© Надано Danube Private University
Ольга Волинська
У період війни людина втрачає не тільки почуття безпеки. Нерідко їй стає складно осмислити власний досвід. Висловити його словами заважають травма, знемога і постійна присутність загрози.
Сьогодні українські лікарі та психотерапевти працюють з безпрецедентним рівнем колективної травматизації. Разом з тим, європейські вчені прагнуть переосмислити сам підхід до психічного здоров’я в умовах затяжної війни, коли «повернення до безпечного життя» для мільйонів людей поки що залишається недосяжним.
Саме цим питанням був присвячений міжнародний симпозіум «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура у воєнний час», який відбувся в австрійському місті Кремс. У центрі обговорення опинилися не тільки клінічні аспекти лікування травми, а й роль культури як одного з інструментів психологічного виживання та відновлення цілісності.
Організатором симпозіуму виступив Дунайський приватний університет — один з небагатьох європейських академічних просторів, де культуру і мистецтво розглядають не як «додаток» до медицини, а як важливу частину роботи з травмою. Ініціаторкою даної міждисциплінарної дискусії стала австрійська дослідниця, професорка, президентка Дунайського приватного університету Марга Б. Вагнер-Пішель, відома підтримкою України та діяльністю у сфері ментального та соціального здоров’я.
Одним з головних інтелектуальних голосів симпозіуму став австрійський історик культури, філософ і громадський інтелектуал Томас Махо, почесний член Фундації «Геракл-Геба» Дунайського університету.
Українські та австрійські експерти у сфері ментального здоров’я Надано Danube Private University
Махо запропонував розглядати травму значно ширше, аніж як клінічний діагноз. За його словами, війна нищить не тільки психіку людини, а й її внутрішній зв’язок зі світом та відчуття реальності. Саме тому культура стає не другорядним елементом, а одним із методів повернути людині можливість усвідомлювати пережите.
У цьому контексті Махо звернувся до ідей британського психоаналітика Стівена Фроша, який досліджував, як війна починає проникати у сни та внутрішній світ людини.
«Сирени, дрони та вибухи вже не просто структурують буденне життя, а починають проникати і в самі сновидіння. Звук перетворюється на психологічний метроном», — поділився Махо однією з ключових думок Фроша.
На його думку, саме мистецтво і культура здатні зробити явними ті виміри травми, які часто вислизають від безпосередньої мови.
«Травму неможливо вилікувати тільки медициною. Її також потрібно розповідати, робити видимою, згадувати й осмислювати через культуру», — підкреслив Махо.
Репетиції між повітряними тривогами і прем’єри в укриттях стали новою дійсністю для багатьох українських театрів. Один з них — Херсонський музично-драматичний театр імені Миколи Куліша, один з найбільших на півдні України.
Після звільнення міста театр не зупиняв діяльності жодного дня, незважаючи на те, що працює в так званій червоній зоні.
Херсонський театр після обстрілу у квітні Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша
Тільки з початку поточного року будівля театру двічі зазнала обстрілів: російські снаряди пошкодили дах, фасад і внутрішні приміщення. Але співробітники кожного разу усувають наслідки руйнувань і повертаються до репетицій. Вистави проводять в укриттях — в інших районах міста.
«Ми не думаємо про евакуацію в безпечні регіони, тому що тоді виникає просте питання: на кого ми залишимо нашого глядача? — каже директор театру Олександр Книга. — Люди відвідують вистави, і для них це доказ, що нормальне життя можливе. Якщо працює театр — отже, надія є».
Олександр Книга, директор Херсонського музично-драматичного театру Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша
За роки повномасштабної війни театр створив більше двох десятків прем’єр і об’їздив з гастролями пів країни. Разом з тим, за словами Книги, інтерес до театрального мистецтва тільки зріс, особливо серед молоді. Глядачі готові стояти в довгих чергах і полювати на квитки за декілька тижнів або навіть місяців до початку вистави.
«Театр став для українців ментальною терапією. Це вже не просто можливість відволіктися. Це простір, де люди намагаються зрозуміти, ким вони є і за що тримаються, коли все навколо руйнується», — зазначає директор театру імені Куліша.
В центральній частині Харкова, яке регулярно піддається російським ракетним і дроновим атакам, розташована майстерня відомого українського митця Вачагана Норазяна.
Нещодавно до нього повернулася картина, написана 25 років тому. Будинок, в якому вона зберігалася, зруйнований обстрілом. Але сама картина дивом вціліла — пробита в тридцяти місцях осколками. Після пилу, попелу і вогню вона, за словами художника, набула майже божевільного вигляду. Норазян має намір її відновити і залишити як свідчення війни.
Картина харківського художника Вачагана Норазяна вижила після обстрілу Художник Вачаган Норазян
Саме майстерня стала для художника простором, де він переживає найважчі обстріли і знаходить сили для відновлення.
Надано Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша
Картина “Ангел” дивом вціліла під час обстрілу Харкова
«Безсумнівно, мистецтво є формою терапії, — ділиться художник. — Саме в такий час воно стає синонімом життя. Люди приходять на виставки і ніби забувають, що триває війна. Вони заспокоюються, і це повертає їх у стан мирного життя».
За його словами, після початку великої війни багато людей, в тому числі військових, почали звертатися до творчості інтуїтивно як до способу зберегти внутрішню рівновагу.
Як культура взаємодіє з травмою
Український психіатр і психотерапевт Дмитро Бойко, який працює з військовими та комбатантами, впевнений: українська ситуація суттєво відрізняється від більшості моделей, на яких будувалися класичні протоколи лікування ПТСР.
Дмитро БойкоНадано Danube Private University
«Більшість клінічних протоколів лікування ПТСР у військових базуються на двох припущеннях: що пацієнт є професійним військовим і що він повертається в безпечне мирне середовище. Але в українських реаліях не працює жодне з них», — пояснює він.
До 2022 року більшість українських військових були цивільними — вчителями, лікарями, інженерами, підприємцями. Багато хто з них добровільно вступив до війська протягом перших 74 годин вторгнення. І сьогодні вони повертаються не до мирного життя, а до країни, яка продовжує жити у війні.
Саме тому, за словами Бойка, все більшого значення набувають не тільки клінічні інструменти, а й ширші форми психологічної підтримки, зокрема культура та мистецтво.
Особливу роль сьогодні відіграє література, написана самими військовими.
«Людина читає про досвід, який мала сама, і розуміє: «Я не один». Це дає відчуття приналежності й самовалідизації», — каже психотерапевт.
На його думку, книжка або культурний досвід іноді стають першою безпечною точкою контакту людини з власною травмою, особливо тоді, коли вона уникає прямого звернення по психологічну допомогу. Психіатр пригадав випадок, коли він запропонував військовому спочатку почитати книгу, а вже потім той звернувся по терапію.
Водночас культура допомагає суспільству руйнувати небезпечні міфи про військових.
«Мені дуже боляче чути висловлювання на кшталт: «Усі повернуться з ПТСР, усі повернуться травмованими». І вже інша крайність — це повна героїзація військових, коли їх сприймають як якихось богоподібних людей без людських потреб і слабкостей», — каже Бойко.
На його переконання, обидва полюси однаково небезпечні, адже позбавляють військових права залишатися людьми зі своїми емоціями, втомою та страхом.
Окремо Бойко говорить про те, що після пережитої війни людина часто вже не може повернутися до своєї довоєнної ідентичності: «Після лікування травм у наших комбатантів часто відбувається побудова нової ідентичності. Неможливо повернутися в те місце, де я був до початку війни. Це вже буду я з новим досвідом».
Саме тому, на його думку, мистецтво, музика, поезія та література допомагають людині повернути відчуття життя.
«Нам не так важливо позбутися конкретного симптому, як повернути людину до повноцінного існування», — наголошує психотерапевт.
Професорка Полтавського державного медичного університету Лариса Герасименко додає, що Україні сьогодні важливо не тільки накопичувати власний досвід роботи з травмою, а й інтегрувати європейські підходи: «Незважаючи на колосальний практичний досвід, нам не вистачає системності, яка вибудовувалася в ЄС роками. В Європі основну допомогу надають на рівні громад — через центри психічного здоров’я та мобільні бригади, а не тільки у великих психіатричних лікарнях. Нам важливо перейняти модель, де пацієнт залишається включеним у соціум».
За даними ВООЗ, близько 70% українців повідомляють про симптоми тривоги, депресії або сильного стресу, але тільки кожний п’ятий звертається за професійною допомогою.
За цих обставин творчі практики все частіше стають одним із інструментів психологічної адаптації.
«Арттерапія особливо важлива на ранніх етапах роботи зі стрес-асоційованими розладами, — пояснює лікарка-реабілітолог та арттерапевтка Анастасія Животовська. — Вона допомагає зменшити емоційне напруження, відновити відчуття безпеки та активізувати внутрішні резерви людини».
Багато травматичних переживань зберігаються у фрагментованій, образній або тілесній формі, тому їх важко одразу інтегрувати через розмовну терапію. Саме з цим і працює арттерапія. Це може виглядати просто: малювання, робота з кольором, музика або навіть створення колажу. Але за цією простотою стоять складні психологічні механізми відновлення контакту з тілом та поступове повернення відчуття контролю.
Українські лікарі — Анастасія Животовська, Дмитро Бойко та Вадим Рудь Надано Danube Private University
«Арттерапія дає можливість безпечно наблизитися до складного досвіду, не травмуючи людину повторно. Вона допомагає опрацьовувати переживання опосередковано, через образ. І іноді достатньо однієї сесії, щоб знизити рівень тривожності та внутрішнього напруження», — зазначає Животовська.
Водночас фахівці наголошують: арттерапія не замінює професійного лікування, але може стати важливою частиною процесу відновлення.
Австрія висуває культуру на перший план
Австрійська науковиця, засновниця та голова правління Фундації «Геракл-Геба» Дунайського приватного університету Марга Б. Вагнер-Пішель впевнена, що творчість сьогодні не є декоративним елементом чи елітарною розкішшю. На її думку, це один із перевірених шляхів до психологічної стабільності та відчуття сенсу.
Марга Б. Вагнер-Пішель Надано Danube Private University
«Раніше наукова спільнота часто дивилася на мистецтво звисока, оскільки воно не піддавалося науковій верифікації. Сьогодні ж ми знаємо, що досвід взаємодії з мистецтвом має чіткий позитивний вплив на здоров’я», — каже професорка.
На її переконання, мистецтво дає можливість побачити людину значно ширше, ніж це можливо через самі лише клінічні показники: «Мистецтво розширює наше сприйняття далеко за межі того, що можна виміряти виключно природничо-науковими методами. У взаємодії медицини та мистецтва закладено спільну інтенцію: зрозуміти людину в її цілісності поза межами самих лише показників і цифр».
Університет вивчає вплив музики та мистецтва на психічне здоров’я, а також видає науково-популярні книги, присвячені зв’язку між медициною, культурою та літературою. Одне з таких видань — «Цілюща сила літератури» (The Healing Power of Literature) — досліджує, як література поєднує лабораторне знання з реальним людським досвідом.
«Звернення до літератури суттєво збагачує медицину. Якщо медицина, з її переважно науковою орієнтацією, зосереджена на об’єктивації фактів, то література здатна наповнити це об’єктивне змістом і життям, відкриваючи погляд на безмежний горизонт різноманітних людських світів», — додає Марга Б. Вагнер-Пішель.
Родина професорки Вагнер-Пішель також пережила досвід вимушеного переміщення після Другої світової війни, тому вона добре розуміє довготривалі наслідки війни для людської психіки та суспільства.
Саме тому ця міжнародна співпраця сьогодні зосереджена не тільки на академічному обміні. Українські й австрійські фахівці намагаються спільно шукати нові методи допомоги людям, які пережили травму.
СимпозіумНадано Danube Private University
До цього діалогу поступово долучаються інші австрійські університети та дослідницькі інституції. Співпраця передбачає створення освітніх програм, підтримку реабілітації, а також довгострокові дослідження впливу війни на психічне здоров’я.
Симпозіум у Кремсі показав ще одну важливу річ: культура під час війни перестає бути питанням естетики чи дозвілля. Для багатьох людей вона стає способом утримати психіку від руйнування та зберегти цілісність.