозахисницю засудили до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже за пів року – 11 серпня – заарештували й Ігоря Калинця. Чоловікові присудили ідентичне покарання.
КВІТИ ДЛЯ МАМИ, ПОЇЗДКИ ДО БАТЬКІВ У СИБІР ТА ЇХНІ ЛИСТИ ДО ЗВЕНИСЛАВИ У ЛЬВІВ
Додаток до протоколу обшуку у справі Ірини Калинець (1972) та фото подружжя Калинців на засланні (1979)
«Я ніколи не скаржилася на те, що батьки обрали саме таку дорогу, а не інакшу, – каже Звенислава Мамчур-Калинець, дочка дисидентів. – Родина була патріотична і релігійна. Все говорили відверто, не було нічого, що би дорослі від мене приховували. Тож ніколи не виникали сумніви стосовно того, що щось зроблено неправильно. Єдине, що мене просили: "Ти тільки не розказуй всього в школі". Це сталося після того, як мене малою – ходила у другий клас – хотіли примусово забрати в інтернат».
Випробовування для малолітньої Дзвінки розпочалися за кілька днів після Різдва, з обшуку в їхній квартирі, коли о шостій ранку подзвонили, щоби нібито вручити телеграму. Ірина Калинець у спогадах зазначала, що мала недобрі передчуття відразу після радісного Вертепу однодумців у Львові з Василем Стусом, навіть попросила ночувати з ними свою маму.
Ігоря Калинця в день цього зимового обшуку не було вдома: поїхав на подію за місто – у Брюховичі. Не приховував щастя щодо зустрічі із сім’єю, коли заходив у квартиру, бо не знав про жахливу новину: обшук до вечора тривав вдома і паралельно нишпорили в помешканні його батьків у Ходорові, дружину забрали.
Подружжя Калинців (у центрі) в Ходорові на Різдво, 1982 р.
Пані Звенислава добре запам’ятала момент, коли бабуся Ганна – мама мами – гукнула вслід донці: «Сама сядь, але нікого не зрадь». Звенислава Ігорівна розповідає: «Очевидно, що мені було страшно від того, що в хаті розсипані книжки, розлита на них зеленка. Витрушували буквально все, навіть перевіряли баняки. Та ще страшнішими виявилися три наступні дні, коли ми з татом марно сподівалися, що маму відпустять, бо не було ніяких підстав її арештовувати».
Одного разу Дзвінка на судове засідання прийшла з квітами для мами, хотіла їх передати, коли найрідніша людина виходитиме з «воронка». «Хлопець з комсомольським значком вирвав у мене ті квіти і кинув під ноги, – поринає в дитячі спогади жінка. – Опісля був дуже страшний період, коли мене хотіли забрати в дитячий будинок. Бо вирішили, що я агресивно вихована. Родина почали писати протести, і якось таки львівським бабусі та дідусю вдалося оформити опікунство».
Ув’язнені дисиденти комунікували з родиною листами. Частина їх згодом увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення».
Дзвінка була єдиною в колі дітей політв’язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Навіть відвідати їх було дуже непросто: зважаючи на великі відстані зі Львова у Мордовію та Урал, різні місця перебування тата і мами та криміногенну атмосферу в близьких до місць позбавлення волі поселеннях. Тільки вже коли батьки перебували на засланні, то були разом.
Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки в сибірських снігах, дитині з бабусею кілька разів випадало бути на побаченні лише одну годину чи трохи більше. Довге побачення – до трьох діб – можна було заслужити доброю поведінкою. «За всі роки один раз під наглядом три доби були з мамою та один раз – із татом», – уточнює пані Дзвінка.
Ігор Калинець з дочкою Звениславою (в центрі) у Шевченківському гаї у Львові, вересень 1979 р.
Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х, на них ще чекали проблеми з реєстрацією та інші перипетії. Проте подружжя досить швидко поринуло в активну діяльність щодо відновлення незалежності України, відродження УГКЦ, розвитку культури та збереження спадщини. Гуртували навколо себе однодумців, видавали альманах «Євшан-зілля».
Ігор Калинець після відходу дружини 2012 року у засвіти впорядкував її архіви, сформувавши 10 томів у 12 книжках. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав Ігор Калинець. У їхньому житті віра завжди переходила в дію, а слова ставали відповідальністю.
У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду – 160 тисяч гривень передав на закупівлю дронів для українських захисників.
АЛЛА ГОРСЬКА І ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА У ЗБІРЦІ «ВІНО ДЛЯ КНЯЖНИ» ТА НОМІНАЦІЯ ПОЕТА НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ
Детально Ігор Калинець розповідав про себе з нагоди свого півстолітнього ювілею та 20-річчя літературної діяльності. У квітні 1989 року у вщент заповненій залі львівського кінотеатру «Маяк» імпозантний політв’язень у костюмі та краватці розказував свою історію та читав вірші. Майже півторагодинне відео тієї події записав Ярослав Кендзьор, тепер воно доступне всім.
У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Загалом його доробок охоплює сімнадцять поетичних збірок, поезію та прозу для дітей, повість «Молімось зорям дальнім», життєпис «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича», який кілька разів перевидавали в часи відновленої незалежності. До того було видано в Україні лише збірку «Вогонь Купала» (1966).
Збірку «Вогонь Купала» (подарунок автора дружині) родина понад десятиліття змушена була переховувати у Львові
Його вірші в радянські часи в Україні поширювали в самвидаві й видавали на Заході. Після арешту Ігор Калинець свої поезії надсилав у листах, а потім родина формувала збірки. Є переклади творів англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. Ще 1977 року засудженого поета удостоїли Премії імені Івана Франка в Чикаго.
«Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Інколи збірочка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але вони такі суцільні, на одному подихові…» – розповідав поет.
«…Калина // моя батьківщина // а я її калинець», – це зі збірки «Верлібровий вирок». Якщо ці слова кому видаються пафосом – той не читав усього вірша. Бо в ньому є ще такі метафоричні образи: «цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках»; «а нам не до суму // за гонорарну суму»; «приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину».
Дисидент Ігор Калинець гірко іронізував після відбування покарання, що за його вірші гонораром стали роки ув’язнення.
Ігор та Ірина Калинець із донькою Звениславою
Інша збірка – «Коронування опудала». У текстах відчуваються «впливи тогочасної європейської поезії: довільна форма, може римуватися вірш, може не римуватися, може бути кусок прози, може бути якийсь такий наплив. Тобто зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр, тобто вільний вірш. Ця книжка не має в собі ніякої політики. Це книжка чисто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, якоїсь зневіри, – казав автор, який опудалом називає самотність. – (…) Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була аж такою життєрадісною, щоби можна було мати веселіший настрій в поезії».
Особлива книжка – «Віно для княжни». Йдеться про Гальшку Острозьку славного роду острозьких князів, які були меценатами в українській культурі. В одній із елегій циклу – з назвою «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
Дисидент і поет Ігор Калинець
Об’єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій 1991 року видали повні два томи поезій Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» із віршами, написаними до ув’язнення, та «Невольнича муза». Наступного року поета удостоїли двічі: Премії імені Василя Стуса та Шевченківської премії (за збірку поезій «Тринадцять алогій»). А 2015-го висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 році та 2014-му. Ще за кілька років – переклад із польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки».
«Зараз на волонтерських засадах ми активно оцифровуємо всі документи й пишемо проєкти, щоб зробити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур.
На головному фото – Ігор Калинець (у центрі) та дочка Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 р.
Бандера Книги Львів Нобелівська премія Поет Дисиденти