Чи етичним є «темний туризм» – подорожі до місць, пов’язаних зі смертю, трагедіями та жахіттями? Це питання викликає дискусії, адже межа між шанобливим вшануванням минулого та експлуатацією людських страждань є доволі тонкою.
У 2018 році журналіст Девід Фар’єр представив на Netflix серіал «Темний турист», де відвідував місця, які навряд чи потраплять до списку бажань більшості мандрівників. Йшлося про японський об’єкт ядерної катастрофи, сеанс екзорцизму в Мексиці та космічну станцію в колишній радянській республіці.
Чому ж люди обирають такі напрямки? Тому що це елементи «темного туризму» – зростаючої ніші, що охоплює відвідування місць, історично пов’язаних зі смертю, катастрофами чи містичним. Хоча серіал зробив цей тренд мейнстрімним, сам термін був введений у 1996 році академіками Дж. Джоном Ленноном та Малкольмом Фолі для опису зростаючого інтересу до вивчення минулого.
Думки щодо темного туризму розділилися: критики вважають його неетичним і часом небезпечним. Інші ж ставлять запитання: якщо їхати кудись заради його історичної цінності, то чи не є це просто звичайним, старомодним туризмом?
Чи етичним є «темний туризм»?
Найгучніша критика темного туризму полягає в тому, що він розмиває межу між шанобливим вшануванням і використанням людських трагедій.
Політолог Деніел Шац не любить сам термін. Але він відвідує місця, що підпадають під цю категорію.
Шац, який значну частину своєї наукової та публічної діяльності присвятив вивченню диктатур, політичних репресій та авторитарної пропаганди, зазначає, що хоча цей тренд може бути етичним, він «ніколи не є етично нейтральним».
«Ключове питання – чи сприяє візит серйозному історичному та політичному розумінню, чи перетворює страждання та репресії на видовище», – каже він.
Для Шаца ця відмінність має значення, особливо в авторитарних державах.
У Північній Кореї, наприклад, пояснює він, туризм суворо регламентований: відвідувачам показують версію реальності, схвалену режимом.
Тим часом Дональд Лека, засновник InAlb, туроператора в столиці Албанії Тирані, щороку проводить близько 1000 туристів Албанією та Балканами, більшість з яких – з Великої Британії.
Він каже, що майже всі відвідують щонайменше один об’єкт комуністичного минулого країни.
Серед них – Bunk’Art 1, п’ятиповерховий ядерний бункер за межами Тирани, та Bunk’Art 2, колишній бункер Міністерства внутрішніх справ, нині музей таємної поліції Sigurimi.
Лека розповідає, що його тури просвіщають мандрівників щодо комуністичного минулого Албанії, де тисячі людей були вбиті, ув’язнені або відправлені до таборів.
З етичної точки зору, він вважає, що головне не сам факт відвідування, а те, як це подається.
«Ми інструктуємо наших гідів щодо сімей постраждалих і ставимося до цих місць як до меморіалів, а не атракціонів», – пояснює він.
«Гарний гід перетворює це на історію. Поганий – на фото-зупинку».
Де закінчується «темний туризм» і починається історія?
Шац скептично ставиться до терміну «темний туризм», коли його застосовують надто широко.
Наприклад, відвідування Освенцима, поля бою чи місця колишньої диктатури з історичною та освітньою метою не обов’язково є темним туризмом.
«Це може бути актом пам’яті, громадянської освіти та моральної серйозності», – каже він. «Вирішальним є мета візиту та те, чи ставляться жертви та історія з гідністю».
Для Леки термін «темний туризм» не зовсім точно описує його діяльність.
«Ніхто не бронює тури до Албанії заради ‘темряви’. Вони обирають її, щоб зрозуміти країну, а неможливо зрозуміти Албанію без її понад 45 років комунізму», – каже він.
Канадська мандрівниця Алісія Рекуперо, яка нещодавно повернулася з туру Албанією з компанією Леки, погоджується.
«Я знала, що Албанія прожила десятиліття комуністичної диктатури. Наш гід Ергі сказав, що це була найжорстокіша диктатура в Європі, і я знала, що країна була ізольована від решти світу», – розповідає вона.
«Але я не розуміла, що це означало для звичайних людей, доки не пройшла цими холодними, підземними коридорами».
Вона дізналася про Спач, сумнозвісну політичну в’язницю, де люди зазнавали примусової праці в жахливих умовах.
«Мені було неможливо усвідомити, як мало потрібно було, щоб стати ворогом держави», – каже вона.
«Уявіть: повертаєтеся додому після довгого дня, сідаєте вечеряти і невимушено кажете: «Сьогодні в черзі не вистачило хліба». (Їжа за картками була від комуністичного режиму з 1946 по 1991 рік).
«Щось настільки звичайне, що будь-хто з нас може сказати, не замислюючись. Але за тієї системи навіть скарга на повсякденне життя могла бути витлумачена як критика уряду, з руйнівними наслідками».
Як канадка, Рекуперо каже, що виросла, сприймаючи певні свободи як належне.
«У тому бункері я зрозуміла, наскільки надзвичайними є ці звичайні свободи».
Це не темний туризм, каже вона. Це історія.
А як щодо безпеки?
Безпека повністю залежить від місця та характеру візиту.
Регульовані історичні місця, такі як албанські бункери, побудовані для туристів. Там є персонал, контроль натовпу та суворі протоколи безпеки.
Натомість, відвідування віддалених чи покинутих місць – це зовсім інша справа.
Приблизно за дві години їзди від Токіо розташований Western Village – покинутий тематичний парк, мрія міських дослідників. Тут відсутність регулювання може становити серйозні ризики, такі як обвалення даху або обмежений доступ екстрених служб.
Так само екологічні та радіаційні небезпеки є цілком реальними в зонах катастроф, як-от Чорнобиль чи Фукусіма – особливо якщо ви не приєднуєтеся до легітимного туру і потрапляєте в небезпечні «зони відчуження» без захисту.
Є також «темні туристи», які вирушають у зони активних конфліктів або нестабільні кордони.
Шац додає, що безпеку не слід зводити лише до того, чи можуть туристи фізично постраждати.
У диктатурі, наприклад, «відвідувачі діють за свавільними правилами, під постійним наглядом і практично без будь-якого реального правового захисту, якщо щось піде не так».
Грошові розмови
Прихильники вважають, що цей тренд може бути вигідним для місцевих жителів, які інакше не отримали б туристичних витрат.
«Спач – це гірське село з в’язницею і майже нічим іншим», – каже Лека.
«Кожен тур, що зупиняється там, витрачає гроші в місці, де немає моря, замку чи будь-якої іншої причини для відвідування».
Далі – Чорнобиль.
Хоча місце продовжує викликати етичні дебати, особливо з боку груп постраждалих від катастрофи, які засуджують туристів за те, що вони ставляться до нього як до ігрового майданчика чи місця для селфі, не можна заперечувати, що це принесло фінансові та економічні вигоди Україні.
З 2017 по 2020 рік Зона відчуження пережила безпрецедентний економічний бум, згенерувавши приблизно 15,5 мільйона фунтів стерлінгів.
Вважається, що цей сплеск був значною мірою зумовлений успіхом мінісеріалу HBO «Чорнобиль» 2019 року, а також періодом до COVID-19 та російсько-української війни.
Зрештою, здається, що темний туризм – це суб’єктивне поняття, залежно від того, чи йдеться про місце призначення, перспективу мандрівників, чи компанію, що проводить тури та поїздки.
Дізнатися більше на: metro.co.uk