© Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Петро Катеринич
Пориньте у Париж 1931 року — жвавий осередок авангарду, сюрреалізму та безкінечних мистецьких пошуків. У самому центрі Міжнародна європейська фотовиставка, де свої праці презентують майстри з усього континенту, прагнучи здивувати вимогливу публіку модерністськими перспективами.
Головний приз отримує світлина, котра рішуче вибивається із загального салонного антуражу. На ній — зморшкувате, ніби обвіяне вітрами й плином часу, обличчя літньої української жінки, що незворушно курить люльку, дивлячись просто у фотооб’єктив з пронизливою, майже надприродною величчю.
Ця фотографія, знана у світі як «Стара гуцулка» (чи «Чукутиха з люлькою»), стала справжньою антропологічною сенсацією. Візуальний код Гуцульщини, котрий донині визначає наше уявлення про цей край, створив виходець з Полтавщини — військовий фотограмметрист Микола Іванович Сеньковський.
З окопів Першої світової — в осердя Карпат
Микола Сеньковський. З серії листівок «Гуцульські діти». Хлопчик у маленькому кептарі, дівчинка у вишитій горботці на тлі типової гуцульської ґражди. Жаб’є (тепер Верховина), 1927 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський з’явився на світ 1893 року в містечку Пирятині на Полтавщині в родині спадкового дворянина, колезького радника Івана Сеньковського. Його життєва лінія, начебто, була визначена походженням: класична освіта, кадетський корпус у Петербурзі, де юнак здобув на той час престижну військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія» (наука про визначення форм, розмірів і положення об’єктів за їхніми фотографічними образами).
На Каннському кінофестивалі відкрили виставку фотографів, які зафіксували війну в Україні
Сеньковський не був типовим художником-романтиком, швидше інженером-картографом, звиклими фіксувати рельєф місцевості, вимальовувати карти й аналізувати геометрію простору. Саме звідси — той характерний «вимірювальний» погляд, що уважно вивчає об’єкт.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молодий гуцул у смушевій клепані характерного крою та сардаку з кольоровою вишивкою, з топірцем у руках. Косів, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Після поразки українських визвольних змагань на початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й оселяється у селі Жаб’є (теперішня Верховина) — тодішній неофіційній столиці Гуцульщини. Саме тут він починає картографувати не тільки ландшафти, а й людські обличчя.
У міжвоєнний період фотографія поступово перетворювалася на масовий медіум, інструмент творення суспільної уяви. До Сеньковського Гуцульщину вже було змальовано в літературі (від Франка до Коцюбинського), але саме полтавець подарував цьому краю візуальний голос.
Сеньковський розгортає масштабну підприємницьку та мистецьку діяльність. Він відкриває фотоательє в Косові (1924), згодом — у Коломиї, паралельно активно працює в Жабйому та десятках гуцульських сіл — від Ворохти й Микуличина до Делятина, Татарова, Яворова, Кутів.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у майстерно в’язаній хустці з вузлом на потилиці, з декількома разками намиста (зокрема червоних коралів) та в кептарі з вовняним оздобленням. Жаб’є (тепер Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи міщан. Микола йде високо в гори, знімає в найвіддаленіших поселеннях (так гуцули називають гірські хутори й садиби), переносить із собою громіздке фотообладнання, скляні негативи та хімікати.
Сеньковський створив серію листівок, котрі розділив на категорії: «Гуцульські типи», «Гуцульське весілля», «Гуцульські діти», «Побут, робота», «Оседки», «Краєвиди». Це була довершена візуальна енциклопедія краю.
Експериментальна фотографія про Україну: якою бачать країну сучасні митці
Він оминав так званого колоніального погляду, властивого багатьом європейським фотографам того часу, котрі бачили в автохтонних народах екзотичних дикунів.
Сеньковський фотографував гуцулів як античних богів — із нижньої або прямої перспективи, підкреслюючи їхню статуру, гідність, пильний погляд, пишне оздоблення кептарів та збруї. Завдяки його листівкам, що розліталися по всій Європі тисячними накладами, світ дізнався, який вигляд має справжній український горянин. Це був ранній, але надзвичайно успішний зразок культурної дипломатії та національного брендингу.
Микола Сеньковський. Молодята («князь» і «княгиня»): наречена у білій вовняній гуглі з обрядовим чільцем, наречений у довгому сардаку та смушевій клепані, з топірцем при боці. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський. Молода пара у весільному вбранні: наречена в чільці з квітковим оздобленням, із важкою згардою з монетами та хрестом, у кептарі з квітковою вишивкою; наречений у квітчастій крисані, з перехресними шкіряними реміннями через груди. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Мона Ліза з Карпатських гір
Найбільш упізнаваним у доробку фотографа залишається портрет «Стара гуцулка», датований 1925–1926 роками. На світлині зображена Марія Кречунєк, котра народилася 1836 року в Ясенові Горішньому. Її чоловік, Йосип Полєк, мав прізвисько Чукут (що означало людину мовчазну, замкнену), а тому саму Марію по-вуличному прозвали Чукутихою.
Чукутиха славилася на всю округу як виконавиця обрядових пісень. Старожили розповідають, що на весіллі вона могла співати три доби поспіль, не повторивши жодної пісні. І навіть якщо в цій розповіді є частка фольклорного перебільшення, для місцевості Чукутиха була носієм гуцульського обрядового співу.
На фронті загинув відомий фотограф «Кіт Характерник»
Вражає і її естетичний перфекціонізм. Навіть у дев’яносторічному віці, живучи в суворих гірських умовах, Марія зберігала відчуття стилю. Якщо придивитися до славетної світлини, можна помітити її зачіску — дрібні кучері. Щоб зробити таку завивку, Чукутиха намотувала волосся на розпечений у печі гвіздок. Вона прикрашала волосся живими квітами, носила найкраще вбрання й до кінця своїх днів не випускала з рота люльку. Коли їй нагадували про похилий вік, жінка щиро ображалася.
Микола Сеньковський. Гуцульські рибалки з лучницею та остями на гірській річці (імовірно Черемоші). Лучниця — смолоскип зі смерекового стовбура, верхній кінець якого розщеплювали й набивали просмоленими трісками — освітлювала воду під час нічного лову головатиці (дунайського лосося). Один із рибалок тримав запалену лучницю в лівій руці, а ость — у правій. Промисел був заборонений польським законом про рибальство, проте на практиці залишався поширеним аж до Другої світової війни. Постановочна зйомка, 1920–30-ті рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Варто віддати належне Сеньковському не тільки як митцю, а й як ефективному менеджеру свого часу. Він чудово розумів комерційний потенціал робіт. Його листівки з широким кириличним підписом «Н. Сеньковський» на негативі стали найулюбленішим сувеніром з Карпат. Туристи, котрі приїжджали до курортів (Ворохти чи Микуличина), скуповували ці знімки, відправляючи їх поштою до Варшави, Праги, Відня чи Берліна. Роботи друкувались у європейських виданнях.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Літній гуцул у волохатій смушевій клепані, з різьбленою люлькою-«файкою». Унизу праворуч на негативі — характерний кириличний підпис «Н. Сеньковський» та номер «244» — той самий «фірмовий знак». Жаб’є (тепер Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
1931 року Сеньковський підіймається на гору Кострич і виконує першу в історії української фотографії фотограмметричну панораму Чорногірського хребта під назвою «Східні Карпати — Чорногора». Триметрова копія цієї панорами й досі демонструється в Музеї-садибі Михайла Грушевського у Криворівні.
Сеньковський став активним членом Українського фотографічного товариства у Львові, брав участь у виставках української аматорської фотографії. Його матеріальне становище покращувалося: він одружився з місцевою вчителькою Євгенією Поліщук, у них народився син Юрій.
Подружжя Сеньковських — Микола і Євгенія — у власному помешканні. На стіні зліва вгорі — авторський відбиток «Старої гуцулки» (Чукутихи з люлькою), що 1931 року принесла фотографу паризький Гран-прі. Друга половина 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Кордон
Коли 1 вересня 1939 року Німеччина вдарила по Польщі, а 17 вересня східні воєводства Другої Речі Посполитої поглинула Червона армія, Західна Україна вкрилася мережею радянських опергруп. Їхнім першочерговим завданням було фізичне знищення тих, хто міг стати носієм національної пам’яті, — інтелігенції, підприємців, колишніх військових і свідомих українських діячів.
Син Юрій, якому того року виповнилося лише вісім, за десятиліття згадуватиме ту ніч зі щемливою точністю: «Приїжджають величезні машини з польськими генералами, які втікали з Варшави через Львів, Чернівці й Коломию до Румунії». Микола Сеньковський сідає в одну з цих машин разом із польськими офіцерами. Тієї ночі він перетне польсько-румунський кордон востаннє.
Подальша доля митця невідома. За однією версією, фотограф загинув у воєнній круговерті, найімовірніше — у в’язниці. За іншою, що базується на непрямих свідченнях (посилки від Червоного Хреста з Лондона, повоєнні розповіді емігрантів), він міг доживати віку у Великій Британії. Втім, жодна з гіпотез не має доказів. Сеньковський зник — у тому фундаментальному сенсі, у якому в XX столітті зникали мільйони.
У Києві презентували виставковий проєкт про розвиток міської фотографії
Але якщо самого фотографа тоталітарна машина дістати не змогла, то весь її удар прийняли на себе родина й архів. Дружина Євгенія Поліщук-Сеньковська — та сама вчителька, яка заснувала першу українську школу у Верховині, — залишилася в Галичині й приєдналася до українського підпілля (ймовірно, УПА).
1945 року її заарештував НКВС. Жінці вдалося вирватись із ув’язнення й продовжити роботу вже у Львові. Проте згодом її затримали повторно — під час спроби перейти румунський кордон, який її чоловік перетнув у вересні 1939-го. Цього разу врятуватися не судилося: Євгенію привезли назад до Львова, де вона загинула 1947 року.
Під час арешту радянські солдати чоботами розчавили велику частину фотографічного спадку Сеньковського. Скляні негативи, на яких зберігалися сотні гуцульських облич, перетворилися на уламки. Ті крихти, що вціліли, дійшли до нас виключно завдяки родині й окремим краєзнавцям: сьогодні вони розкидані між архівом сина, фондами дослідника Петра Арсенича та музеями Коломиї й Івано-Франківська.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у святково в’язаній хустці й розшитому кептарі з вовняними бовтицями, із силянкою на шиї. Косівщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Сам Юрій Сеньковський, хлопчик, який втратив батька в одну ніч, а матір — за кілька років, згодом стане видатним ученим-геологом, членом-кореспондентом НАН України. Син продовжить справу, котру колись починав батько: читання земного рельєфу. До останніх днів (вчений помер 2016-го) Юрій Сеньковський упорядковуватиме батьківський архів, передаватиме світлини до музеїв і виступатиме на виставках.
Микола Сеньковський. Дудар Козьма Михайлюк із гуцульською «козою» — волинкою, виготовленою з козячої шкіри, звідси й народна назва інструмента. Міх покритий картатою тканиною, добре видно вдувку, мелодійну трубку та бурдон. Косів, 1931 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons