Бестселер “Мої друзі” тепер доступний українською – це нова праця шведського автора Фредріка Бакмана, чиї твори перекладено приблизно 50 мовами світу, загальний тираж яких сягнув понад 18 мільйонів екземплярів.
Реклама.
Розкриваємо історію журналіста, якому колись відмовили в публікації роману через “недостатній комерційний потенціал”, і який став одним з улюблених оповідачів на планеті – і чому саме ця оповідь про дружбу та мистецтво видається Бакману найособистішою.
Існують автори, яких любить чи не кожен. Фредріка Бакмана цілком можна віднести до цієї категорії. Уродженець Гельсінгборга, колишній блогер та автор чоловічого журналу, він дебютував у 2012 році з романом “Батько на ім’я Уве” – розповіддю про сварливого та пригніченого вдівця, який неодноразово намагається піти з життя, але йому “не щастить”. Видавці довго уникали цього рукопису – один із листів із відмовою Бакман зберігає дотепер. Нині його твори можна знайти на полицях книжкових магазинів у численних країнах, вони пережили кілька перевидань і були адаптовані для кіно за участю відомих акторів (у 2015 році вийшла екранізація роману “Чоловік на ім’я Отто”, де головну роль виконав Том Генкс).
Дрібні деталі та приховані тріщини
Стиль Бакмана легко впізнати, але майже неможливо відтворити. Він свідомо створює мінімалістичні світи для своїх романів – одну вулицю, одну квартиру, банк чи рибальський пірс, – щоб потім заглибитися в них і дослідити глибини людських почуттів. Його передусім цікавлять внутрішні процеси, тому замість раптових поворотів сюжету в його творах ми бачимо неочікувані прояви душі. І найголовніше, він робить те, на що наважується не кожен письменник: змішує сміх і сум “в одній посудині” так, що читач переживає калейдоскоп протилежних емоцій, перебуваючи на одній сторінці. Його персонажі – буркотливі сусіди, незграбні батьки, підлітки, яким некомфортно у власному тілі, – це звичайні люди, в яких ми легко впізнаємо себе.
Після “Уве” вийшли “Моя бабуся просить вибачення”, “Брітт-Марі була тут”, трилогія про Бйорнстад та “Тривожні люди” – усі вони стали бестселерами, а деякі були екранізовані у форматі фільмів та серіалів: достатньо згадати “Чоловіка на ім’я Отто” з Генксом, “Місто ведмедів” від HBO та “Тривожних людей” від Netflix. Але за популярністю та теплотою його прози ховається дещо глибше.
Майже кожна книга Бакмана так чи інакше торкається теми суїциду – і це не стільки літературний прийом, скільки пряме відображення переживань автора. Письменник відкрито говорить про власні тривожні стани та депресію, про друга, який пішов із життя, коли Бакману було близько двадцяти, про давнє поранення під час пограбування та про творче вигорання у 2017 році. Саме через болісний досвід Бакмана його персонажі майже завжди виявляються надломленими у прихованих аспектах – зрештою, автор повертає їм голос і гідність. “Сучасний класик” шведської літератури пише не про те, як бути сильним і перемагати, а про те, як протистояти труднощам, падати та підніматися знову.
Мистецтво потребує друзів
Роман “Мої друзі” розгортається на двох часових пластах, які поступово та впевнено сплітаються в одну сюжетну лінію. У теперішньому ми знайомимося з вісімнадцятирічною Луїзою, сиротою та вуличною художницею, чиєю єдиною близькою людиною була подруга на прізвисько Рибка, яка нещодавно померла. У рюкзаку Луїзи знаходяться балончики з фарбами та стара листівка із зображенням знаменитої картини “Море”, на звороті якої вона колись написала кілька слів, імітуючи лист від матері, що давно зникла. Бакман створює надзвичайно живе та проникливе оповідальне середовище – він постійно наголошує, що нам необхідно знати про Луїзу все, щоб зрозуміти, як картина може вплинути на душу людини. Щоб побачити оригінал “Моря” на власні очі, дівчина пробирається на художній аукціон, що проходить у колишній церкві – і саме тут Бакман дає волю своїй уяві.
Сцена аукціону – це нищівна, до болю кумедна сатира на тих, хто бачить у мистецтві лише комерційну цінність. Заможні відвідувачі розглядають власні відображення у келихах із дорогим шампанським, говорять про “надзвичайно вдалі інвестиції”, а найдорожче полотно називають просто “тим, де море”. Одну літню пані, яка вдалася до численних косметичних операцій, оповідач порівнює з туго зав’язаним кросівком. Луїзу виставляють за двері – і в провулку біля церкви вона наштовхується на виснаженого хворобою чоловіка з тремтячими руками, чия доля виявиться нерозривно пов’язаною з картиною, заради якої дівчина прийшла на аукціон.
Друга сюжетна лінія переносить нас на двадцять п’ять років назад, у зовсім інше дитинство – з безкрайнім морем і нескінченним літом. Троє підлітків, які страждали від психологічного та фізичного насильства вдома, знаходять притулок на занедбаному пірсі. Саме там створюється найдорожча сучасна картина – і Бакман майстерно підводить нас до розуміння того, що на ній насправді зображено. Більшість бачить лише морський пейзаж і не звертає уваги на трьох дітей, які регочуть над простим жартом, ризикуючи впасти у воду від щирого сміху. “Будь-який дурень може намалювати море, навіть щасливий дурень, – думає Луїза, – а це картина сміху”. Хлопець, який згодом створив “Море”, навчився, за словами автора, шепотіти кольором, а поряд із підписом завжди залишав кілька крихітних черепів, які неможливо розгледіти, якщо не підійти до картини впритул.
Тут варто згадати фразу, яка слугує епіграфом до роману. Бакман відкриває його реплікою Антона Еґо з “Рататуя”: світ часто вороже ставиться до нового, і все нове потребує друзів. Цю ж думку в тексті висловлює один із персонажів: мистецтву не потрібні критики, воно й так має достатньо ворогів; мистецтву потрібні друзі. У світі, повному обмежень, краса стає актом спротиву, а здатність розсмішити нещасну дитину – порятунком. Можливо, саме тому найзворушливішим у цьому творі є те, як хлопці висловлюють любов одне до одного, жодного разу не вживаючи цього слова прямо. Грубе “хто, чорт забирай, так малює?” між ними означає “ти дорогий для мене”.
Прекрасний роман з літньою атмосферою
Якщо вивчити біографію автора, “Мої друзі” постануть перед нами як його найвідвертіше послання світові. Підліток-художник, який не вірить у себе та носить у рюкзаку пігулки; смерть, яка відкриває та закриває те далеке літо; присвята на першій сторінці – “Усім молодим, хто прагне щось створити. Творіть” – усе це ніби походить із ран самого Бакмана, про які він розповідає в інтерв’ю. Це книга про те, що мистецтво здатне зберегти найтендітніше: не велич і розмах, а сміх; не героїзм, а спільний літній день, замалий, щоб вмістити почуття трьох підлітків.
Крізь роман проходить теза одного з героїв: усі кажуть, що життя коротке, але це неправда – життя довге, надзвичайно довге. Бакман висловлює це не зіспокійливим тоном, а з викликом: чи зможете ви прожити його не боягузливо, любити надмірно і співати голосніше, ніж дозволено? “Мої друзі” нагадують нам про річ, яку добре знають діти, а дорослі забувають: існує надзвичайне відчуття споглядання краси у чотирнадцять років, яке ми втрачаємо, щойно перестаємо бути юними. Ймовірно, в цьому криється і суть мистецтва Бакмана: він готовий повернути дорослому читачеві здатність бачити в полотні з аукціону не море, а трьох дітей на краю пірса – і впізнавати в них себе.
“Мої друзі” видано видавництвом #книголав