Жодні загальновідомі хитрощі не допоможуть, адже проблема полягає не в технічних прийомах, а в нашому самосприйнятті. Протягом багатьох років індустрія краси та навколишнє середовище генерували величезну кількість порад — переважно непрошених і доволі сумнівних — щодо того, як вдало виходити на фотографіях.
Чому популярні б’юті-лайфхаки з TikTok та порада “скажи віскі” більше не працюють
“Замість “чіз” вимовити “віііскі!” (не найкращий варіант для тих, хто не вживає алкоголь). “Приховай половину тіла за людиною, яка стоїть поруч!” (абсолютно марно, якщо доводиться стояти наодинці). “Посміхайся так, ніби тебе щось щиро розсмішило!” (після цього обличчя часто виглядає так, наче людина ось-ось когось вкусить).
Реклама.
Як і слід було очікувати, подібні лайфхаки рідко допомагають подолати страх перед об’єктивом. Певний час багато хто взагалі намагався уникати камер. Звісно, дотримуватися такої стратегії було значно легше, коли світ ще не був захоплений смартфонами; до того, як кожна соціальна взаємодія почала супроводжуватися неминучою загрозою опинитися в кадрі; до того, як кожен, хто тримає в руках телефон, почав вважати себе Стівеном Мейзелом. Але сьогодні сховатися від об’єктивів стало майже неможливо.
Часто люди усвідомлюють масштаб проблеми, коли намагаються знайти власні знімки десятирічної чи двадцятирічної давнини й помічають їхню жалюгідну кількість. Інколи перешкодою стають життєві обставини — наприклад, втрата архівів через переїзди чи побутові пожежі, коли разом із речами зникають і матеріальні свідчення юності з її кумедними модними експериментами на кшталт кольорових легінсів чи волосся, гофрованого за допомогою праски. Проте сама відсутність візуальних спогадів викликає тривогу. Це виглядає так, ніби ціле десятиліття минуло без жодного матеріального підтвердження, наче людини ніколи й не існувало — така собі Кайзер Созе, але у вишуканих туфлях.
Пастки технологій та самосприйняття
Сьогодні більшість людей фотографуються лише з однієї причини: як доказ існування, простий спосіб зафіксувати момент і сказати “я тут був/була”. Але це навряд чи викликає менше паніки перед камерою, ніж раніше. TikTok пропонує безліч хитрощів: використовувати зум 1,4x для зменшення спотворення пропорцій; дотримуватися туторіалів із фейс-мапінгу зі стрілками, сітками та діаграмами, які навчають правильно нахиляти підборіддя, притискати язик до піднебіння, примружувати очі, знаходити “робочий” бік або вираховувати візуальні трикутники. Проте всі ці трюки можуть виявитися безсилими, тому що корінь проблеми криється не в техніці, а в людському самосприйнятті.
Одна з причин, чому фотографії часто розчаровують, полягає в тому, що вони не відображають того, як люди бачать себе самі. Людина звикла сприймати себе в русі, у трьох вимірах. Камера ж робить зображення пласким і позбавляє його глибини. Фотографія — це не дзеркало. Це інтерпретація, і часом дуже невдала (принаймні, на наш власний погляд).
Ситуацію ускладнює і те, що сучасне суспільство живе в культурі постійного самоаналізу: нескінченні відеодзвінки, фронтальні камери, селфі. Не дивно, що люди стали гіперкритичними до своєї зовнішності й вивчають власні обличчя з майже судово-медичною ретельністю.
Золотий перетин та диктат алгоритмів
А далі на сцену виходить золотий перетин. Ця математична пропорція, виведена ще в Стародавній Греції, вважалася втіленням ідеального балансу, гармонії та краси. Нею захоплювалися митці епохи Відродження, її обожнювали архітектори. Сьогодні ж, цілком очікувано, її з ентузіазмом підхопили б’юті-додатки та пластичні хірурги — як еталон для оцінки привабливості обличчя, що, по суті, просто говорить людині: “З твоїми генами щось не так”.
Однак це “божественне число”, як і багато інших ідеалів краси, що подаються як абсолют, ґрунтується на суто європоцентричних стандартах. Тому, коли фільтри, алгоритми та косметологічні втручання використовують його як єдиний орієнтир, вони лише зміцнюють неймовірно упереджене уявлення про те, яким “має бути” людське обличчя.
Технології лише погіршують ситуацію. Системи розпізнавання облич досі тренують переважно на світлошкірих моделях, а це означає, що камера часто робить оптичні висновки за замовчуванням. Додайте до цього технічні характеристики об’єктива, освітлення, ракурси, автоекспозицію та майстерність (або її відсутність) того, хто знімає, і стане зрозуміло: ми майже не маємо контролю над фінальним результатом.
Саме тому користувачі роблять сотні кадрів заради одного “ідеального”, який потім ще й пройде через фільтри, щоб звузити щелепу, зменшити ніс, подовжити шию, розгладити шкіру та збільшити очі. Тим часом у реальному житті суспільство ступає на слизький шлях нескінченних радикальних б’юті-процедур. Виглядає так, що колективна одержимість контролем над власним іміджем уже межує з божевіллям.
Головне питання: як перестати вважати нефотогенічність “моральним прогріхом”
Можливо, варто змінити саме запитання “Як добре виходити на фото?”. Звісно, з погляду експертів індустрії краси, зволожені губи, відлущена гладка шкіра та блискуче волосся рятують від втомленого вигляду будь-кого, а погане світло — ворог кожної зовнішності. Але справжня суть полягає в іншому: чи можемо ми нарешті змиритися з тим, що показує фотографія?
Чи здатні ми перестати приймати недоліки невдалого кадру на свій рахунок? Чи припинимо відчувати сором або ніяковість через фото, ніби відсутність фотогенічності — це якийсь моральний недолік? Можливо, вихід не в тому, щоб опанувати новий ракурс чи б’юті-лайфхак. Достатньо просто відпустити думку, що зображення на екрані — це і є повне й правдиве відображення того, ким ми є насправді. Хоча, треба визнати, зробити це набагато складніше, ніж просто подивитися в об’єктив і вигукнути: “Віскі!”
За матеріалами: Vogue.es