У проєкті "Герої" Vogue Ukraine віддає шану воїнам, лікарям, митцям, енергетикам, параатлетам – полеглим і живим, – особистостям, які щоденною роботою сприяють тому, щоб країна встояла у найтемніші часи. Перша персона – музикант і волонтер Святослав Вакарчук, який в бесіді з українським Vogue щиро ділиться враженнями про найпронизливіші виступи у своєму житті, що відбулися на передовій, власні побоювання та прихильність.
Реклама.
Святослав Вакарчук з дитячим захватом демонструє гітару, розписану українськими бійцями: підписи, сердечні побажання, жартівливі малюнки. Цей унікальний інструмент 1969 року Святослав придбав у приятеля, який його виграв на аукціоні в Америці. Лідер гурту “Океан Ельзи” запевняє, що на ньому грали всесвітньо відомі зірки: “Можливо, навіть Пол Маккартні”. З того часу з цією гітарою він відвідав десятки прифронтових міст і позицій – від Авдіївки та Слов'янська до Запоріжжя. Виступав для військових в траншеях і шпиталях, у покинутих будинках і на автозаправках — а зараз імпровізує в кадрі для українського Vogue, сидячи на прохолодній підлозі музичного клубу The Origin Stage в серці Києва.
Це одна з двох гітар 50-річного Вакарчука. Була ще й третя, яку минулої зими продали з аукціону за 350 тисяч доларів: кошти використали на придбання дронів та РЕБів для 1-го корпусу Нацгвардії “Азов”. Я запитую, чи готовий він віддати з молотка цей раритетний інструмент — безумовно, дуже дорогий для нього, — щоб допомогти армії. Музикант бере перерву: готовий — за мільйон доларів. “Давайте про це напишемо. Може, хтось зацікавиться?” — посміхається він.
Вже 30 років Святослав Вакарчук — фронтмен найулюбленішого гурту країни. “Океан Ельзи” — ансамбль рекордів. Після трьох аншлагів на столичному “Олімпійському” у 2014, 2016 та 2018 роках — по 75 тисяч глядачів кожного разу — у травні 2019-го виступ на ВДНГ зібрав 100 тисяч шанувальників. Перевершити цей показник поки не вдалося жодному іншому виконавцю. Але коли цікавлюся, який виступ видався для нього найбільш зворушливим, він згадує минулорічний фронтовий концерт у невеличкому магазині в глушині на Покровському напрямку: “Військові тоді запропонували поїхати в “тихе безпечне місце”. Приїжджаємо — а це звичайний продуктовий магазин. Всередині багато людей, бійці — і просто посеред тих вітрин з шоколадками я і заспівав”.
Ми сидимо в темній холодній гримерці The Origin Stage, музикант кутається в пальто. Ще вчора він грав на позиціях “Хартії” на Харківщині, а завтра вирушає до Берліна – на показ документального фільму, присвяченого 30-річчю гурту. “Океан Ельзи” відомий тим, що дає концерти і на основних сценах країни та світу, і в локаціях, для цього зовсім не пристосованих. 22 лютого 2022 року Святослав з командою — гітаристом Денисом Дудком і клавішником Мілошем Єличем — вийшли на пішохідний міст у Києві, щоб виконати “Все буде добре” та інші шлягери. У дні, коли поширювалися новини про ймовірний широкомасштабний наступ Росії на Україну, хотілося продемонструвати: “ми тут, ми вдома”. Вже через тиждень Вакарчук був у Харкові: співав “Червону руту” в метро та на Майдані Свободи, куди напередодні влучила російська ракета, і виходив у прямі трансляції світових каналів просто з телефона, щоб показати в реальному часі, що відбувається. У бронежилеті, з втомленими очима, розгублений. Він пригадує: “Я бачив, що лінія фронту біля Харкова, і просто відчував, що повинен там бути”.
Вакарчук виріс у Львові в академічному колі: батько був видатним фізиком, ректором Львівського університету, згодом — міністром освіти; мати — педагог, зараз художниця. Він ріс на музиці The Beatles і The Rolling Stones, з 1994 року є вокалістом, лідером “Океану Ельзи” та автором більшості пісень; і хоч ніколи не був пов’язаний з армією, стверджує, що зараз цей світ для нього такий само близький, як і музичний.
Влітку 2014-го він із гуртом вперше виступив перед військовими в Миколаєві. Згодом були концерти в Пісках, Мар'їнці, Авдіївці, Слов'янську, Северодонецьку та Лисичанську, а з 2022 року його маршрути простяглися вздовж усієї лінії фронту. Без афіш і сценічної пишноти — це затишні виступи для бійців і цільова волонтерська підтримка там, де вона найбільше потрібна. За чотири роки повномасштабної війни “Океан Ельзи” допоміг зібрати для армії понад 355 мільйонів гривень, зокрема для Сил оборони переважно на закупівлю дронів та РЕБів, засобів зв'язку, а також автомобілів швидкої допомоги. Слава гурту робить чудеса: пʼять ювілейних концертів у київському Палаці спорту позаторік зібрали понад 10,5 мільйона гривень на потреби Сил оборони, а чотири масштабні шоу у Львові влітку минулого року — сім мільйонів для ГУР.
Війна зробила мене менш категоричним. Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, бо розумію: українці — такі як є, інших у мене немає
Музикант говорить: перед військовими, які щойно повернулися з позицій і втратили товаришів, найкраще діють не слова, а музика. “Я був на позиціях одного з підрозділів 80-ї бригади зі Львова, в районі села Борова на Ізюмщині. Напередодні відбувся бій — із втратами. Ми почали розмовляти, говорили довго, а потім хтось із бійців спитав: може, щось заспіваєте? Я взяв гітару, почав із “В той день, коли станем собою”, потім “Обійми”, потім “Я їду додому”. Наприкінці вони навіть посміхатися почали”.
За останні чотири роки “Океан Ельзи” презентували два альбоми: український “Той день” та англомовний “Lighthouse”. “Той день” Вакарчук називає “легким і справжнім”. До нього увійшли пісні “Мукачево” про рідне місто артиста, “Мамо!” про найближчу людину та чуттєва “Шіле” — звісно, про кохання. Це здається сміливим кроком — під час повномасштабної війни писати про інтимне. Для нього це не жест, а природний спосіб спілкуватися зі слухачем: “Музика — це найбільш абстрактне мистецтво. Якщо ти письменник чи поет, ти написав про війну, і люди розуміють, що це про війну. А в музиці ти маєш розкіш не вказувати людям, що потрібно відчувати, — вони самі вирішать”.
Вакарчук не прихильник писати на злобу дня і не прагне бути частиною кон'юнктури. Лише один раз створив пісню на замовлення — для бійців “Азову”. Йдеться про трек “Місто Марії”, який з’явився у середині квітня 2022 року, коли Маріуполь перебував в російській облозі. “Тоді зі мною зв’язався Калина (Святослав Паламар, заступник командира підрозділу. — Прим. ред.), який був в оточенні на “Азовсталі”, і попросив написати пісню про Маріуполь, щоб підтримати їх. Мене вразило, що в такий момент військові думають про музику. Десь у пості одного з волонтерів я надибався на вислів “місто Марії”. Це був такий сильний образ — місто, яке дарує життя. Я їхав до Львова, коли отримав той дзвінок. Вночі добрався до готелю, взяв гітару і десь о шостій ранку, на світанку, написав рядки: “І сонце зійшло над Азовом””.
Своє 30-річчя найвідоміший гурт країни відзначив у 2024-му. До ювілею команда випустила десятий студійний альбом “Той день”, документальну стрічку та фотокнигу у видавництві Arthuss, а також провела девʼять масштабних концертів у Києві та Львові й декілька десятків за кордоном — від Північної Америки до Ізраїлю. Описуючи професійний шлях завдовжки у понад три десятиліття, Вакарчук перш за все говорить про емоційні речі: “Ми робимо це тому, що не можемо інакше. У музиці немає кінцевої мети — ми просто творимо, це наш спосіб проживати життя”.
Запевняє, що творчість, родина і подорожі на фронт — три основи, на яких тримається його ментальне здоров’я. “Все інше — як у всіх, базові речі: друзі, якісь приємні покупки і багато спорту. Я повинен щодня щось робити з тілом: встаю о шостій і, де б не був, роблю зарядку”. До повномасштабного вторгнення він багато читав — це допомагало систематизувати думки. Зараз — менше. “Я буквально змушую себе читати. Якщо до війни читав одну книгу на тиждень, то зараз — дай Боже одну на місяць”. З останнього прочитаного та перечитаного — “Місто” Валер’яна Підмогильного, романи Томаса Манна, Хуліо Кортасара, Габріеля Гарсії Маркеса та Йозефа Рота.
Музикант говорить: перед військовими, які щойно повернулися з позицій і втратили товаришів, найкраще діють не слова, а музика
Чи змінила його війна? Вакарчук каже: хотів би відповісти за декілька років. “Зараз дуже багато стресу, надмір кортизолу та адреналіну. Ми не рефлексуємо, а реагуємо — у нас все реактивне”. Зізнається, що став більш відповідальним і занепокоєним, але так само багато пише — музику та пісні “про кохання, війну і про кохання під час війни”. У 2021 році у Святослава та продюсерки Євгенії Яцути народився син Іван, а влітку 2022-го — донька Соломія.
“Війна зробила мене менш категоричним, — підсумовує музикант. — Сьогодні я уникаю конфліктів і суперечок, бо розумію: українці — такі як є, інших у мене немає. Ми не повинні воювати один з одним через дрібниці. Бути людиною, чути один одного — значно складніше, ніж грати на фортепіано чи писати пісні. Ти вчишся цьому все життя”.
Фото: Ira Lupu
Стиль: Sonya Soltes
Зачіска та грумінг: Daria Zhadan
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Освітлення: Michael Aziabin
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Кураторка проєкту: Alyona Ponomarenko
Подяка – Origin Stage