Бесіда з постановником, декоратором і художницею з одягу про сучасну інтерпретацію класичного твору
Фото: Валерій Кравченко
Оновлено: 19 травня 2026
15–16 травня в Дніпровському національному академічному театрі опери та балету відбулись перші покази опери «Дон Жуан», над якою працювала група митців з Києва та Дніпра.
Це розповідь про спокусу та хіть, силу та поневолення, ігнорування моральних кордонів і почуття безкарності. А ще — про швидкі підйоми, що здаються безмежними, і неминучий крах, коли людина губить опору під ногами.
Нова постановка «Дон Жуана» дивує сміливою режисурою, новою сценографією, швидким ритмом і витонченим вбранням. Окремої уваги вартий український переклад Миколи Лукаша, який не тільки достеменно передає зміст лібрето, а й зберігає мелодійність, ритмічність і характер першоджерела.
Про те, як створювалася сучасна інтерпретація класичної опери Вольфганга Амадея Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте, ми поговорили з постановником В’ячеславом Жилою, сценографом Романом Михайловим і художницею з одягу Тетяною Іваночко.
Чому розповідь про Дон Жуана і досі важлива
Дон Жуан — славнозвісний іспанський розпусник, який став персонажем приблизно 150 художніх творів. Уперше цей образ виник у літературі ще в XVII столітті: у 1665 році французький драматург Мольєр написав комедію «Дон Жуан» за мотивами іспанської легенди про аристократа Дон Жуана Теноріо, чиї любовні пригоди та дуельні авантюри лишалися без покарання завдяки захисту близького приятеля — короля дона Педро.
Але що саме змушує творців знову і знову повертатися до цього образу?
«Це розповідь про дії та їхні наслідки, спокушання і спокутування — що може бути більш на часі?» — ставить запитання, що не потребує відповіді, режисер В’ячеслав Жила.
В’ячеслав Жила
Він додає, що Дон Жуан цікавий йому відразу з декількох точок зору. Найперше — як антигерой: аморальний у власних вчинках, але дивним чином здатний викликати жалість.
«Як трапляється, що ти починаєш жаліти його? Чому несподівано переживаєш саме за нього? У чому його чари? І що є мораллю? Це перша тема, яка мене по-справжньому зацікавила в цій історії», — каже постановник.
Іншим важливим аспектом для нього став патріархальний погляд, з якого зазвичай переказують цю історію. Саме це спонукало режисера до дослідження жіночої точки зору.
«Друге, що стало для мене відкриттям і що я продовжую вивчати: ми живемо в цілковито патріархальному світі й насправді майже нічого не знаємо про жінок. На дослідження жінки, жіночої вдачі, надихнула мене саме ця опера».
У прочитанні В’ячеслава Жила Дон Жуан і його вірний слуга Лепорелло опиняються у своєрідному «дзеркальному» просторі, де звичні закони вже не працюють. Усе тут видається знайомим, але разом з тим — перекрученим. Люди гублять індивідуальність і починають існувати за однаковими правилами.
«У перевернутому світі Дон Жуан уперше зустрічається з результатами власного життя: жінки, яких він колись не помічав і не розрізняв, тепер налаштовані проти нього. Замість байдужості — переслідування, замість жаги — загроза. Фінал цілком епічний: акцентовано напружена музика Моцарта та майже 50 виконавців на сцені», — розповідає постановник.
Який він — сучасний Дон Жуан
Режисер каже, що сучасний Дон Жуан, як і класичний герой опери, залишається суперечливою особою: активним, відвертим, спраглим до життя. Але є важлива відмінність — якщо раніше почуття інших людей його не обходили, то тепер ігнорувати їх вже неможливо.
Щоб передати внутрішній світ героя, команда багато працювала і з його зовнішнім виглядом. Художниця з одягу Тетяна Іваночко зізнається: саме вбрання Дон Жуана створювали найдовше, хоча в результаті воно стало одним із найлаконічніших у виставі.
«Одяг досить класичний, але це саме те, що потрібно. Він у нас персонаж швидкий, живий — і саме цим мав виділятися серед інших. Це жива людина, яка контактує зі своїми бажаннями, якими б вони не були. Серед людей, які грають ролі, обмежують себе, вибудовують надбудови над власною особистістю, він залишається правдивим. І чим більше цих надбудов та менше справжньої людини — тим більш виразним стає вбрання», — пояснює Тетяна.
Наприклад, Дон Оттавіо — наречений Донни Анни — постає доброю та чесною людиною, але водночас майже позбавленою власного голосу. Його виразний синій одяг із фактурними плечима створює образ поважного чоловіка, але разом з тим ставить питання: а що насправді ховається за цією бездоганною оболонкою?
Як зробити класичну оперу сучасною
На думку В’ячеслава Жили, сучасний глядач сам формує запит на сміливе, активне й не буквальне прочитання класичної опери. Саме тому в постановці, де команда разом із акторами театру намагається розкрити внутрішні суперечності Моцарта та вади, про які композитор натякає у своїй музиці й біографії, на сцені несподівано з’являються швидкісні велосипеди, які влаштовують перегони.
Зі слів Тетяни Іваночко, В’ячеслав Жила любить створювати на сцені світи, які не є буквально впізнаваними чи побутовими. Йому близькі ілюзія, фантасмагорія, ефект перенесення та відчуття паралельної реальності.
«І саме це ми всі разом намагалися створити — простір, який існує ніби поза конкретним часом, але водночас емоційно дуже впізнаваний».
Сучасне прочитання помітне й у костюмах. Тетяна Іваночко розповідає, що в роботі над образами їй допомогло захоплення не лише театром, а й фешн-індустрією, а також досвід роботи в архітектурі та девелопменті.
«Я твердо вірю й вже не раз переконувалася в цьому на практиці: щоб створити щось класне в одній сфері, потрібно надихатися чимось цілком іншим, іноді навіть протилежним. Бо якщо шукати натхнення лише в театральних костюмах, щоб створити інші театральні костюми, то рано чи пізно ризикуєш отримати copy-paste», — ділиться художниця.
Тетяна Іваночко
Спочатку театр ставив перед Тетяною завдання створити історичні костюми. Але, на її думку, сьогодні неможливо творити так, як декілька століть тому: змінилися матеріали, змінився світ, ритм життя і саме сприйняття форми. Тож буквальне відтворення історичних образів вона одразу відкинула.
«Тому за основу ми взяли історичні костюми тієї епохи, але подивилися на них із сучасності. Якими вони могли б бути сьогодні. Нам хотілося трохи гіперболізувати ці образи, підкреслити їхню архітектурність, додати об’єму», — розповідає дизайнерка.
Що можуть розповісти костюми
Першим образом, який створила Тетяна для цієї опери, став одяг Ельвіри — у ніжних пурпурово-рожевих кольорах.
«Ще минулого року ми з постановником Славою Жилою сиділи у чудовій майстерні Романа Михайлова й вигадували цей новий світ. У Роми тоді стояла незакінчена картина в цілком божественних рожево-пурпурних кольорах — і саме вона стала для мене відправною точкою для цього образу».
Тетяна зізнається, що любить працювати з кольором, тому більшість персонажів у виставі майже «залиті» одним відтінком і настроєм.
«Є багато деталей, які мені особисто дуже подобаються, але як саме вони спрацюють на розкриття персонажа, ми побачимо вже на сцені. Часто буває так, що ти задумуєш одне, а в результаті це починає працювати цілком інакше. І це не про “краще” чи “гірше” — просто над виставою працює величезна кількість людей, і вся ця жива енергія існує тільки в моменті», — ділиться художниця з костюмів.
Серед інших героїв окремо виділяються Мазетто та Церліна. Це прості люди, тому й їхні образи створені з простіших тканин і мають більш лаконічний крій. Водночас металеві браслети Мазетто натякають на його не дуже добропорядний характер.
Весільна сукня Церліни, яка зазвичай мала б бути білою як символ невинності, у виставі — сіра й подерта. Так художниця підкреслює справжні бажання героїні та її внутрішню суперечливість.
У Ельвіри є ще одна важлива деталь — комір, який ніби заважає їй самій. Він символізує втрату контакту із собою та постійну гру в образ.
Цікаво трансформується і костюм Командора: у першій дії він з’являється в коричневому вбранні, а після його смерті цей колір ніби переходить до Донни Анни — як символ успадкованої влади та контролю.
«І ще мені дуже подобається збивати надмірний пафос, поєднувати складне й просте. Тому, наприклад, у нас є декілька пар взуття із Zara», — додає Тетяна.
Зробити костюми не лише ефектними та символічними, а й комфортними для сцени допоміг швейний цех театру.
«Там працюють справжні чарівниці, професіоналки своєї справи. Навіть зі складними тканинами та непростим кроєм вони змогли зробити так, щоб костюми були і зручними, і довговічними».
Візуальний простір
Для Романа Михайлова ця вистава стала першим досвідом роботи як сценографа. У створенні сценічного простору він спирався на власні художні практики — живопис, графіку та інсталяцію, намагаючись збудувати цілісний і впізнаваний візуальний світ.
Роман Михайлов
Митець свідомо відмовився від надмірної кількості бутафорії та складних декорацій, щоб розширити простір сцени й досягти відчуття монументальності. Головний акцент, за його задумом, має залишатися на музиці та акторах.
Окремо Роман працював і над афішею вистави — чорно-білим графічним зображенням людини, яка падає. За словами художника, цей образ можна трактувати по-різному: як падіння або як політ.
«Хоча мені як художнику, який працює з людськими емоціями та внутрішніми станами, ближче думати, що це падіння старого “я”, знищення власних вад, переоцінка, неминуча загибель аморальної частини себе й відродження — народження нового циклу», — каже Роман.
Складнощі у створенні
Для В’ячеслава Жили «Дон Жуан» став першою оперною постановкою, і вже сам цей факт був серйозним викликом. На відміну від драматичного театру, де основою є літературний текст, в опері головним стає музичний матеріал. Тож, зіткнувшись із цим форматом, режисеру довелося терміново пригадувати сольфеджіо й учитися читати клавір, а не лише лібрето.
«Моцарт шифрує (у прямому сенсі) особливу семіотику музики та подійний ряд формується через такти та темп твору», — пояснює постановник.
Він також ділиться, що важливу роль у роботі над постановкою відіграла підтримка директора-художнього керівника театру Ростислава Карандеєва.
«Підкорити оперу — надзвичайно непросто, хоча ми з командою готувалися до цього проєкту цілий рік. Солісти та диригент відкрили мені незвіданий світ високого музичного мистецтва, сповнений своїх правил і законів — приймаю це повністю та поглинаю в себе», — ділиться В’ячеслав Жила.
Чого очікувати від опери
В’ячеслав Жила розповідає, що прагнув заворожити глядача різними засобами сценічної виразності. У цьому постановці допомагають пластика Ольги Семьошкіної, сценографія Романа Михайлова та костюми Тетяни Іваночко. А музика Вольфганга Амадея Моцарта у виконанні оркестру та солістів під диригуванням Ігоря Пучкова створює для глядачів справді гіпнотичний ефект.
«Я ж ставлю собі за мету, аби слухач підсвідомо співчував героям опери, збуджував свою уяву ефектністю сценічних знаків та образів, а головне — отримав естетичне та фізичне задоволення, а, можливо, й катарсис від того, що побачить на сцені», — підсумовує режисер.
