Бесіда з Євгеном Авдєєнком
Фото: VLAD.KANATOV, Strokan Iurii
Оновлено: 22 травня 2026
Акторська група ветеранів, Театральна студія Трійки та об’єднання військових із державними театрами: нині українська сцена все частіше апелює до досвіду військових. Режисери та творчі колективи по-новому осмислюють відомі сюжети й творять свіжі розповіді, щоб через творчість говорити про втрату, спогади, єднання та повернення до звичайного життя.
У таких виставах сцена стає простором для спілкування між військовими та цивільними. Щоб зрозуміти, як це відбувається, ми поговорили з бійцем Третього армійського корпусу і заслуженим артистом України Євгеном Авдєєнком. Він бере участь у проєктах Театральної майстерні Трійки — моновиставі «Ненароджені для війни» та виставі «Все буде добре, але не одразу», що вивчає відносини між військовим і цивільним світами у форматі театрального діалогу разом з акторкою Ганною Яновицькою.
Театральна майстерня Трійки була заснована, щоб розповідати правдиві й відверті історії про війну та людей, яких вона змінила. Разом із тим культура тут виступає не тільки способом розуміння досвіду, а й засобом допомоги: всі гроші, виручені під час показів, йдуть на нагальні потреби Третього армійського корпусу.
Яку роль творчість може відігравати в порозумінні між військовими та цивільними?
Творчість відіграє дуже важливу роль у взаємодії між військовими та цивільними. Насамперед, творчість — це почуття. Навіть якщо поглянути в минуле, то війни завжди були відображені у творчості: у літературі, малюванні, театрі, музиці, кінематографі.
Приміром, якщо розглянути літературу — вона завжди була джерелом опису історичних подій. Ті ж визвольні змагання, щоб не заглиблюватися: Євген Маланюк — учасник тих подій, сотник армії УНР і водночас автор чудових віршів, через які ми дізнаємося про тодішню реальність і маємо доступ до того, як він її відчував і переживав. Так, це військова поезія, вона про ту дійсність, у якій жив Євген. Або Юрій Горліс-Горський та його роман «Холодний Яр», через який ми також відчуваємо, підключаємо серце й душу та переживаємо ці події по-своєму.
Так само й теперішня війна: про неї знімають фільми, ставлять театральні вистави. Таким чином — через творчість — ми спілкуємося з цивільними, і вони переживають по-своєму деякі речі, які вже пережили військові. І, можливо, завдяки цьому їхнє розуміння стає глибшим.
Чому для цього діалогу ви обрали саме театр? У чому для вас його перевага?
Тому що театр — це про «тут і зараз». Те, що глядач бачить на сцені, він або вона переживає саме в цю хвилину. Театр — це завжди жива структура. Протилежний приклад — кіно. Його зняли й випустили у світ: як змонтували, таким воно вже і залишиться. А театр — інший. Кожна вистава щоразу відбувається по-іншому. Текст той самий, але сама вистава завжди інша, тому що на сцені грає жива людина.
Найважливіше в театрі — коли глядач у залі відчуває, так би мовити, подих артиста. Через кіно, на жаль, цього не передати. Театр — живий матеріал, і саме в цьому його особливість.
Що для вас є найвищим мірилом успіху вистави? Що людина повинна відчути, сказати чи зробити, щоб ви зрозуміли, що ваша мета досягнута?
Найвище мірило успіху вистави — це повний зал і коли після показу люди залишаються, щиро дякують, обіймають, посміхаються крізь сльози й говорять про дуже зворушливі речі. Це багато чого варте.
Особливо коли йдеться про людей, які втратили на війні сина, батька, брата чи сестру. Такого насправді було і є дуже часто. Приміром, в Одесі після вистави «Ненароджені для війни» мама одного із загиблих Героїв України — Фарша (Фарш — позивний героя. — Ред.) підійшла до мене, обійняла й сказала: «Дякую. Я ніби півтори години побула із сином».
Таке непросто сприймати. Виставу грати нелегко, але ще важче буває після її завершення, коли підходять мами й дружини загиблих героїв. Непросто чути від них такі слова. Але це і є найвища оцінка того, що ми робимо.
Або, наприклад, у Дніпрі серед глядачів були хлопці з ампутаціями, і вже наприкінці один із них сказав: «Я ще повернуся в стрій». Ось це для мене — найвища оцінка.
Або коли після вистави в Полтаві людина написала мені в Instagram: «Дякую… флешбек». І я зрозумів, що це військовий. Згодом у листуванні він розповів, що на війні втратив зір і всю виставу просто слухав. І це те, що дійсно зачіпає за серце.
Як відрізняються реакції та відгуки військових і цивільних, які приходять на ваші вистави?
У залі в нас зазвичай більшість тих людей, яким не все одно, що відбувається: ті, чиї рідні та близькі воюють або воювали, ветерани й діючі військовослужбовці на реабілітації. Наші вистави так зроблені, що вони — і для цивільних, і для військових.
Різниця у сприйнятті є — зазвичай вона проявляється в словах, які лунають після вистави. Наприклад, трапляється так, що після показу до мене підходить мати чи дружина, яка втратила рідну людину на війні, і каже: «Тепер я ніби зрозуміла, що і як він переживав там, на війні». Військові ж зазвичай говорять про флешбеки — мовляв, дякую, я ніби перенісся туди, в окоп.
Тобто кожного це чіпає по-своєму, вдаряє в різні точки. Приміром, після вистави в Одесі один із глядачів сказав: «Дякую. Це як ковток “Прозорої”, коли не пив добу» («Прозора» — марка води, яку постачають на передову. — Ред.).
Розкажіть про участь у виставі «Ненароджені для війни». Як ви стали її частиною?
Наприкінці квітня — на початку травня 2024 року я вже перебував у групі хорунжих. Тоді ми були на Харківщині після Авдіївської кампанії. Саме тоді до мене звернувся мій друг Зміст (Зміст — позивний. — Ред.) із запитанням, чи не хотів би я взяти участь у проєкті, який тоді тільки зароджувався. Це мала бути вистава про спогади та історії наших бійців.
На той час для мене це було дуже несподівано, тому що тоді я вже майже не грав — востаннє це було 19 лютого 2022 року. Потім я взяв у руки зброю і з театром не те щоб попрощався, але швидше ставився до нього як до чогось, що «колись ще буде — вже після перемоги».
Тоді мене попросили записати для режисера Анатолія Нейолова на телефон щось на зразок проби — якийсь емоційний епізод. Це була історія з-під Бахмута, коли я перебував в артилерії. Я записав відео, а вже пізніше, наприкінці травня, коли був у відпустці, ми познайомилися з Анатолієм особисто й почали безпосередньо працювати над проєктом.
Ми одразу знайшли спільну мову з режисером — зрозуміли більш-менш, якою буде тема і на чому все триматиметься. Про гумор та інші важливі деталі ми теж швидко домовилися. Почали працювати, хоча це не завжди було легко, тому що такий процес — завжди виклик. Я хвилювався, буду відвертим.
Грати в моновиставі — це справжній виклик. Розкажіть про цей досвід і що було найважчим.
Моновистава — це дійсно виклик. Гадаю, актори мене зрозуміють, тому що це про здатність утримувати увагу глядача протягом тривалого часу, а також постійно тримати фокус на своїх персонажах і власній грі. Це непроста робота, і я дуже хвилювався, працюючи над виставою.
Відверто кажучи, ми з режисером були також і драматургами, тому що не було готового текстового матеріалу і потрібно було все це збирати по частинах. Пам’ятаю, як звертався до своїх побратимів, хорунжої служби, подруги Мамайки, до Олександра Алфьорова, Аніматора і свого друга Африки (Мамайка, Аніматор, Африка — позивні. — Ред.), який, на жаль, вже загинув, до різних підрозділів і просто просив: «Накидайте, будь ласка, живих історій». І далі ми вже компонували це все у виставу.
Тексти постійно змінювалися: сьогодні ми робимо так, а завтра розуміємо, що краще інакше. Я також додавав власні історії та деталі — наприклад, спогад про ранок 24 лютого, коли прощався з дружиною й дітьми.
Однією з головних складнощів було опрацювати такий великий обсяг матеріалу і запам’ятати величезну кількість тексту. Траплялися моменти, коли ми просто заходили в глухий кут і не розуміли, як рухатися далі. До того ж все це відбувалося під час відключень світла: ми працювали в підвалі «Чорного квадрата», я і режисер одягали налобні ліхтарики й так репетирували. Саме в таких умовах і народжувалося наше мистецтво. Так, було непросто, але я бачу і знаю, що результат того вартий.
Якби глядач міг забрати із собою лише одну-єдину думку після вистав «Ненароджені для війни» та «Все буде добре, але не одразу», якою б вона була?
Обидві вистави — і «Ненароджені для війни», і «Все буде добре, але не одразу» — для мене насамперед про надію. І я знаю, тому що про це говорили самі глядачі — як в Україні, так і за кордоном, де ми показували виставу, — що для них це теж про надію.
Також для мене це своєрідна посвята. Кожну виставу я завжди присвячую своїм побратимам, які віддали найдорожче — власне життя. І ще для мене дуже важливо, що мої діти побачили виставу «Ненароджені для війни» в Чернівцях — саме цю виставу, де їхній тато стоїть на сцені.
У цих виставах багато гумору. На вашу думку, в чому секрет балансу між комічним і драматичним, щоб гумор не знецінював біль, а допомагав його пережити?
Це те, про що ми прямо домовилися з режисером: все тут має бути насичене гумором. Так, це специфічний гумор, тому що це специфічна військова культура. Так званий окопний гумор десь жорсткий, десь цинічний, але без нього ніяк. Щоб «глузд не втратити», треба зберігати здатність жартувати й сміятися. Я добре пам’ятаю це зі свого досвіду.
І саме гумор відтіняє і підкреслює драматичні моменти в обох виставах — тут завжди поруч ідуть життя і смерть, драма і сміх.
Як робота над цими виставами вплинула на вас особисто?
Для мене це дуже цінний досвід. Він сильно вплинув на мене як професійно, так і особисто. Як актор, думаю, я вдосконалив у собі вміння утримувати увагу глядача — те, що особливо необхідне в моновиставі. Також це був новий досвід роботи з таким незвичайним підходом.
Ще один важливий момент — робота з матеріалом. Дуже багато історій не увійшли до вистав, але всі вони були опрацьовані, пропущені через себе. Можливо, в певному сенсі я став більш чутливим.
Під час роботи над матеріалом я зустрічався з багатьма побратимами й вкотре переконався, що в нашому Корпусі — неймовірні хлопці та дівчата. Тому я вдячний нашому керівництву за те, що вони взагалі наважилися робити таку історію, як театр. Це дуже круто, і це те, чим ми відрізняємося, — внутрішня культура Третього армійського корпусу, де є можливість так проявлятися.
