Поділитися
Керівник кінофестивалю Sunny Bunny, громадський діяч та теоретик кіно Богдан Жук щорічно переглядає численні стрічки з усього світу на кінофорумах. Спеціально для vogue.ua Богдан ділиться враженнями про нове квір-кіно, яке його глибоко зачепило.
“Протягом тривалого часу, останніми роками, я помічаю й дедалі більше переконуюся в тому, наскільки суттєвим є вплив квір-кіно на кінематограф загалом”, – зауважує Богдан Жук. – “У той час, коли здається, що створити щось кардинально нове в мистецтві неможливо, саме квірне кіно прокладає незвідані шляхи та пропонує нові способи осмислення нашої дійсності й самого мистецтва”. І низка новітніх фільмів справді вражає й дивує – що трапляється нечасто з програмерами, які переглядають сотні кінострічок щорічно”.
Реклама.
"Підлітковий секс і смерть у таборі Міазма"/ Teenage Sex and Death at Camp Miasma, реж. Джейн Шунбрун
Незмінне протистояння Ероса та Танатоса представлене по-новому у свіжій роботі Джейн Шунбрун, яка здобула визнання завдяки стрічці “I Saw the TV Glow” – одному з найоригінальніших висловлювань на тему транс-ідентичності.
На перший погляд, “… Міазма” – це розповідь про молоду талановиту режисерку (Ганна Айнбіндер), яка за контрактом зі студією працює над модернізованим (тобто, вільним від расизму, сексизму та гомофобії) ремейком забутої франшизи категорії B “Табір Міазма”. Вона вирушає до акторки першого фільму серії (неймовірна Джилліан Андерсон), яка веде відлюдницький спосіб життя в таборі, де проходили зйомки фільму – нагадуючи Норму Дезмонд із класичного нуару “Бульвар Сансет”. Сама акторка жартує про це у фільмі, і саме з цього моменту починається заглиблення в численні мета-рівні стрічки. Вона виступає як сатира і данина поваги класичним слешерам з найпоширенішим тропом про “останню дівчину”, (само)іронізує над сучасною “woke”-кіноіндустрією, яка панічно боїться скасування, а понад усе – аналізує природу жіночої сексуальної насолоди та її табуйованість у мейнстрімному сприйнятті. Недарма кровожерливий вбивця у фільмі носить ім’я Маленька Смерть, що є евфемізмом для оргазму.
"Чорна куля" / La bola negra, реж. Хав’єр Амброссі, Хав’єр Кальво (Іспанія)
Найкраща режисура цьогорічного Каннського кінофестивалю – це епічне полотно, створене за продюсування братів Альмодовар, дія якого розгортається в трьох часових періодах: у напруженому затишші перед бурею початку 1930-х років, у бурхливий період громадянської війни в Іспанії незабаром після цього, та в наші дні, коли квірність майже нормалізована.
Це кіно з величезними амбіціями ставить собі за мету – відновити історичну справедливість через завершення недописаної п’єси одного з найвидатніших іспанських авторів, Федеріко Гарсії Лорки, під назвою “Чорна куля”. І крізь три сюжетні лінії, зв’язок між якими стає очевидним ближче до емоційної кульмінації, розкривається історія про ставлення до гомосексуальності в різні епохи та про мужність бути собою навіть за найнесприятливіших обставин.
"Клубний малий" / Club Kid, реж. Джордан Ферстман (США)
Організатор відвертих та переповнених найрізноманітнішими речовинами квір-вечірок у Нью-Йорку стикається з несподіваним поворотом долі, який змушує його, можливо, вперше в житті, взяти відповідальність за себе і не тільки. За цим, на перший погляд, звичним описом ховається надзвичайно дотепне й несподівано зворушливе кіно, яке є одним із найкращих останніх зображень квір-спільноти з усією її складністю, страхами та невизначеністю.
Це повнометражний дебют Джордана Ферстмана, відомого принаймні квір-аудиторії за сатиричні короткометражки “The Disgustings”, а ширшій публіці – за вірусні іронічні відео в Instagram часів COVID-19.
"Під захистом держави" / Prosecution, реж. Фараз Шаріат (Німеччина)
Якщо попередні стрічки були найкращими з того, що я бачив на Каннському кінофестивалі, то “Під захистом держави” – мій фаворит з Берлінале.
Це кіно класичнішого формату, судовий трилер про прокурорку, яка стає об’єктом замаху на власне життя на ґрунті расової ненависті – вона є німкенею корейського походження. Її квірність слугує лише одним із штрихів до портрета героїні, але, безперечно, тема стосується квір-спільноти, яка так само страждає від насильства з боку праворадикальних рухів.
Фільм Шар’ята не боїться називати речі своїми іменами, як і відважна героїня, що методично досліджує зв’язки забутих у судових архівах невирішених справ, пов’язаних із расистськими нападами. “Під захистом держави” ставить під сумнів неупередженість системи правосуддя, яка насправді може ігнорувати або прикривати неонацистські угруповання, що часто безкарно калічать і вбивають невинних людей через колір шкіри чи приналежність до певної групи.
"Корисний привид" / A Useful Ghost, реж. Рачапум Бунбачачок (Таїланд)
“Корисний привид” спочатку знайомить нас із ледібоєм, який купує пилосос – і починаючи прибирання, виявляє, що в ньому мешкає примара нещодавно померлої молодої жінки. Через плітки в будинку розкривається основна історія цієї сюрреалістичної містичної трагікомедії про привидів, які вселяються в побутову техніку, аби ще побути зі своїми близькими, або ж помститися тим, хто завинив перед ними.
Таке багатожанрове поєднання містить цілі пласт тем – від класової нерівності та жорстокого капіталізму до історичної пам’яті та справедливості, які напрочуд майстерно поєднані в цьому повнометражному дебюті з Таїланду. Абсурдизм тут можна порівняти з фільмами Кентана Дюп’є, але Бунбачачок понад усе ставить гуманізм, а не зневіру в людстві. Один із найцікавіших фільмів 2025 року.
"Пес, собака" / Perro Perro, реж. Марко Берґер (Аргентина)
Берґер добре знайомий фестивальній аудиторії по всьому світу завдяки фільмам, у яких він у невимушеній та майже мамблкорній формі досліджує маскулінність і лещата гетеронормативності, притаманні аргентинському (і не тільки) суспільству.
Лауреат численних квір-нагород і, зокрема, двічі переможець київського фестивалю SUNNY BUNNY, він повернувся з новим фільмом, у якому робить крок далі: подібно до багатьох його робіт, “Пес, собака” розгортається в невимушеній атмосфері літньої відпустки, але тут до заміського будинку, де відпочиває молода гетеросексуальна пара, прибивається бездомний чоловік, який поводиться як собака. Виявляється, в цьому світі існують чоловіки й жінки, а також “мужики” – так називають цих “тварин”, що здаються примітивнішими істотами без самосвідомості, але зрештою викривають лицемірство та байдужість людей стосовно “братів наших менших”. На цьому дивному прикладі чоловіка і його “пса” фільм досліджує сутність любові, дружби, власності та влади.
"Фільм для дорослих" / Blue Film, реж. Елліот Таттл (США)
Привабливий атлетичний юнак Аарон Іґл виступає на камеру, щоб за гроші збуджувати бажання своїх клієнтів. Однак один замовник, який за значну суму запрошує його до себе, виявляється примарою з минулого – шкільним учителем, який відбув покарання за педофілію.
“Фільм для дорослих”, безперечно, одразу відштовхне тих, хто не готовий заглибитися в складну тему, яка може зіграти на руку ненависникам, що прагнуть пов’язати педофілію з гомосексуальністю. Але цей дебют, який вже охрестили найпровокативнішим американським фільмом останнього часу, провокує лише тим, що обирає погляд на людину, а не на стереотип, сформований упередженнями та стигмами.
"Барбара назавжди" / Bárbara Forever, реж. Брайді О’Коннор (США)
Документальна робота дебютантки О’Коннор розповідає про життя недостатньо визнаної ікони кіно – американки українського походження Барбари Гаммер. Відслідковуючи її життя від раннього шлюбу, розлучення та усвідомлення власної сексуальності, фільм дуже майстерно, використовуючи архівні матеріали, фрагменти стрічок Гаммер та інтерв’ю з нею і її партнеркою Флорі Берк, розповідає про становлення режисерки у 1970-х роках. Вона усвідомила, що лесбійська репрезентація в кінематографі майже відсутня, тому вирішила виправити це – результатом стало 70 фільмів, які вже стали класикою.
А як бонус, раджу відшукати роботи Гаммер, зокрема її стрічку “Моя бабуся: пошук українських ідентичностей” (2001), де вона подорожує до землі предків, спілкуючись із такими особистостями, як Ел Кравчук та Оксана Забужко, аби дослідити квір-феміністичні прояви та активізм тогочасної України.
"Що робитимеш, якщо війна продовжиться"? What You Will Do When the War Continues?, реж. Владислав Плісецький (Україна)
Радикальний експериментальний твір митця, режисера та перформера Владислава Плісецького, який без найменшого узгодження з мейнстрімними патріотичними наративами, комплексно й влучно показує життя квір-людини у воєнній Україні. Один із найкращих українських фільмів останнього часу є другим у запланованій трилогії – і я дуже сподіваюся, що Владиславу вдасться завершити третю роботу після закінчення війни, попри його спробу самогубства через булінг в армії, куди його мобілізували торік.