Фінальні пітчинги «Тисячовесни» завершилися в Івано-Франківську. Мінкульт повідомив про 546 проєктів, рекомендованих для отримання фінансування, із 2634 заявок. На реалізацію ініціативи передбачено до 4 млрд грн. Навесні ZN.UA питало, хто розповідатиме казки за ці гроші. Тепер, коли імена казкарів відомі, можна оцінювати і список переможців, і сам механізм.
Лійка на 546 проєктів
Арифметика конкурсу вражає навіть скептиків. За два місяці, з 3 квітня до 4 червня, на сім напрямів надійшло 2634 заявки із сукупним запитом близько 15 млрд грн — майже вчетверо більше, ніж передбачено обсягом держпідтримки. У документалістиці й анімації, за підрахунками Мінкульту, запит перевищив передбачені кошти майже вдесятеро, а сумарний хронометраж запропонованого контенту сягнув 3 тисяч годин.
Далі запрацювала лійка. Технічний відбір, який до 12 червня проводили Держкіно та Держмистецтв, допустив до другого етапу 2172 проєкти, або 82%: 462 заявки відпали через формальні невідповідності. На другому етапі кожен проєкт оцінювали п’ять експертів, розподілених жеребкуванням; поріг проходження — 60 балів зі 100; кожна оцінка мала супроводжуватися письмовим коментарем.
Як повідомила віцепрем’єр-міністр із гуманітарної політики — міністр культури Тетяна Бережна, серед фіналістів опинилися 1227 проєктів (без урахування напряму «Аудіовізуальні шоу та відеоролики для соціальних мереж»), із яких у Франківську з 12 до 16 серпня презентували 1215.
Пітчинги відбувались одночасно у восьми залах. За два тижні до старту постановою від 29 липня 2026 року №975 уряд удвічі скоротив час презентації: замість передбачених раніше 15 хвилин (10 — на виступ і п’ять — на запитання) залишилося сім (п’ять — на проєкт і дві — на діалог із комісією).
Результат оголосили 16 серпня: 546 рекомендованих проєктів. Найбільше — у сучасній музиці (144) та перформативному мистецтві (133); далі — ігрові фільми та серіали (92), візуальне мистецтво (77), документалістика (70) і фільми для дітей та анімація (30).
Понад 20% учасників — дебютанти. Напрям аудіовізуальних шоу та відеороликів для соцмереж оцінюють в окремому порядку; Мінкульт повідомив, що його результати оголосять пізніше.
Президент Зеленський, який приїхав на другий день пітчингів, пообіцяв, що програма стане щорічною, а фінансування зростатиме. Для помітного ефекту, за його словами, потрібен горизонт у п’ять–десять років. Наступного року до нинішніх напрямів планують додати комп’ютерні ігри та книжки.
Свої серед своїх?
Перше, що впадає в око у списках, — це концентрація. Ще перед фіналом Український кіноінститут порахував: до вирішального етапу студія «Червоний собака» довела 11 проєктів, «Віжн Продакшн» — 10, «Сучасне українське кіно» — дев’ять, «Пронто Фільм» і «Вавилон 13 Продакшн» — по вісім.
«Сучасне українське кіно» (СУК) має п’ять проєктів серед рекомендованих до перемоги — від дитячого «Кіборчука» до ігрових «Стану», «Перепису населення» та «Іменем України». «Форфілмз» і «Альба-фільм» — по чотири, «Вавилон 13» — ігровий фільм «Тиша» плюс три документальні стрічки, ФОП режисера Віталія Сушка — чотири проєкти. Серед переможців є й державні структури: Одеська кіностудія, кіностудія імені Олександра Довженка, платформа іномовлення та кілька десятків національних і обласних театрів.
Питання, наскільки справедливим є цей розподіл, поставили самі учасники процесу. Кастинг-директорка, членкиня Європейської та Української кіноакадемій Алла Самойленко, яка працювала в конкурсній комісії, повідомила, що організатори зафіксували щодо неї конфлікт інтересів, якого вона сама не декларувала; через це вона не могла голосувати за певні проєкти, а на засіданні, за її словами, їй намагалися заборонити висловлюватися щодо них. Найбільше запитань у неї до продюсерської родини Лавренюків, чиї три проєкти сумарно отримали 125,46 млн грн.
Це ті самі продюсери, чий «Санаторій Горького» — драма про історію Польщі, знята іноземним дебютантом за 18,8 млн грн держпідтримки з конкурсу про історію України, — став предметом розслідування ZN.UA. За словами Самойленко, серед нинішніх переможців є «близнюки» цієї схеми — проєкти, де дебютні роботи знову довіряють маловідомим в Україні режисерам-іноземцям, тоді як українські початківці змушені конкурувати за ті самі кошти.
Уранці після церемонії Самойленко оприлюднила кейс, який називає одним із найглибших парадоксів конкурсу. Проєкт «Алла Горська» режисера Тараса Томенка із запитом 20 млн грн, який потрапив до ігрової секції, хоча, на думку кастинг-директорки, за всіма ознаками є гібридним документальним проєктом, отримав 86,36% і посів четверту позицію в рейтингу, який вона наводить. За словами Самойленко, проєкт пройшов без повноцінного сценарію: замість нього подали есей з уривками листування мисткині, а в кошторисі є рядок на костюми для акторів, водночас у графі акторських гонорарів зазначено нуль.
Для порівняння: «Дівчина, що кричить» Антоніо Лукіча, яку Самойленко називає досконало підготовленим проєктом, отримала 72,73%; у рейтингу між цими двома роботами розмістилися ще 15 проєктів — здебільшого, як стверджує експертка, пов’язані з членами комісії, що голосували. До переможців увійшли ще два проєкти тих самих продюсерів Олега Щербини та Юлії Чернявської: «Між слів» того ж Томенка на 35 млн грн і «Покрова» — режисерський дебют Геннадія Попенка із запитом 31,5 млн грн.
Серед тих, хто публічно відреагував на результати, — режисерка Марися Нікітюк. Її воєнні проєкти «Ной» і «Ротація» фінансування не отримали, хоча, за словами Нікітюк, уже мають іноземних партнерів, часткове фінансування та міжнародне визнання. Режисерка наголосила, що питання для неї не в тому, чому держава не підтримала саме її роботи, а в тому, які історії про війну Україна вважає стратегічними й хто має розповідати їх світові.
Правила, дописані олівцем
Найсистемніша критика стосується самого регламенту. Багаторічна очільниця київського кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе перелічує помилки в правилах, через які на конкурс по велике й порівняно доступне державне фінансування масово прийшли телевізійні виробники. За її словами, телесеріалам держава компенсує лише 50% бюджету, але для телефільмів такого обмеження прямо не прописали; специфіки авторського кіно теж не виокремлено, хоча компенсація для нього може бути стовідсотковою.
Повнометражна документалістика для кінотеатрів мусить тривати від 70 хвилин, тоді як профільний закон визначає повний метр від 52 хвилин. На думку Горделадзе, сама логіка конкурсу стимулює роздувати кошториси контенту для YouTube: аплікантові простіше пообіцяти велику аудиторію мереж, аніж спланувати неігровий прокат. Її діагноз: фінансується екранний продукт загалом, «де кіно, на жаль, — Попелюшка», хоча саме для кінематографії є окрема законодавча система держпідтримки.
Хаос помітили й у залах. Оглядачка «Детектор медіа» Лєна Чиченіна описує, як в одному потоці пітчилися авторське фестивальне кіно, комерційні проєкти, серіали й дебюти — і як серіальники оцінювали фестивальників, а творці артхаусу — комерсантів. П’яти хвилин виступу не вистачало навіть на три запитання, хоча відповіді часом були вирішальними. Чиченіна також звернула увагу на продюсерок телесеріалу «Сліпа», які вже після початку повномасштабного вторгнення працювали топменеджерками російського каналу СТС і приїхали з Франції просити фінансування одразу на кілька проєктів: запитання про цей досвід залишилося без відповіді, бо час вийшов.
Найбільше запитань — щодо подвійного статусу експертів, які одночасно були заявниками. Формально це не порушення: умови конкурсу такого не забороняли, а знайти достатню кількість фахівців, готових заради оцінювання чужих проєктів відмовитися від власних, справді складно.
За оновленим порядком, затвердженим постановою Кабміну №975, публічна презентація проєкту проводиться до початку засідання конкурсної комісії та не є його частиною. Самі ж засідання комісій відкриті й транслюються онлайн — окрім засідання, на якому формуються пропозиції щодо визначення переможців. Тобто публічною буде процедура пітчингу (Бережна вже пообіцяла доступ до записів), окрім вирішального обговорення та голосування. Але саме там, за зачиненими дверима, експерти, частина з яких напередодні пітчила власні проєкти, і формували список рекомендованих.
Як цей подвійний статус виглядав ізсередини, описала документалістка Галина Храпко, чия стрічка «140 діб у небі» — серед рекомендованих переможців. Зауваження експертів другого туру передали експертам третього, але не самим фіналістам, тож на пітчингу виникали абсурдні сцени: експерт ставив запитання за чужим коментарем, а конкурсант витрачав дорогоцінні хвилини, делікатно пояснюючи, що автор зауваження просто неуважно прочитав пакет документів.
Ще разючіше, за спостереженнями Храпко, виглядали експерти-заявники, які вставали з місць у комісії, щоб пітчити власні проєкти — подекуди в іншій залі та іншій категорії. У такій ситуації поставало практичне запитання: хто оцінював презентації, які вони фізично не могли почути, і як потім враховували їхні бали? Оприлюднені правила не давали на це очевидної відповіді.
Міністр культури Тетяна Бережна тим часом визнає: спеціальної процедури оскарження результатів немає — діють «загальні юридичні правила». Сумлінна ж експертиза була марафоном: експертка Ольга Тищук підрахувала, що витратила майже місяць, пишучи на кожен проєкт щонайменше 1500 знаків коментарів, і сформулювала типові вади заявок: космічно роздуті кошториси — аж до 500–700 тис. грн за один рілс — і відсутність бодай рядка про дистрибуцію та будь-яких вимірюваних KPI.
Головний бонус переможцям поза грошима — можливість для компаній, залучених до реалізації проєктів, претендувати на статус критично важливих і бронювання працівників. Бережна повідомила, що одним із критеріїв стане договір за проєктом на суму від 100 тис. грн.
Але сам договір не означає автоматичної критичності: компанія має відповідати чинним критеріям і пройти встановлену процедуру. Для більшості підприємств діє й зарплатний поріг — щонайменше 25 941 грн. Водночас значна частина кіноринку працює через ФОП і проєктні договори, тоді як бронювання прив’язане до військовозобов’язаних працівників критично важливих підприємств. Тож незалежним продакшнам буде складніше скористатися цим механізмом, аніж великим компаніям із постійними штатами.
Попелюшка на мільярдному балу
Голова профільного комітету Ради Микита Потураєв попередив, що «Тисячовесна» може «з’їсти» в культурі все, що не є «Тисячовесною». На неї саму передбачено до 4 млрд грн, тоді як у бюджетній декларації на 2027 рік на сферу кінематографії через Держкіно — лише 128 млн грн.
Рада з державної підтримки кінематографії та Громадська рада при Держкіно вже публічно застерегли: «Тисячовесна» не має підміняти систему державної підтримки кіно, визначену законом.
Заступниця керівника офісу президента Олена Ковальська наголошує: «Тисячовесна» має бути довгостроковою, синхронізованою з іншими законами й отримати власний юридичний статус. Тим часом правова основа для нинішніх конкурсів є: їх проводять на підставі урядової постанови від 25 березня 2026 року №404 та профільних положень.
Проблема радше інституційна: новий механізм працює паралельно зі спеціалізованими інституціями, чиї повноваження вже закріплені законом. Держкіно, з його багаторічною практикою пітчингів, окремими секціями для дебютантів і напрацьованими процедурами, опинилося на периферії нового масштабного механізму фінансування, хоча саме воно є спеціально уповноваженим органом у сфері кінематографії.
На тлі європейських моделей «Тисячовесна» виглядає інверсією. Польський інститут кіномистецтва (PISF) має постійне галузеве джерело фінансування: за законом 1,5% визначених доходів кінотеатрів, дистриб’юторів, телеканалів, кабельних і VOD-операторів спрямовуються на інститут. Далі кошти розподіляються через постійні операційні програми та конкурсні сесії — тобто механізм працює не як одноразовий великий конкурс, а як інституційна система.
Французький CNC розвиває систему галузевих відрахувань із 1948 року: спочатку через збір із кіноквитків, а згодом до фінансування долучили телебачення, відео та платформи. Українська модель наразі інша: велика бюджетна ін’єкція через новий механізм, який іще шукає сталі правила. Це дає швидкість і розмах — і водночас загострює питання передбачуваності, без якої індустрія не може планувати далі, ніж на один сезон.
Заради справедливості: «Тисячовесна» зробила й те, чого від держконкурсів давно не очікували. Відкритість Мінкульту, п’ять днів публічних пітчингів, письмові коментарі до заявок, проведення фіналу в Івано-Франківську, понад 20% дебютантів — це інша культура процесу, ніж закриті практики попередніх років.
Але справжній фінал конкурсу настане, коли рішення про переможців перетворяться на договори, аванси, щоквартальну звітність і головне — на продукт, який дійде до глядача.
Перед «Тисячовесною 2.0» держава має відповісти на запитання: чи розведуть в окремі секції дебюти, авторське та комерційне кіно? Чи заборонять експертам бути конкурсантами? Чи посилять вимоги до дистрибуції? Чи інтегрують програму в профільне законодавство та інституційну систему?
Для будь-якого мільярдного балу зрештою настає північ — момент, коли стає видно, що було справжнім результатом, а що — лише ефектною декорацією. Якщо держава не дасть відповідей на ці запитання, наступної весни ми знову слухатимемо казки. Тільки дорожчі.