Українські дослідниці — біологиня Тетяна Думич, хімікиня Ольга Капуш і технологиня Маргарита Скиба — стали переможницями відзнаки L’Oréal–UNESCO “Для жінок у науці”. Своїми дослідженнями вони відкривають і змінюють світ, демонструючи, що наукова діяльність — це арена відважних концепцій, краси та окрилення. Українському Vogue вони діляться інформацією про головні досягнення — у науковій сфері та житті.
Реклама.
Тетяна Думич, доцентка Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, кандидатка біологічних наук
Вивчає наночастинки як новаторські системи доставки для антиракової терапії, досліджує взаємозв’язок бактерій із клітинами та шукає шляхи подолання стійкості до антибіотиків.
Хто чи що слугує для вас джерелом натхнення за межами лабораторії?
Люди — насамперед моя родина. Це базис, на якому збудована моя діяльність. Саме близькість із родичами допомагає замислитися над моєю роботою. І, звісно, мої спраглі до знань студенти. Дивлячись на них, я розумію, що наука продовжуватиме розвиватися.
Яку настанову ви б дали собі на зорі кар’єри?
У моїй науковій діяльності надзвичайно корисним виявилося стажування в іншій державі, де я змогла здобути досвід і поділитися своїми напрацюваннями. Окрім того, я проходжу онлайн-курс з біоетики в Чиказькому університеті Лойоли (США); я вже отримала ступінь магістра і зараз завершую докторську програму. Біоетика стала ще одним етапом переосмислення науки — не лише як дослідження, а як сфери соціальної, етичної та юридичної відповідальності перед людиною та соціумом. Тому моя настанова — виходити за межі звичного, розвиватися, отримувати нові знання, розширювати світогляд і завжди розуміти, для чого ви це робите.
Яке відкриття змусило вас полюбити свою галузь ще більше?
Кожне відкриття в біології є унікальним і має вплив на життя людей. Проте для цих відкриттів потрібна велика експериментальна робота. Мене захоплює безпосередньо процес вивчення клітин — це або подобається, або ні. Коли блокуєш один рецептор, змінюється вся взаємодія клітин, і в процесі усвідомлюєш, як багато ще непізнаного навіть у такій маленькій структурі.
Який предмет вашого гардероба найкраще відображає вашу ідентичність як науковиці?
Я віддаю перевагу комфортному одягу класичного стилю. Він має бути стриманим і зручним, щоб я могла займатися улюбленою справою. Люблю білі сорочки — вони асоціюються в мене з чимось чітким, логічним і бездоганним. Обираю якісні натуральні тканини: що б ти не одягнув зверху — білий халат або жакет — усе буде комфортним.
Яку подію у вашому житті ви б назвали своїм успіхом?
Весь мій життєвий шлях складається з таких подій — захист дисертації, публікації, поїздка на стажування та, безперечно, премія L’Oréal–UNESCO, яка відзначає жінок у науці. Це свідчення того, що українська наука розвивається, попри важкі часи. Не кожна людина, яка займається науковою діяльністю, завжди готова бути помітною — це складний внутрішній процес. Проте в нас багато обдарованої молоді та майбутніх зірок науки.
Ольга Капуш, старша наукова співробітниця Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України (Київ), кандидатка хімічних наук
Вивчає фізико-хімічні процеси на поверхні твердих тіл, формування наноструктурованих матеріалів, а також адсорбційні явища.
Хто або що слугує для вас джерелом натхнення за межами лабораторії?
Моя родина — чоловік-військовий і двоє дітей. Молодша донька з’явилася на світ на початку ковіду, і нам із чоловіком, з яким ми тоді працювали разом, не було кому її довірити. Тому, коли їй виповнилося чотири тижні, ми взяли її з собою в лабораторію — як і сина. Поряд з кабінетом чоловіка був актовий зал, де син навчився грати на фортепіано. Зараз, коли лунають тривоги та відбуваються обстріли, я знову беру дітей із собою. У цьому є свій плюс: коли я прошу сусідку забрати доньку з дитячого садка, оскільки проводжу експеримент, у дитини не виникає запитань. Вона змалечку знає, наскільки для мене важлива моя робота, і дуже мене підтримує. Вона каже, що коли виросте, хоче бути “як мама, хіміком”.
Яку пораду ви б дали собі на початку кар’єри?
Відстоювати свої погляди та довіряти інтуїції. Наука — це не шкільна програма, не знання, які ви вивчили та відтворили. Під час дослідів важливо фіксувати все, що відбувається: запах, колір, консистенцію, звуки. Якщо не вдалося — потрібно щось змінити й знову описати процес. У певний момент з’являється відчуття, у який бік вам рухатися.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою галузь?
Біонічні протези. Ми ще не до кінця усвідомили, скількох людей покалічила війна — як військових, так і цивільних. Саме напівпровідники, на яких спеціалізується мій інститут, дають змогу зробити протези більш комфортними. Вся інформація зберігається на сервоприводах і коригує положення. Коли мозок віддає команду руці, якої немає, щоб вона щось взяла, м’язи-кукси скорочуються, біосенсори зчитують ці сигнали зі шкіри, транзистори їх підсилюють, мікроконтролери обробляють і подають сигнал на сервопривод. У результаті протез допомагає відкрити двері, взяти предмет і навіть застібнути ґудзики. Це шанс подарувати людям повноцінне життя.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковці?
Я часто працюю з меркаптанами (штучний запах природного газу), які легко просочують одяг. Щоб зберегти гардероб, на роботі переодягаюся в хірургічний костюм, взуваю сабо, а зверху одягаю білий халат.
Яку подію у своєму житті ви б назвали тріумфом?
На початку повномасштабного вторгнення я опинилася в невеликому селі на Хмельниччині. У той час там вийшла з ладу водонапірна вежа, а необхідні деталі для ремонту можна було придбати тільки на окупованих територіях. Половина села залишилася без води. У мами свердловина була законсервована, і щоб дістати воду, було потрібне відро з донним клапаном. Його знайшли, але воно було покрите іржею. Я згадала свою дипломну роботу про корозію сталі та за допомогою речовин, які вдалося придбати в місцевому магазині та аптеці, відновила це відро. Вся вулиця отримала можливість використовувати воду.
Маргарита Скиба, професорка Українського державного університету науки і технологій (Дніпро), докторка технічних наук
Працює над новаторськими методами в хімічній технології та екологічній безпеці, зокрема процесами переробки промислових відходів і синтезу нових матеріалів.
Хто або що вас надихає за межами лабораторії?
Мені подобається формувати команди для отримання грантів — знаходити тематику, створювати команду, налагоджувати процес і отримувати результат. У цьому є певний азарт, який надихає мене. Іноді я запитую себе: чи зможу я зробити ще більше? Гранти — це не просто кошти, це обладнання, яке поліпшує технічну базу інституту та умови, в яких працюють мої колеги. Коли робиш щось корисне, це приносить радість. Проте найголовніше джерело натхнення — моя сім’я. Мій 10-річний син запитує: “Мамо, якщо ти професорка, я теж повинен стати професором?” Я відповідаю, що він може бути тим, ким захоче. Він безмежно пишається мною — і це надзвичайно приємно.
Яку настанову ви б дали собі на початку кар’єри?
Не думай, що стане простіше. Колись я думала: закінчу аспірантуру — стане легше, напишу кандидатську, докторську — і стане простіше. Однак це омана. Після досягнення нової вершини завжди хочеться більшого. Якщо навчитися не зациклюватися на труднощах, можна жити цілком звичайним життям. І навіть якщо простіше не стане, то стане цікавіше, драйвовіше, веселіше.
Яке відкриття змусило вас знову закохатися у свою галузь?
Я займаюся хімічною технологією, де теми часто обираються науковими керівниками, і їх залишається тільки полюбити. Проте мені пощастило з керівником, який дав можливість вибору. Я вирішила спробувати один експеримент — видобуток наночастинок золота плазмохімічним способом. Я прийшла в лабораторію і провела дослід без точних методологічних розрахунків — наче варила борщ, усе “на око”. Я була дуже здивована, коли все вдалося з першого разу. Цей досвід вилився в докторську дисертацію. Відтоді я змінила три тематики. Мені дуже подобається, що у своїй сфері я завжди можу займатися чимось новим. Нас обмежують лише наші знання та бачення науки. Ще більше я закохалася у свою роботу, коли в мене з’явилася сім’я — я зрозуміла, що все це чудово поєднується.
Що у вашому гардеробі найкраще відображає вашу особистість як науковиці?
Я люблю жакети. Це самодостатня річ, яка формує образ. Я і сама завжди прагнула самостійності, тому це моя ідеальна пара. Багато хто не може відійти від свого наукового керівника чи певної школи. Однак я завжди йшла туди, куди хотіла, подавалася на ті програми, які вважала цікавими. Щоб почуватися комфортно в науковому світі, потрібно мати багато “чоловічих” якостей — наполегливість, розважливість, уміння налагоджувати контакти та делегувати. У мені є всі ці якості, тому, на щастя, мені не доводиться грати чужі ролі.
Яку подію у своєму житті ви б назвали тріумфом?
Мені завжди здавалося, що коли я отримаю черговий науковий ступінь, то відчую цю мить. Проте це відчуття дарують зовсім інші речі — коли я можу зробити необхідний дзвінок, коли відчуваю, що моя думка на нараді має вплив. Перемога у проєкті L’Oréal–UNESCO — це теж тріумф, оскільки мою роботу побачили та відзначили. Але від початку наука не про гроші — важливо займатися у житті улюбленою справою, і тоді будуть і гроші, і визнання.
Текст: Anna Zolotaryova
Відео: Yaw Hinne
Video Editor: Marina Shulikina
Фото: Stephan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Макіяж : Julia Schelkonogova
Зачіски: Diana Koval
Помічниця стилю: Yarina Lobanova
Художнє освітлення: Oleksiy Kuzmenko
Продакшен: Marina Sandugei-Shyshkinа, Maria Nikolaenko