Чи є fashion різновидом мистецтва? Про це можна сперечатися безкінечно. Песимісти стверджуватимуть, що fashion занадто комерційний, надто залежний від виробництва, сезонів і людської фігури. На їхній розсуд, вбрання знаходить значення лише тоді, коли його використовують. Самостійно він нібито не здатен існувати подібно картині, скульптурі чи іншому художньому об’єкту. Проте, якщо орієнтуватись на дрес-код Met Gala 2026, відповідь очевидна: безсумнівно, мода може бути творчістю.
Картина Вінсента ван Гога поруч з одягом Yves Saint Laurent і Джонатана Андерсона для Loewe. Фото: © Anna-Marie Kellen / The Metropolitan Museum of Art
Реклама.
Хронологія пропонує достатньо аргументів на підтримку цієї ідеї. У ній було чимало епізодів, коли вбрання ставало невід’ємною складовою культури та виходило далеко за межі практичної потреби. У подібні періоди творці могли змагатися з представниками contemporary art. Це зовсім не означає, що кожен виріб необхідно оцінювати за музейними принципами. Але іноді варто подивитися на ключові моменти модної історії очима галериста. Подібний погляд дає змогу усвідомити не лише те, чому ці відрізки часу були вагомими самі по собі, а й як вони вплинули на культуру, стиль і наше бачення одягу в цілому. Далі — імена, котрі були рушіями цих змін.
Ельза Скіапареллі
Photo: WWD/Getty Images
Твори Ельзи Скіапареллі — один із найточніших аргументів на користь того, що fashion довгий час недооцінювали як творчість. У міжвоєнну епоху Скіапареллі тісно співпрацювала із сюрреалізмом і працювала з Сальвадором Далі та Жаном Кокто. Однак через те, що вона творила вбрання, її доробки часто сприймали не як повноцінне мистецьке висловлювання, а як щось ужиткове й прибуткове. Саме в цьому й криється парадокс. Сюрреалізм активно оперував з темою жіночого тіла, підсвідомого й дивного в буденності. А Скіапареллі переносила ці ідеї не на полотно чи в галерею, а на одяг. Її Shoe Hat і Skeleton Dress не лише цитували сюрреалізм, а робили його очевидним у реальному житті. Вони змушували дискутувати про тіло, жіночність, побутові предмети й грань між fashion і творчістю.
Ів Сен-Лоран
Photo: PIERRE VERDY/AFP/Getty Images
Небагато колекцій так переконливо розмивали кордон між fashion і мистецтвом, як колекція Іва Сен-Лорана 1965 року. Приблизно чверть луків у ній посилалася до робіт Піта Мондріана — нідерландського художника й одного з ключових представників течії De Stijl. Найвідомішими стали лаконічні сукні прямого силуету в стилі 1960-х. Їхня виразна геометрична форма стала ідеальним тлом для кольорових блоків у головних кольорах — червоному, синьому, жовтому, білому й чорному. Шви, лінії крою та конструктивні деталі були точно вписані в чорні графічні рамки, тому сама структура сукні функціонувала разом із композицією. Колекція стала одним із найважливіших прикладів того, як творчість може перетікати у вбрання й не втрачати власної сили.
Джанні Версаче
Photo: Sean Thomas
Fashion завжди була близька до попарту. Вона оперує з жагою, образом, знаменитостями, масовою культурою і речами, що швидко стають символами свого часу. Саме це цікавило й попарт: не віддалене “високе” мистецтво, а світ реклами, глянцю, кіно, облич і товарів, які всі знають. Енді Воргол добре розумів цей світ. У 1950-х він працював модним ілюстратором для Vogue, а згодом заснував Interview — видання, яке досі лишається важливою частиною модного медіапростору. У 1991 році Джанні Версаче звернувся до доробку Воргола безпосередньо. Він розробив вечірню сукню з яскравим колажем із портретів Мерилін Монро, одного з найвідоміших образів художника.
Рей Кавакубо
Photo: Spotlight/Launchmetrics
Архів Comme des Garçons сам по собі нагадує окремий курс з історії творчості. У 1990-х бренд знімав кампанії з Сінді Шерман. Він видавав культовий журнал Six з його непростою, майже таємничою візуальною мовою. Від 1970-х Comme des Garçons оперував із fashion так нетипово, що його часто простіше сприймати не лише як модний дім, а як повноцінну концептуальну практику. Однак, серед усього доробку бренду варто виділити колекцію Dress Meets Body, Body Meets Dress сезону весна-літо 1997 авторства Рей Кавакубо. Кавакубо піддала сумніву саме уявлення про те, яким має бути жіноче тіло у fashion. Сукні в цій колекції не прикрашали постать у звичному сенсі й не намагалися зробити її “досконалою”. Навпаки, вони викликали дискомфорт, напругу й дивне відчуття тривоги.
Мартін Маржела
Photo: Marcio Madeira/Style.com
Майже вся концептуальна fashion від 1990-х так чи інакше бере початок від Мартіна Маржели. Він показував колекції на дитячих майданчиках у паризьких околицях. Створював кутюр із льняної матерії, яку зазвичай застосовують для манекенів. А ще презентував білі речі разом з прикрасами з рожевого фарбованого льоду. Лід танув безпосередньо під час показу та залишав рожеві сліди на одязі моделей. Маржела невпинно переглядав саме визначення розкоші. Його вбрання спонукало замислитися про те, з чого складається система: покази, вартість речей, авторство, матеріали, жага, статус. Часто він не просто підіймав ці питання, а руйнував самі правила, на котрих трималася індустрія.
Александр Макквін
Photo: Rex
У модній журналістиці слово “перформанс” часто використовують надто вільно. Ним описують будь-який показ, де відбувається щось більше, ніж звичайний вихід моделей на подіум. Однак, у випадку Александра Макквіна це слово справді доречне. Його шоу були не просто презентаціями колекцій, а повноцінними видовищами з власною драматургією, напругою та відчуттям ризику. Згадайте шоу Voss і Кейт Мосс у закритому скляному просторі. Або Шалом Гарлоу, яка кружляла на подіумі, поки роботизовані руки розмальовували фарбою її багатошарову тюлеву сукню. Або моделей у складі на Borough Market, де їхні силуети мерехтіли у світлі палаючого автомобіля. Макквін вмів творити не просто вбрання, а цілий всесвіт навколо нього. Його покази діяли на глядача не лише візуально, а й фізично: вони лякали, заворожували, тривожили й не давали відірвати погляд. Він говорив про людське тіло, страх, жагу, красу, насильство та тендітність. Саме тому Макквіна можна назвати справжнім творцем, незалежно від того, працював він із тканиною, простором чи видовищем.
Марк Джейкобс
Photo: Courtesy Louis Vuitton.
Небагато хто так послідовно ставив творчість в центр уваги модної індустрії, як Марк Джейкобс під час своїх 16 років у Louis Vuitton. Він став одним із перших дизайнерів, хто перетворив співпрацю люксового бренду з митцями на окремий вектор діяльності. Джейкобс відкрив масовій публіці яскраві, майже психоделічні світи Стівена Спрауза, Яйої Кусами й Такаші Муракамі. Ці колаборації змінили уявлення про Louis Vuitton. Традиційний французький дім, знаний насамперед дорожніми скринями, поступово став великим культурним брендом. Крім цих гучних взаємодій, Джейкобс працював із Френком Гері, Сінді Шерман і Рей Кавакубо над більш скульптурними об’єктами для проєкту Iconoclasts 2014 року. Таким чином він відкрив шлях до серйознішого діалогу між fashion і мистецтвом, у якому важливою була не лише комерційна річ, а й сам предмет, його форма, значення та культурна вага.
Шейн Олівер
Photo: Spotlight/Launchmetrics
Нью-Йорк — це мегаполіс, де fashion, творчість, клубна культура та перформанс існують поряд. Одним із творців, котрі найсміливіше оперували на цьому перехресті, став Шейн Олівер, засновник Hood By Air. Його бренд формував навколо себе цілу культурну сцену, у якій подіум перетворювався на місце для обговорення тіла, сексуальності, раси, квір-культури, нічного життя та сили образу. На подіумах бренду з’являлися художники та митці, зокрема Джуліана Гакстейбл і Вольфганг Тільманс. У той час такі появи ще не були звичною практикою для модних шоу. У 2016 році Hood By Air навіть об’єднався з PornHub. Це був ризикований і дуже помітний маркетинговий хід, котрий сьогодні можна сприймати як один із ранніх прикладів вірусних партнерств у fashion.
Телфар Клеменс
Photo: John Lamparski
Модні бренди вже давно беруть участь у великих мистецьких виставках і ярмарках. Проте у 2016 році Telfar зробив це не так, як більшість. На Берлінській бієнале незалежний нью-йоркський бренд презентував одяг не як елемент показу чи рекламної кампанії, а як складову мистецької інсталяції. У просторі виставки стояли манекени, схожі на самого Телфара Клеменса. Вони були одягнені в речі Telfar — буденний одяг із незвичними пропорціями й трохи дивним кроєм. Поруч демонстрували відеоінсталяції Хіто Штайєрль та Джона Рафмана. Себто речі Telfar опинилися в одному просторі з роботами сучасних художників, а не в крамниці чи на подіумі. Це було важливо, тому що Telfar показав: навіть комерційний одяг здатен функціонувати як складова мистецького висловлювання.
Джонатан Андерсон
Photo: Virgil Claisse/Gamma-Rapho via Getty Images
Джонатан Андерсон вже тривалий час колекціонує роботи художників, підтримує мистецькі проєкти та курує виставки у великих лондонських галереях. У Loewe він часто робив мистецтво ключовою темою колекції. Через це простори його шоу іноді нагадували не класичний подіум, а тимчасові музейні виставки. Один із найкращих прикладів — чоловічий показ Loewe осінь-зима 2024/2025. Простір шоу був подібний на каплицю. Однак, замість традиційних вітражів у ньому з’явилися колажі та відеороботи американського художника Річарда Гокінса. Вони виглядали наївно, майже жартівливо, але разом із тим мали відвертий еротичний підтекст. У відео чоловіки з оточення Loewe позували так, ніби перебували десь між образом cam-boy і святого мученика. Таким чином Андерсон говорив про культ чоловічого тіла в цифровій культурі. Це був коментар про вуаєризм, ексгібіціонізм і наше бажання дивитися на інших.
Шинейд О’Дваєр
Photo: Sharna Osborne. Courtesy Sinéad O’Dwyer
Випускні покази модних шкіл часто дають дизайнерам більше свободи, ніж комерційні колекції. Саме там одяг може бути ближчим до творчості, оскільки автори оперують не лише з кроєм, а й із тілом, формою та матеріалом. Так було на магістерському показі Royal College of Art у 2017 році. Однією з найпомітніших робіт стала презентація ірландської дизайнерки Шинейд О’Дваєр, яка працює в Лондоні. У ній брали участь моделі різних розмірів і з різними фізичними можливостями. Вони позували спокійно та величаво, майже як постаті на прерафаелітській фресці. О’Дваєр продемонструвала скульптурні речі, розроблені за формами тіл двох її муз. Вони були виконані з екструдованого силікону, в якому наче застигли складки сатину. Це були скоріше скульптури, ніж звичайне вбрання: їх було складно відтворити й майже неможливо носити в буденному житті. Проте ця презентація стала важливою, оскільки відверто говорила про те, чого fashion досі не вистачає: реальних жіночих тіл, різних розмірів і різного досвіду.
За матеріалом vogue.co.uk